Це було свято... Для кого?
Більшість свят, хочемо ми цього чи ні, мають ідеологічне навантаження. Навіть, здавалося б, «нейтральний» Новий рік, перенесений на новий стиль більшовиками, в СРСР довго святкували за старим стилем не лише через звичку, але й на зло ненависним «комунякам». А ось спершу ідеологічний Міжнародний жіночий день, ініційований лівими феміністками, став після Другої світової війни улюбленим загальнонародним святом у Радянському Союзі — цілковито позбавленим «політики». У ньому щасливо поєдналася самоповага жінок і чоловіча любов до них: бабусь, мам, дружин, сестер, коханих, подруг, колег... Тобто любов і повага до жінки в усіх її іпостасях.
Але приймаючи поздоровлення від чоловіків, самі жінки різного віку відчували якусь незавершеність. Напевно, відсвяткувавши 8 Березня, вони потім цілий рік почувалися невдячними. І вони «ввели» нове свято, коли могли привітати й показати свою любов і повагу до чоловіків. Оскільки введення нових свят знаходилося у віданні вищих партійних чинів, доволі консервативних, то жінки почали вшановувати чоловіків і дарувати їм подарунки 23 лютого, на День Радянської Армії. Відтоді це свято мало складну долю. Воно жило потрійним життям: як свято військових в СРСР, як свято всіх потенційних військових і також як свято всіх чоловіків. Саме у своїй третій функції воно і стало улюбленим у більшості громадян СРСР. Його становлення проходило на моїх очах. Я пам’ятаю, що коли у школі дівчата поздоровляли нас, хлопчиків, із Днем Радянської Армії, то серед тих, кого вшановували, були і два хлопчика, які за станом здоров’я ніколи не могли бути призвані в армію навіть для тилової служби: один ходив на милицях, а в іншого було дуже хворе серце, і він невдовзі помер. Але ми, всі інші хлопці, приймали це як належне: адже всі ми, незалежно від стану здоров’я, були чоловіками, й наші дівчата цінували нас саме за це.
Однак ідеологи КПРС вирішили використати народну ініціативу в своїх цілях, різними способами висунувши на головне місце перші дві функції цього свята. І почалися всілякі урочисті засідання, офіційні привітання, пропагандистські агітації у ЗМІ. Чоловіче свято перетворилося для багатьох на радянське «ідейне» свято.
Проходячи строкову службу в армії, я був комсомольським секретарем роти. Але за два роки служби я побачив чимало різних неподобств: ті, хто служив давно, принижували і всіляко переслідували молодих солдатів, офіцери гнобили і тих, і інших, пияцтво і крадіжки майна були звичайною справою; військовослужбовці часто гинули через неорганізованість і недбалість командирів або через власне нехлюйство. Закінчивши службу, я спалив свої комсомольські документи і вступив до Дніпропетровського держуніверситету як не-комсомолець. Одружившись, я попередив дружину, щоб вона не вітала мене з 23 лютого, що її, мабуть, обрадувало, бо знімало святкові проблеми. А радянська армія, всього лише декілька десятиліть потому, легко й безболісно розвалилася на півтора десятки частин. Це наочно довело, що вона стала нежиттєздатною.
День Радянської Армії, тим часом, перетворився на День захисника Вітчизни: і в Росії, і в Україні. У Росії це перетворення цілком зрозуміле, а ось у незалежній Україні з її історією — незрозуміле. Це свято офіційно ввів президент Кучма — з характерною для його правління незграбністю й непослідовністю рішень.
І ось я їду «святковим» Дніпропетровськом 23 лютого 2009 року. Сьогодні День захисника Вітчизни — нашої української вітчизни. Біля пам’ятника генералу Пушкіну два червоні намети: від Спілки радянських офіцерів і КПУ. Там лише червоні прапори з символікою СРСР і жодного державного прапора незалежної України. Зрозуміло, що молоді й немолоді люди, котрі сидять у цих наметах, незалежність України зі зброєю в руках не захищатимуть.
Біля історичного музею бачу мітинг: десятків зо три осіб слухають виступаючого з рупором. Прапори тут також лише червоні. Звісно, і серед цих мітингувальників захисників нашої незалежності й територіальної цілісності немає.
У центрі міста, біля пам’ятника Леніна, молодий чоловік у напіввійськовій формі готує техніку для мітингу. З мікрофона лунає життєрадісна мелодія. Прислуховуюся: пісня про товариша Сталіна. Цілком певно і серед учасників цього мітингу захисників України (моєї Вітчизни) не буде. Так чиє ж це свято?
Я, наприклад, як і раніше, не відзначаю його, хоч і був офіцером запасу української армії і прийняв свого часу присягу на вірність народу України. У мене з цим «святом» пов’язані аж ніяк не позитивні асоціації.
Адже у школах сьогодні дівчатка та вчительки вітають українських хлопчиків. Вітають і мого внука, якого я возив минулого літа на поле Полтавської битви і розповідав про причини наших українських бід. У школі, як і раніше, виховують майбутніх учасників мітингів, які й у майбутньому проводитимуть комуністи і Спілка радянських офіцерів? У всьому цьому немає логіки, немає мудрості державних мужів. Уже давно час ввести наше українське свято — День захисника Вітчизни, обравши відповідну дату. Але не слід поспішати, треба добре підібрати дати. По-перше, цей день має бути пов’язаний із реальними подіями у військовій історії України. По-друге, між Днем 8 Березня і Днем захисника Вітчизни (назва може бути й інша) не повинно бути дуже великої часової відстані: всі звикли, що ці свята завжди поряд. Якщо цього не врахувати, то відзначатимуть усе одно 23 лютого — так зручніше. По-третє, слід, напевно, так продумати обѓрунтування та формулювання свята, щоб жінки могли вшанувати всіх чоловіків — незалежно від їхнього стосунку до військової служби. Або доведеться вводити окреме чоловіче свято, що не є доцільним, оскільки відволікатиме від Дня захисника Вітчизни.
І останнє. Треба подумати про тих людей, які майже все своє довге життя святкували День Радянської Армії або День захисника Вітчизни саме 23 лютого. Їх не можна кривдити. Серед них є багато чесних, мужніх і взагалі хороших людей.
На знак поваги до них треба залишити дату 23 лютого святковою. Але назвати цей день так: День ветерана збройних сил Радянського Союзу. Або щось на кшталт цього. І нехай діти поздоровляють, як і раніше, цього дня ветеранів Другої світової та інших війн, які ще лишилися серед живих. Наша держава й так не дає цим людям усього того, на що вони заслужили. Не можна відбирати в них ще і їхнє свято. А я та мій онук святкуватимемо наше чоловіче свято в інший день — якщо, звісно, влада зробить усе, що для цього необхідно, розумно, а не «як завжди».
