Травмований замок
Вулиця Бульварно-Кудрявська, 27
Неможливість відрізнити реальний світ від придуманого самим собою має навіть наукову назву. Тією або іншою мірою ми схильні хоч інколи поніжитися у цьому стані. Лежиш удома, згорнувшись калачиком, і мрієш — ось зараз я потраплю в замок. Творче заняття, треба визнати, але буває і навпаки: бродиш дуже довго містом e пошуку чогось, що чіпляє, і раптом опиняєшся в замку, і де — на задньому дворі Інституту травматології й ортопедії.
Коли караван міняє свій шлях, останній верблюд стає першим — так і в нас, замок покликав, змінивши намічене. Хоча тут, на території, де живуть біль і страждання і, звичайно, для багатьох — порятунок і одужання, не місце для цікавих, але замок бо причому. Він горів, але не вигорів, його знищували, бездумно відкушуючи, але, на щастя, не завершили вбивство, і стоїть він собі давно немитий, здавалося б, абсолютно спустошений, але до чого ж красивий. Як же непродуктивно розкидана краса і яка живучість попри все у таких прекрасних творінь, як у цьому випадку, де псевдоготика і неначе передчуття модерну так здружилися, що блукати серед колон, деякі з яких прикрашені своєрідними капелюшками серед виступів з орнаментами, переходів і проходів — особливе задоволення. Виявила навіть дивовижний балкон, одразу ж назвала його балконом Джульєтти, так само нависає, як і у Вероні, куди навіщось під один і той же балкон прагнуть туристи, бадьоро працюючи на чужоземний бюджет, а тут ще більш романтичний — спить серед напіврозвалин, і, здається, ніхто його не любить. У лікарні своїх серйозних проблем вистачає, у влади ж «грошей немає». Чули, знаємо. Щоправда, ще ніхто не відміняв об’єктивне: краща терапія — слово і краса, а ще кохання. Так ось, цей замок, побудований в 1877—1879 роках, створювався з любов’ю і фантазією на гроші дійсного статського радника барона Рудольфа Штейнгеля за проектом архітектора Володимира Ніколаєва. Рудольф Васильович вочевидь був романтичною натурою, адже, згідно з поширеною серед киян легендою, відомий замок на Ярославовім Валу теж його дітище.
ТАКИЙ ВИГЛЯД МАЄТОК БАРОНА ШТЕЙНГЕЛЯ МАЄ СЬОГОДНІ
Замок 1901 року придбав засновник київської неврологічної школи професор Михайло Лапінський і заснував тут фізико-терапевтичний санаторій з водолікарнею, оснастивши найсучаснішими на той час досягненнями. До 1919 року тут допомагали одужувати, а потім доля замку переходила з рук у руки: ортопедичний санаторій, психоневрологічний інститут, госпіталь у війну 1941—1945 рр. Під час будівництва корпусів нинішнього інституту 1976 року було немилосердно знищено більшу частину замку, залишилася лише фасадна та вишуканий флігель, який вже багато років здається в оренду. Коли зазирнула у фойє цього володіння, огляділася, то лише й змогла сказати охороні — як тут красиво. Так могло бути й у всьому замку, якби були докладені зусилля. «Так, подивилися, — перервав фантазії охоронець, — і все — хорошого потроху. До побачення».
Ось усиновили цей флігель, і він живе по-баронському, а все інше — англійська псевдоготика в контурах вікон, кожне з яких хочеться замалювати, у дверей, які інколи задумані були й у формі нескінченності — залишки цих вісімок все ще розбурхують уяву, а башточки — на них дивитися-дивитися, закинувши голову. Розмітити б тут розумний музей, про це мріяла небайдужа громадськість багато років, та ось, видно, все це розкішне повинно саме так животіти, пахнути вогкістю і ветхістю, переносити всі вібрації часу і байдужості в середовищі щоденного надмірного мудрування допущених до годівниці вищих чиновників. Запорошена класика не дасть збрехати — в такому казані гине все.
ТАКИМ МАЄТОК БАРОНА ШТЕЙНГЕЛЯ БУВ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОРІЧЧЯ
Величезне викорчуване дерево поряд із замком обернулося до нього, ніби промовляючи — я з тобою, гинути будемо разом, але доки стою — захищу. Коріння, погодьтеся, нагадує якесь чудовисько, на зразок Змія Горинича, але доброго. Коли барон жив у замку і не був у від’їзді, над башточками майорів хазяйський прапор. Знав замок кращі часи, що тут додати. Нині ж доки вільний, але тією дивною свободою, коли, здається, вже нічого втрачати. Ми закохалися в нього і зауважили — у нас навіть камені вміють чекати і терпіти, зберігаючи красу, дану від народження, хоч і живе замок як бродячий пес зі смітника. Порода ж — неможливо рідкісна — тут як тут.
«МАЛЬОВНИЧІ» ЗАЛИШКИ МАЄТКУ ШТЕЙНГЕЛІВ НА ВУЛИЦІ БУЛЬВАРНО-КУДРЯВСЬКІЙ
Ми ж зустрінемося знову за новим поворотом, як завжди, не розгубивши цікавість.