ЦЕЙ ЩАСТЛИВЧИК СЕНЯ
Жив собі кравець, який стверджував, що якби він раптом став мільйонером, то жив би краще, ніж інші мільйонери, — бо він би ще трошки шив... На жаль, жоден мій знайомий мільйонер не шиє, тож підтвердити або спростувати цю версію нікому. Зате в мене є знайомий Сеня. Він не мільйонер і навіть не кравець, але якби в нього було все, що треба людині для повного щастя, то він би був ЩЕ щасливішим. Бо крім усього в нього є теща, дисертація й велосипед.
РОЗДІЛ 1, у якому йде боротьба за науковий світогляд
Щоправда, спочатку теща й дисертація ніяк не могли між собою ужитися. Підхід до науки в Сені був найсерйозніший: спати, приміром, він лягав о восьмій вечора, щоб уранці, не пізніше четвертої, зі свіжою головою — за дисертацію. Дружину й дітей, які, незважаючи на такий суворий режим дня, народжувалися одне за одним, він також привчив лягати о восьмій. І лише тещу не міг привчити. Тільки-но Сеня дасть відбій, вона давай сюди-туди сновигати. Сеня, бувало, ввічливо так її просить: ви б, матусю, від гріха подалі йшли собі спати потихеньку. Коли чого й не доробили по господарству, то завтра разом о четвертій ранку встанемо: ви за ваші недороблені справи візьметеся, я — за дисертацію. На що йому теща зовсім неввічливо відповідала: сам свою недороблену дисертацію роби досвiта, а я вільна людина. Захочу — ходитиму всю ніч! І ходить, і ходить усю ніч, як тарган. І не даси їй раду. Тому дисертація й просувалася не надто швидко.
Але все ж просувалася. Й тоді теща пішла на відкриту диверсію — викрала в Сені найважливішу частину дисертації. А там були результати експериментів усього відділу, праця багатьох людей. Увесь інститут імені товариша Лесгафта був без цих результатів, як без рук. Цілі делегації з інституту почали вчащати до Сені додому. Й доктори наук приходили, й професори, й усі просили: шановна теще, вибачте, не знаємо як вас звуть, поверніть результати експериментів державної важливості. Адже теща думала, що їй це так із рук зійде.
І не помилилася. Походили-походили вчені до тещі — бачать, що марно ходять, лише капці Сеніни зношують. Махнули рукою й записали в себе в журналі: результат дослідів негативний. У науці це також результат. А Сені довелося починати роботу, вважай, наново.
Але тепер уже він був пильним. За кожним кроком тещі стежив. Бувало, теща вночі туп-туп-туп... Сеня відразу: «Стій, хто йде!» «Я це, Сеню, — водички попити!» Він і засне, а за півгодини знову — туп- туп-туп... «Я це, Сеню, — кватирку прикрити». Й так усю ніч: теща ходить — Сеня пильнує. Ранком обидва не виспалися.
Співробітники почали помічати, що в Сені нічне життя не в нормі. Багато хто, особливо співробітниці, відкритим текстом йому натякали: приходь, Сеню, в гості, дисертацію попишеш. А Сеня: ні. Писав, пишу, й писатиму тільки з цією тещею. Такий суворий критик творчій людині необхідний. Та в мене, каже, без неї вже й не пишеться. Вона в мені наукову злість будить (особливо ночами).
От так і живе Сеня зі своєю дружиною вже багато років душа в душу. Не в останню чергу — завдяки тещі.
РОЗДІЛ 2, в якому з'являється велосипед
Був у тещі Сені велосипед. Старенький уже, без багатьох деталей (гальм, приміром), але їздив чудово. Сама теща нікуди на цьому велосипеді не їздила, а Сені іноді дозволяла. Але не надто часто, бо дуже ним дорожила.
От одного разу приїздить Сеня до нас на велосипеді — в гості кличе. Подарунків нести не велить: спасибі тещі, каже, вона на три дні кудись накивала, тож інших подарунків не треба. Але від трилітрової банки кабачків усе-таки не відмовився: з дитинства їх любив, теща ж ніколи йому кабачків не готувала й навіть у домі тримати не дозволяла. Так і казала: або кабачки, або я. Сеня, звісно, поки що тещу вибирав. Але тут тещі немає три дні, можна, здається, й кабачками потішитися.
