«У нас є потужний інтелектуальний ресурс...»

У газети «День» склалися тісні відносини з Дніпропетровським гірничим університетом — з його студентською молоддю та професорсько-викладацьким колективом ми проводили конференції, фотовиставки, також поповнювали бібліотеку книжками «Бібліотеки «День». А одним із постійних читачів і другом нашої газети є професор цього університету, член-кореспондент НАУ, завідувач кафедри історії та політичної теорії, директор Інституту гуманітарних проблем Віктор Юхимович ПУШКІН, у якого сьогодні день народження. Ця людина живе проблемами університету, студентів і аспірантів. Студенти говорять, що головний життєвий принцип Віктора Юхимовича — людина ніколи не повинна припиняти вчитися. Ми зателефонували, щоб привітати іменинника зі святом і поставили йому декілька запитань.

— Вікторе Юхимовичу, чим ви зараз займаєтеся, які у вас сьогодні життєві пріоритети?

— У мене два пріоритети — гадаю, що в багатьох так: це сім’я та робота. Коли приходиш до студента, одразу хороший настрій, ти підживлюєшся. Даремно на них скаржаться, що вони погані, тупі й так далі. Усе це неправда. Є хороші, розумні молоді люди, й це єдина надія для України. Робота — це найкращі ліки, вона не дає сумувати, немає часу стогнати й не можна стогнати.

— Над чим зараз працюєте? Може, є якісь нові проекти?

— Цього року в нас є два проекти — ми продовжуємо працювати за міжнародними зв’язками. Один проект — зі Швецією, а в іншому беруть участь Білорусь і Росія. Це з підготовки кадрів, це робота з мобільності студентства. Крім того, ми розробили ще одну нову програму — новий курс: ми виходимо на підготовку магістрів. Також готуємо дві великі наукові конференції. Одна в нас проходить до дня народження Гончара — як завжди, ми її в ці дні проводимо. Також ми проводимо велику краєзнавчу конференцію — до нас приїдуть з усієї України. Зараз у нас підготовлено вже декілька монографій (ми повинні їх уже видавати). Захищається в мене черговий аспірант. У нас цього року буде декілька захистів, і передбачається два захисти докторських дисертацій, тому що в нас є й аспірантура, й докторантура. У мене радість через те, що мої молоді колеги ростуть, що люблять свою роботу й працюють добре. Студентам цікаво. Ось так тримаємося, хоча є багато сумного. Але це вже така справа...

— Як ви бачите ситуацію в країні — що вас тішить, може, щось засмучує?

— За всіх обставин треба намагатися бачити й світлі сторони життя. У нас, припустимо, на Дніпропетровщині й у Дніпропетровську, вперше почали робити дороги — ремонтувати, упорядковувати. Тому що тут були жахливі дороги. Уже якийсь результат. Що буде далі — важко сказати. Друге — в нас раптом з’явилася гаряча вода, її не було декілька років, хоча я живу в центрі міста. Не знаю, чи надовго... Це такі штрихи, а в цілому те, що відбувається в країні, вкрай непокоїть. Тому що може призвести до найсумніших наслідків. Я, взагалі, радий, що режим Ющенка залишився в минулому, й хотілося сподіватися, що нова влада, нові люди, які прийдуть, все-таки врахують, засвоять уроки, зроблять висновки з того, що було, з тих чотирьох-п’яти попередніх років (не лише чотирьох-п’яти років, а й цілого десятиліття). Начебто напрям ми взяли правильний: без сумніву, треба здійснювати реформи, але ці реформи мають бути на користь людям, для людей — аби хоч трошки було легше жити. На жаль, зараз уся законодавча практика — й ті кодекси, що ухвалені похапцем і без жодного серйозного обговорення, й те, що планується ухвалити (закони про вищу школу, пенсійний кодекс і так далі), — все це, по суті, має антинародний характер. Вони не на користь людям, а не можна за рахунок людей здійснювати реформи. При тому всьому, що реформи, звісно, непопулярні, вони не бувають популярними. Хотілося б сподіватися, що наша влада буде практичною, прагматичною, що вона займатиметься конкретними справами й буде зосереджена на конкретних справах... На практиці ж є багато політиканства, багато мстивості, багато такого, що може мати найсумніші наслідки. Розумієте, йде процес деградації суспільства. Ось що найстрашніше. А вже про владу не кажу. У цьому трагедія України — що в нас немає справжніх лідерів.

— І все-таки в чому ви черпаєте оптимізм, що вам дає впевненість у завтрашньому дні?

— Що стосується оптимізму, то може бути дві обставини. По-перше, Україна — дуже багата країна: й ресурси в неї багатющі, й землі більш-менш збереглися. Багаті водні ресурси України. Якщо в інших країнах є загроза продовольча — це вже виникає виклик ХХІ століття, — то в нас є всі умови для того, щоб бути житницею, щоб експортувати продовольство. Це якщо розумно працювати, якщо розумно, по-господарському до всього ставитися, не розкрадати все на кожному кроці. Друге — те, що в нас іще зберігся інтелектуальний потенціал. Україна поки що зберігає певний рівень освіти, цивілізованості, в нас досить розумна молодь. І в тих умовах, які склалися, вважаю, вона здобуває непогану освіту. В усякому разі, не поступається західним університетам за багатьма показниками. Ось ця молодь, яка зараз починає підростати (не та, що досягла 30 років, — її ми вже знівечили), ось ці хлопці, які зараз ще на студентській лаві, — вся надія на них. У нас є потужний інтелектуальний ресурс. Просто він не затребуваний. І це теж наша біда...

У нас є можливості, є потенціал, але, на мою думку, ці поліпшення стануться не в найближчому майбутньому. За вас іще, може, будуть, але вже не за мене. Але руки опускати не можна. Треба просто працювати, займатися справою, а не декларувати, не кричати. Тому що патріотизм у деяких людей виявляється лише в тому, що вони базікають. А що коїться? Київ — моє улюблене місто. Я народився там, навчався, і я бачу, на що перетворився Київ. Він втратив своє обличчя, традиції, національні особливості. Київ — одне з найбільших і найгарніших міст у Європі, а подивіться, що там робиться... Ось це маргінали в нас, на жаль, керують усім, і це може дуже погано позначитися на майбутньому...

— Вікторе Юхимовичу, газета «День» вітає вас з днем народження та бажає успіхів і здоров’я!

— Дякую.