Той, хто побачив крізь час

Благословенний Ташкент, у часи громадянських смут названий містом хлібним! Утім, хліб насущний треба було добувати. Мабуть тому п’ятнадцятирічний школяр Толя Позмогов, підучившись у батька, чудового годинникаря, блискучого механіка Івана Семеновича Позмогова, з 1936 року відповідав за безвідмовність і точність ходу електричних годинників у всій величезній середньоазіатській перлині. Обов’язки ці, очевидно, імпонували натурі підлітка, він любив техніку, мотори, будь-який ремонт у такому колі був для нього простою справою. Невипадково першим на своїй південній Мірабадській вулиці освоїв мотоцикл. Його приваблювали різні спеціальності, але 1939 року Анатолій вибрав медичний інститут, не перериваючи роботи вістовим часу.

Тривала війна, і з липня 1943, після закінчення лікувального факультету Ташкентського медичного інституту, його годинник пішов інакше. У сімейному архіві збереглася повістка з військкомату: «Терміново з’явитися 24.07.1943 р. о четвертій ранку на місце військово-навчального збору по вул. Папаніна, 4, м. Ташкент». А. Позмогова одразу ж направили на передову. Як старший лікар 689-го винищувального протитанкового артилерійського полку 5-ї гвардійської танкової армії (а було йому тоді двадцять два), він пройшов Степовий, Воронезький, 2-й Український, 2-й і 3-й Білоруський, Прибалтійський фронти. Очевидно, тільки його рятувало диво, щоб він міг рятувати інших. У 1945, після важкої хвороби, Позмогов був демобілізований як інвалід Вітчизняної війни.

Усі роки війни він надсилав майбутній дружині, своїй коханій Зінаїді Смоленській, Зіці (вони вступили в щасливий шлюб у вересні 45-го), зворушливі листи, і вони доходили до адресата, як і її послання. Довгі роки аркуші, що пройшли через військову цензуру, зберігалися вдома, у польовій сумці...

І ось зал Національної наукової медичної бібліотеки, по вул. Толстого в Києві, у примітному Терещенківському будинку, де колись у післявоєнні роки розташовувався рентгенінститут і де Анатолій Іванович починав свою наукову кар’єру. Демонструється документальний фільм режисера Тамари Бойко «Праця і дні вченого», і донька того юного доктора, лауреат Національної премії України ім.Т.Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, відомий мистецтвознавець Зоя Чегусова-Позмогова читає з екрана ці приголомшливі свідчення часу, які немов воскрешають обнадійливі слова незабутньої мелодії тих воєнних років: «И поэтому знаю, со мной ничего не случится»... Так в обрамленні гобеленів роботи народного художника України, академіка Академії архітектури Людмили Жоголь «Мої квіти Лікареві й Людині» і серед фотографій та книг ученого проходив пам’ятний вечір, присвячений 90-річчю від дня народження цієї незвичайної і в чомусь загадкової особистості.

Але чому після стількох утрат і випробувань Анатолій Іванович обрав рентгенологію, цей, по суті, самітницький і не безпечний для здоров’я лікаря жереб? Можливо, тому що спеціальність ця чітко сполучалася з фізикою й технікою, особливо якщо мати на увазі винахідництво, і, напевно, з тієї суб’єктивної причини, що після гуркоту років Позмогов, особистість розумового складу, жадав тиші.