І все ж привчений до пильності Сеня вирішив наразі в дім кабачків не нести. А раптом теща нагряне завчасно? А тут кабачки. Конфлікт запрограмований. Але й відмовлятися від кабачків, запропонованих від щирого серця, Сеня також не міг. Як бути?
«А велосипед навіщо!» — осяяло Сеню. Зараз живо завезу ці кабачки на вокзал, а там є камера схову — інститут, спеціально для подібних випадків передбачений. Швидко, надійно. Досить дешево. Так і зробив. І поїхав додому з вітерцем.
А наступного дня з'являється знову:
— Візьміть хто-небудь паспорт, — просить, — і підемо зі мною на вокзал.
Так трапилося, що напередодні велосипед дуже сильно підстрибнув на вибоїні — код камери схову й вилетів у Сені з голови. А без коду кабачки назад не віддають, паспорт вимагають. Сеня й радий би паспорт пред'явити, так от біда: теща-диверсантка давним-давно викрала в нього паспорт. Адже вона, старенька, як міркувала: піде Сеня, приміром, дисертацію захищати, а там обов'язково про паспорт спитають. Тут- то Сеня й пригадає, що в нього є теща, на пузі до неї приповзе: засвідчіть, попросить, моє ім'я та прізвище, прописку й авторство дисертації. «Будь ласка» скаже. Пробачення попросить, що ночами її намагався права пересування по квартирі позбавити. Покається, словом. І тоді вона, можливо, поверне йому паспорт. Можливо.
А поки ситуація така: паспорта немає, тещі, щоб засвідчити, що це вона паспорт украла, теж немає, кабачки в камері схову пропадають, а Сеня ззовні пропадає — без паспорта, без кабачків і другий день без тещі.
Пішли ми на вокзал, пред'явили паспорт і зажадали аби відкрили камеру, а Сеня тим часом склав опис вмісту, що його, незважаючи на велосипедний струс, пам'ятав дуже добре:
1. Банка кабачків трилітрова (одна).
2. Майки чоловічі трикотажні (дві).
3. Книга наукового змісту (0,5).
4. Ключі від квартири (одні).
Майки й книгу Сеня поклав ніби для ваги — а то платиш, як за повну камеру, а там одна банка. Тож Сеня камеру використав з великою вигодою — поклав туди все, що в нього з собою було. Ключі, правда, потрапили туди випадково. А книги поклав лише 0,5, бо решту 0,5 він мав намір почитати ввечері (першу ж 0,5 він уже прочитав).
Побачивши опис і паспорт, працівники камери відразу зрозуміли, що мають справу не з шахраєм якимось, а з чесним вченим. Вибачилися й навіть спасибі Сені сказали. Й Сеня їм спасибі сказав.
А їм-то, даруйте, за що?! А їм — за науку. Бо наука для чесного вченого понад усе.
РОЗДІЛ 3, в якому теща й зять обмінюються подарунками
Бачить теща, що Сеня без велосипеда свого життя не мислить. Дай, думає, зроблю на старості літ подарунок милому зятеві. Велосипед — не машина, далеко на ньому не поїдеш (хоч і без гальм). Бери, говорить, Сеню! Катайся на здоров'я!
Відтоді Сеня й велосипед зробилися практично нерозлучні. Майже зрослися: як кентавр. Телефонує, бува, вдосвіту:
— Я підскочу десь о сьомій...
Ми ж, повісивши трубку, спокійно спали: знали, не було випадку, щоб Сеня до нас раніше ніж опівдні на велосипеді дістався. Дорогою обов'язково в щось вплутається — то стареньку підвезти візьметься, то злочинця знешкодить. Адже йому на велосипеді це не важко. (За мотивами його пригод потім навіть фільм зняли — «Спецпідрозділ «Пасифік» називається). Але до нас рано чи пізно приїздив обов'язково. Приїде, посидить, про ситуацію на дорогах розповість і — додому, до тещі. З вітерцем.
