У дзеркалах часів

Творча група режисера Сергія Лисенка планує завершити роботу над фільмом до грудня поточного року, коли відзначатиметься сторічний ювілей Миколи Амосова. Дата внесена до календаря ЮНЕСКО.

Сергій Лисенко, вихованець Дніпропетровського університету й інституту імені Карпенка-Карого, належить до молодої генерації українського кінематографа, але у нього вже п’ять фільмів: три документальних і два ігрових. Цикл його пошуків, їх оригінальність і стали прологом нового задуму. Познайомившись із ними, Катерина Миколаївна Амосова зателефонувала Сергію Олеговичу з проханням зустрітися, щоб обговорити контури можливої співпраці. Фільм про Миколу Михайловича, хоча це не перше відображення його шляху, вона хотіла б явити світові в абсолютно свіжому вирішенні. Їхнє бачення основ такої правдивої хроніки, а по суті, притчі XX століття, органічно зімкнулося, і кодом стала запропонована режисером смислова нитка майбутньої картини: події — час — вічність. Адже сам феномен академіка Амосова, російського подвижника, що став гордістю і символом української кардіохірургії, фактично відповідає таким вогням його незвичайної долі. Полотно, пов’язане з використанням раритетних джерел із відеосховищ і великим діапазоном зйомок у рамках підготовлюваного твору, належить до вельми витратних проектів. Проте виконується він повністю поза державними асигнуваннями. Роботу на паритетних умовах фінансує професор Катерина Амосова і творчий колектив.

Нещодавно Сергій Лисенко, оператор фільму Андрій Лисецький та інші ентузіасти їхньої команди повернулися з першої кіноподорожі віхами сценарію. Стартувати з того, з чого починав Микола Михайлович.

— Ми зафіксували об’єктивом чимало місць у Брянську, Москві, Череповці та Архангельську, записали концептуально важливі інтерв’ю, — розповідає Сергій Лисенко. — Дорога з Києва на спеціальному місткому авто з апаратурою розпочалася з Брянська, де хірург Амосов у його відважному радикалізмі легеневих операцій, власне, й став великим Амосовим. Тут, у післявоєнному Брянську, він, зокрема, працював, керуючи одним із хірургічних відділень разом з О. Шалімовим та А. Малаховою в обласній лікарні. Сама ця установа нового типу розташована тепер в іншому місці, а в примітній для нас будівлі розміщується міська дитяча лікарня. Зрозуміло, вона й виглядає дещо інакше, ніж у ті роки, але знаком часу залишається. Старожили показали нам невеликий будиночок, буквально впритул із тилом лікарні, в якому мешкав молодий хірург. Особливо цікавою була розмова з Ганною Федорівною Іркаєвою, колишньою операційною сестрою, з якою над операційним столом понад чотири роки працював Микола Михайлович. Зараз Г. Іркаєвій 89 років. За її словами, Амосов буквально днював і ночував у клініці, відпочиваючи вдома лише короткі хвилини. Іркаєву як помічницю вибрав сам із лікарняного поповнення, адже впроваджувались на тлі традиційних втручань складні напружені операції на легенях, і потрібні були додаткові надійні руки і терпіння на довгі часи. Іркаєва виявилась саме таким працівником.

Як обласний хірург Амосов, звісно ж, неодноразово вилітав у райони Брянщини задля термінових операцій. І одному з наших співрозмовників, тоді санітару на районі, — продовжує Лисенко, — запам’ятався такий епізод. Прилетівши, Микола Михайлович негайно приступив до операції — і раптом згасло світло. Амосов ані на хвилину не зупинився і при світлі ліхтариків успішно завершив рятівну роботу...

У Брянську Миколу Михайловича глибоко шанують, у музеї нової обласної лікарні він зворушливо представлений. Між іншим, показали нам і експоновану тут фотографію колеги Амосова, який повідомив йому, вже у Київ, зловісного 1953-го, що в Брянську на нього копають обвинувачення у горезвісній «справі лікарів» — мовляв, гробив хворих під час легеневих операцій, тоді як насправді — виривав із лап смерті...

— Наступною точкою заздалегідь обумовлених зустрічей стала Москва, — продовжує С. Лисенко. — Дуже цікавою виявилась розмова з Радою Микитівною Аджубей, яка тривалий час була заступником головного редактора журналу «Наука и жизнь». Саме цей журнал публікаціями повісті «Мысли и сердце», а потім іншими творами Миколи Михайловича з його мільйонними накладами приніс амосовському перу легендарну популярність. Проникливі слова про Амосова як талановитого і мужнього зачинателя кардіохірургії знайшов у бесіді з ним директор знаменитого інституту імені О. М. Бакульова академік Лео Бокерія: хвилини перед камерою в цьому інституті стануть у смисловому русі фільму, в його філософії також у чомусь стрижневими.