Відтворюючи це коло, укажемо, що з 1947 по 1963 рік Позмогов працював тут, у науково-дослідному рентгенологічному й онкологічному інституті, спочатку молодшим, а потім старшим науковим співробітником, керівником відділу. Характерні найменування його кандидатської та докторської дисертацій «Томофлюорографія в рентгенодіагностиці туберкульозних каверн» (1952) і «Діагностичне значення томографії при раковому ураженні гортані» (1962). По суті, Анатолій Іванович, разом з Максиміліаном Семеновичем Овощниковим, стояв біля витоків цього медичного ясновидіння і до списку майбутніх лауреатів Сталінської премії, а спосіб був нею увінчаний, не був включений лише через свою виняткову скромність. Це, однак, дещо гіпотетичні судження, але ось сюжет реальний. Пішовши на пенсію з посади директора інституту, невдовзі після того, як йому виповнилося 65 років, і продовжуючи тривалі роки залишатися його провідним консультантом із рентгенології, А. Позмогов незабаром, щоб не позбавляти ставок молодь, відмовився від зарплати, задовольняючись відновленою пенсією інваліда Вітчизняної війни та державною стипендією видатним діячам науки. Але ж це саме він у дні радіаційної катастрофи організував у своєму високоспеціалізованому інституті першу в Україні клініку для лікування гострої променевої хвороби. Схиляючись над цими рядками, я чомусь згадую свою давню статтю у «Правді України», надруковану тоді ж, у 1986, — «Як лікували героїв Чорнобиля». Вона про професорів Анатолія Позмогова та Леоніда Кіндзельського, подвижників цих палат...

Протягом трьох років А. Позмогов, а йому — сорок два, за пропозицією Василя Дмитровича Братуся, хірурга-фронтовика, ректора столичного медичного вузу, недавнього міністра, працював проректором із науки найстарішого інституту, серед легендарних світил знань, одночасно на зовсім нових засадах керуючи кафедрою рентгенології й радіології, закладав свою школу. І ось новий знаменний поворот: з 1966 по 1971 рік Анатолій Іванович є заступником академіка Ростислава Євгеновича Кавецького як директора установи в заснованому ним Інституті експериментальної та клінічної онкології, ніби на зорі нових битв із найстрашнішою хворобою. Що зближало два неабиякі розуми й чому історично їхній союз досить важливий? У ці роки протиракова стратегія набувала нових якостей та імпульсів, і Р. Кавецький й А. Позмогов діяли як ефективний тандем. Можливо, і тому, що були потомственними інтелігентами, книголюбами, пустельниками в мирському розумінні. Ростислав Кавецький, син лікаря, надалі ректора медичного інституту в Самарі, став одним із найближчих соратників О. О. Богомольця, а Анатолій Позмогов був онуком морського офіцера з Кронштадта Кузьми Панчина, дворянина за походженням, який загинув під час Першої світової війни. Він ніби ніс відсвіт і цієї зірочки.

Ці п’ять незвичайних років укладаються у свою повість. Але в 1971 А. Позмогов очолює нинішній Національний інститут раку, що будувався поруч, і керує ним близько сімнадцяти років. Мабуть, саме Позмогов і був, якщо вдуматися, українським Ломоносовим на київській вулиці, що, з незрозумілих сьогодні причин, носить ім’я далекого генія. Адже інститут у його сьогоднішніх розгалуженнях — рідне дітище Анатолія Івановича: він організував у цих стінах десять клінік і чотири науково-дослідні відділи. Директор такого великого закладу, та ще й головний рентгенолог МОЗ України, — багатогранна клопітна посада. Але, ніби всупереч усьому, Позмогов не дозволяв собі нічого, чого на його місці, мабуть, не уникнув би будь-який інший директор, інший адміністратор. «У мене на лівій щоці була невелика родимка, і вона ніби надавала мені якусь привабливість, — згадує Людмила Іванівна Жоголь. — Але з роками стала збільшуватися. Якось ми зустрілися, я була його давньою пацієнткою в дуже важких ситуаціях, і він раптом сказав: «Не подобається мені ця квасоля. Приїдьте до інституту». Я приїхала, і він пішов зі мною, за квартал, в інститутську поліклініку до лазерного хірурга, нині заслуженого лікаря України Володимира Івановича Гордієнка. Не зателефонував, не викликав до себе... По дорозі сказав: «Яку він дасть рекомендацію, те й робіть». Володимир Іванович, ніби мимохідь глянувши на утворення, резюмував: «Нічого його тримати...» і швидко видалив.