Але одного разу Сеня повернувся, ледве встигши піти: окуляри забув. А без окулярів він на велосипеді їхати не може. Тобто може, звісно, але тоді люди й інші перешкоди дуже різко з'являються в нього на шляху — так що й об'їхати не встигнеш (а загальмувати, як ми пам'ятаємо, без гальм неможливо). Шукали ми його окуляри, шукали... поки не відібрали в собаки предмет, у якому за круглими скельцями впізнавався оптичний прилад — від пластмасових же дужок залишилися лише залізні прутики. Ми всі по черзі випробували цей пристрій і прийшли до висновку, що тепер його може бути використано лише як знаряддя тортур, бо оголені прутики норовили в момент одягання догодити прямо в око. А за достатньої спритності — в обидва ока відразу.
Сеня — якому спритності не позичати, оглянув оптичний прилад, зітхнув і махнув рукою:
— Гаразд... Тещі подарую.
Ми мимовільно здригнулися. Може, все ж пробачити старенькій?
— Та ні, я їх скотчем обмотаю, нормально буде, — пообіцяв Сеня.
Виявляється, вони з тещею носили ці окуляри по черзі — сподівалися, що це їх ще більше зблизить. Але коли Сеня йшов із дому в окулярах — на роботу там або на велосипеді покататися, то теща на цей час, природно, залишалася без окулярів. І це її трохи зачіпало. Тепер же окуляри набули вигляду, більш відповідного для домашнього вжитку — тобто для тещиного.
— Зрадіє, — лагідно сказав Сеня й помацав пальцем гострі кінчики дужок.
РОЗДІЛ 4 про те, як велосипед усе-таки вкрали
Віддавши тещі окуляри, Сеня вже не зважувався здійснювати на велосипеді далекі вилазки. Так тільки — до метро й від метро. А в метро можна й без окулярів їхати. За правилами — знімай з велосипеда переднє колесо (для дотримання габаритності) й їдь.
Сеня всіх правил дотримувався, але все одно люди в метро часто бували ним невдоволені. Воно й зрозуміло: життя зараз таке, що для декого і в метро проїхатися — розкіш, а тут велосипед. Є в тебе велосипед, народ міркує, от на ньому й їзди, куди ж ти із ним до метро прешся. Адже кожному не поясниш, що останні окуляри тещі віддав.
І щоразу через цей велосипед у вагоні ціла дискусія розгорталася. Один заявляє: «Мені цей велосипед усе задоволення від поїздки псує». Інший нервує: «Від мене дружина пішла, а тут ще цей велосипед!» Третій криком уже кричить: «Зарплату півроку не платять, продукти дорожчають, підприємництво задушене податками, президента вибирати практично немає з кого, а тут ще цей зі своїм велосипедом!»
Гаразд, зітхне Сеня, коли вже вам так мій велосипед заважає, я вийду... Й поїде, бідолашний, майже навпомацки до себе на роботу. Не раз бувало, що й не доїде або не туди доїде. Але з велосипедом розлучитися ні за що не хотів. На собі його носитиму, казав, але не кину!..
Й за цього досить безтурботно залишав свій велосипед без нагляду. Виходить якось — а велосипеда немає. Бідний Сеня від переживань трохи з глузду не з'їхав. Адже до відсутності гальм, міркував він, не кожний злодій готовий. З незвички людина й покалічитися може (в кращому, звісно, випадку). А якщо це жінка?!
— А нехай не краде, — хтось спробує моралізувати.
— Та ні, якби я знав, що вкрадуть, я б його відремонтував... А то, уявляєте, спокусилася людина на велосипед, думає, що взяла річ — «Україна» все-таки, марка відома. А потім виявляє — ні гальм, ні спиць, ще й покришка лопнула! От, свиня я свиня! Зовсім про людей не думаю!
Це дійсно часто буває: від надмірного щастя люди стають егоїстами. Добре, коли в них, як у нашому Сені, ще здатна заговорити совість! Тож, скориставшись публікацією, звертаємося до всіх читаючих громадян: хто вкрав дорожній велосипед марки «Україна» 1954 року випуску без чотирьох спиць на передньому колесі, дев'яти — на задньому, з дірявою покришкою, без лівої педалі, крил і гальм, прохання повернути господарю для ремонту!