В Інституті імені М. В. Скліфосовського все тепер має зовсім інший вигляд, ніж у середині 1940-х. Дещо вдалося все-таки зняти. Між іншим, зберігся десятихвилинний фільм відомого хірурга С. С. Юдіна, де він демонструє свій метод при пораненні колінного суглоба. Звісно ж, живе нагадування про Юдіна, цього колоса хірургії, з благоговіння якого Амосов і потрапив до «Скліфосовки», для нас знахідка.

— Очевидно, якоюсь емоційною серцевиною в побаченому і знятому в поїздці став усе-таки Череповець?

— Так, ви маєте рацію, в цьому старовинному мальовничому місті Микола Михайлович входив у річку життя двічі: тут, після чотирьох класів початкової школи в рідному Ольхово, він продовжив шкільне навчання, а потім навчання в електромеханічному технікумі. І сюди на початку 1940-х повернувся вже лікарем, став хірургом. Попереджуючи ваше закономірне запитання — чи побували ми в Ольхово, відповім: село покоїться на дні Рибінського моря... І перші амосовські факти буття, образ його мами, героїчної сільської фельдшера-акушерки, ми відтворювали лише за окремими фотосвідченнями. Зате Череповець і мотиваційно, і за знятим матеріалом для нашого задуму дав чимало. Амосова тут добре пам’ятають і в музейному відображенні, і в старій його школі, і в технікумі, і в лікарні... Знайшли ми будинок, де, вже будучи лікарем, Микола Михайлович жив. На першому поверсі була його кімната, а на другому він викладав хірургію та інші предмети в розташованому тут фельдшерському училищі...

Пишаються Амосовим і в Архангельську. У кадрах з’явиться, ясна річ, і його медінститут (тут, до речі, багато хто нам говорив, що буде радий, якщо ці амосовські медичні пенати отримають, скажімо, до його сторіччя його ім’я), і електростанція, де Микола Михайлович працював після технікуму. Цікавий штрих — і про Амосова, і про епоху! За документами, з якими довелось ознайомитися, несподівано стало зрозуміло: паспорт Микола Михайлович отримав, уже будучи студентом кадрового інституту. А до цього залишався, як і всі вихідці із сільської місцевості, по суті справи, радянським «кріпосним»...

— Отже, ваші версти виявились не марними...

— Вони, окрім сюжетних ліній, дадуть і історичний фон, його достовірність. До цього аспекту роботи у нас взагалі особливий підхід: достовірність епохи, в яку поринув глядач, постане ніби наочно — у кіноархіві в Красногорську під Москвою таку необхідну кіноретроспективу, проглянувши силу-силенну матеріалів, ми розшукали і придбали...

— Напружена робота попереду, звісно ж, і в Києві?

— Сподіваємося, що щось сокровенне і неповторне про нашого героя у фільмі скаже Борис Євгенович Патон, який заздалегідь погодився на участь у ньому. Важливими стали діалоги з учнями і соратниками Миколи Михайловича в інституті серцево-судинної хірургії, що носить його ім’я, починаючи з зустрічі з директором інституту, наступником Амосова академіком Геннадієм Васильовичем Книшовим. Заплановано і зйомки в Старому Криму, в санаторії, де Микола Михайлович, а потім його учениця Прасков’я Хрисанфівна Собко також впроваджували хірургічне лікування кавернозного легеневого туберкульозу.

— Достовірність атмосфери повинна, напевно, стати однією з особливостей фільму?

— У цьому одна з надзадач. Але будуть представлені й документи різного плану про амосовський марафон. Наприклад, копія його диплома про закінчення Заочного індустріального інституту в Москві. Дипломна робота, як відомо, полягала в проекті літака з паросиловою установкою...

Повідомити гідно в півторагодинній стрічці потрібно багато про що, але так, щоб вона сприймалась як цілісна мить і навіть одкровення, де кожен у чомусь побачить і себе... Але у відведені терміни намагатимемось укластися, — резюмує Сергій Лисенко. — Фільм у двох варіантах буде озвучено українською й російською мовами. Інтерес до нього доволі великий, включаючи й телевізійні кампанії. І ще кардинальний момент: матеріали роботи, а це один із її довготривалих орієнтирів, дадуть, очевидно, можливість створити інтернет-ресурс, що стосується справи життя нашого героя, включаючи й віртуальний амосовський музей. Тут сам час знову говоритиме з нами.