"Трепетний Льоха"

Якщо, підійшовши до якоїсь галереї, ви побачите тіні, що танцюють зі смолоскипами, лицаря в шатах з фольги, Олександровича у смарагдовому камзолі, а чийсь гучний голос поруч двигтітиме повітря: "Лише для божевільних!", - не дивуйтеся. Не телефонуйте 0-2. І не сахайтеся - особливо, якщо ви самі трішечки "божевільненький". Ну, а якщо вас ще й запросять завітати, пообіцявши "море вина" та "вакхічного злягання", то все зрозуміло. Знайте, що це - справа рук Олексія Титаренка, мистецтвознавця, мого колишнього однокашника, галериста і веселуна, людини з будь-якого погляду незвичайної, головного київського безумця. Навесні минулого року журналісти визначили, що в художньому середовищі арт-критиків найбільш згадуваним був Титаренко. "Людина-яка-подобається-всім-художникам", - таке гасло слід було б йому дати (в латинському перекладі), коли його посвячували б в лицарі.

У "школі" йому дали прізвисько Сталкер. Та згодом зметикували, що це суто зовнішнє. Надто вже він був життєлюбом, навіть коли після пиятик шлунок поболював, і він усамітнювався на кухні, де шкріб ложкою на дні каструлі вівсянку. А потім дуже швидко ставав знайомим Льохою, якому нічого не варто було вийти на балкон гуртожитку і гаркнути на всю Лук'янівську, так, що в надвечір'ї дрижали шибки й озиралися пенсіонерки та тінейджери з різеншнауцерами: "Дайаа-а-а-А". Отож, він одержав поважне прізвисько Батя. До речі, його курс був першим і єдиним, на якому всі троє хлопців переженилися на своїх дівчатах. Адже зазвичай зарозумілі мистецтвознавці, фиркаючи, бігали до бороданів-живописців, а нашому братові залишалися Конса, КІБІ та "вулиць-Ламаносафф", як поважно величали гуртожитки КДУ негри, які вчащали туди. Втім це - справи далекого минулого.

Льохині "університети" почалися в розпал перебудови, коли, здавалося, всі виграшні фанти було роздано або, краще сказати, їх розхапали. Мало не щодня о четвертій ранку (аби перевіряючі не чіплялися), він вирушав на залізничний вокзал, де віщав у рупор для приїжджих, запрошуючи їх у "захоплюючу" екскурсію столицею. Вже тоді "гартувалася" пружна титаренківська "сталь", кувалася його неповторна безжурність, зростав яскравий, незлостивий цинізм...

А далі були приблизно десяток галерей і виставкових залів, які розквітали з його приходом, як жезл Аарона. Сотні (тисячі?) статей і каталогів, два Арт-фестивалі, де він теж "нашкодив". Данія і Німеччина, виважені мрії про Венеціанське Бієннале. Власна галерея на Андріївському узвозі (в музеї Кавалерідзе). Не кожний з його ровесників може похвалитися таким послужним списком. І "старики" можуть йому позаздрити! Ну а в нього залишався час і для пиятик (які останнім часом стали рідшими), і для чудової статті ( 2097 року студенти писатимуть курсові на тему: "Улюблені жінки О.А. Титаренка"). А втім, на четвертому шлюбі, він, здається, майже заспокоївся. А ще він купається в Гідропарку до глибокої осені, бігає підтюпцем і "рве" снаряди.

Написане Льохою, висловлюючись точно, відноситься не до мистецтвознавства. Немає там дефініцій, категорій і концепцій. Це поетична проза, де фраза плавно ллється, мов медовий струмінь, дзюрчить, наче струмок, набирає снаги, переливається через край і "падає вниз стрімким домкратом". Заздрісники докоряють йому "легкістю думки незвичайною". І є в ньому щось спільне з Хлєстаковим, але не з Хлєстаковим-вертлявим фертом, це - Хлєстаков "нового часу", з м'язами, кулаками та усмішкою до вух. Звісно, однією з особливостей його почерку є нездатність будь-кого облаяти, що, взагалі, має робити арт-критик. (У приватній розмові - трапляється, але рідше, ніж у заповзятих київських пліткарів). Усі художники у нього "дивні" і "незвичайні", а на одній сторінці слово "трепет" трапляється не менш ніж 9 разів! Ну то й що? Читаєш його захлинаючись. Почавши читати - не відірвешся, чого не скажеш про писанину більшості моїх колег, ту, в якої перша фраза - 10 рядків. А Титаренка читаєш, наче Дюма. Там якогось Трандюка порівняє з Модільяні, а тут шикне рядком з Анни Андріївни (одного разу один "союзний" бос насмілився назвати Цветаєву й Ахматову "двома товстими єврейками". Льоха: "А я йому в пику заїхав. Ну, не заїхав, але пригрозив")

Свого часу розкрутивши "міфіків", він сьогодні вірний "пластикам", майстрам "ненарративного живопису". Постмодерн чужий для нього, як суп із мавпячих оченят - для Індіани Джонса. Тривалий час мешкаючи в художніх майстернях на Ве Же, (Великій Житомирській), над "Кобзою", пліч-о-пліч зі своїми підопічними, він багато на що почав дивитися їхніми очима. Гляди - й сам полотна малювати почне. Потім довелося піти - будинок спалахнув яскравим полум'ям. Та він не сумує. Як і раніше, кожне відкриття виставки - хоч би де воно проходило - маленьке свято. А головне - мистецтвознавець (сьогодні) звучить гордо. Почасти - завдяки йому. Художники почали зважати на нас (і роз-раховуватися). Інколи вітаються. А пам'ятайте догідливу челядь біля їхніх багатих столів у 70-80-і?

...Ну, Льоха змінився, почали бурчати його приятелі, коли в нього з'явилася власна галерея, де встиг показати за 1,5 місяці Параджанова і Глущенка. Придивляюся: берет а ля Че Гевара, голений череп, кільце у вусі, мов у пірата. Ніби й той - і не той. Віриться, що той. Браво, Титар! Залишайся з нами! "Лише для божевільних"!