Іноді обставини, навіть сумні, відкривають таємничу завісу над долею й життям. У 2004, на своєму останньому рубежі, Анатолій Іванович важко захворів. Він розумів, що з ним відбувається, але лежав не у Феофанії, а в районній лікарні. «Треба було заповнити наукову анкету, — згадує Зоя Чегусова-Позмогова, — і я прийшла до батька в реанімаційне відділення, мене пропустили, адже лікарню на Солом’янці тоді очолював мій чоловік Володимир Володимирович Чегусов. Ми довго говорили, і деякі факти для мене відкрилися вперше. Виявляється, 1981 року, після наукового виступу в Західній Німеччині, батько отримав запрошення від німецьких колег очолити там науково-дослідний інститут рентгенології. Але відмовився з патріотичних міркувань... Чому ж вибір випав саме на нього? Тоді ж мені вперше потрапив до рук докладний відгук про наукові праці заслуженого діяча науки УРСР А. І. Позмогова, складений у Москві академіком АМН СРСР А. С. Павловим. Звісно ж, це суто науковий документ, але портрет батька в найголовнішій для нього справі він змальовує. Адже тут ані применшити, ані додати... «А. І. Позмоговим одним із перших у країні й за кордоном, писав академік А. Павлов, дана об’єктивна оцінка томофлюорографії та поперечної томографії. У його роботах знайшли відображення такі нові (на той період) напрямки, як телебачення в рентгенології (1966, 1969), лімфографія (1970), використання в рентгендіагностиці логетрона (1967), відеомагнітного запису (1970), порошкова бронхографія (1959), визначення дихальної функції легенів методом рентгенофотометрії (1962). 18 публікацій присвячено контрастуванню кровоносних посудин — ангіопульмонографії, медіастинальній флебографії, бронхіальній артеріографії. Авторське свідоцтво видане на методику, що дозволяє одночасно отримувати зображення всіх великих вен середостіння, чим знижено променеве навантаження й зменшено травматичність дослідження. Роботи з цього питання опубліковано у ФРН (1974) і США (1975). У 1981 році на XV Міжнародному конгресі радіологів у Брюсселі єдиною доповіддю від Радянського Союзу була доповідь професора А. І. Позмогова про інтеграцію рентгенологічного й математичного методів дослідження при діагностиці пухлин легенів і середостення».

Що ж, це дослідження на суворому полі, але це і є справжня сучасна медицина. Не випадково професор Яків Степанович Бабій, один із вихованців славної школи, презентував сім’ї Анатолія Івановича перший номер нового наукового вітчизняного журналу «Рентгенологія-практика», що носить ім’я А. І. Позмогова.

Здається, громада складних справ, постійне променеве навантаження, органічно притаманна Анатолію Івановичу інтуїція незбагненним чином контурували перед ним і майбутнє. «Йому виповнилося 80 років, — замислюється старша його донька, лікар-гомеопат, кандидат медичних наук Ірина Позмогова. — Виглядав він чудово. Мені було приємно, що на конференції в Алушті на його честь було багато гарних слів, подарунків, посмішок. Це було тим приємніше, що батько вже давно не був директором інституту. І здавалося мені тоді, що мине ще десять років, і ми відсвяткуємо його дев’яностоліття. Але не вийшло. Він передчував свою смерть. У 2002 році в день відкриття Конгресу радіологів у Києві батько мені сказав: «Це — мій останній конгрес, до наступного я не доживу». І, на жаль, мав слушність. Конгрес 2006 року відбувся вже без нього».

Анатолій Іванович іноді згадував ці рядки:

«За все, чем дышишь и живешь,
Зубами, брат, держись,
Когда умрешь, тогда поймешь,
Какая штука жизнь!»

Яка штука життя! Сага ХХ століття по А. Позмогову говорить про це без піднесених слів, але цілком героїчно. Сонце пам’яті — любов’ю й турботами його чудових доньок і всієї освіченої сім’ї лицаря без німба — у ці дні ніби зійшло над простором чудового подвигу життя хлопчика з Ташкента, який уособлював у своєму наступному мирному подвигу Україну. У нього було лише три ордени, два бойові — Червоної Зірки та Вітчизняної війни II ступеня, а потім — Трудового Червоного Прапора. Але йому були сповна дані й інші дари, інші знаки часу, які нічим не оціниш — першобудівничного осередку надії, першовідкривача нестаріючих методів, першоспасителя тисяч побратимів-солдатів, а потім і співвітчизників.