Саме тоді в Росії помітно посилилися монархічні настрої — почали створюватися відповідні політичні громади; в церквах з’явилися «ікони» Миколи II та його родини, у роковини смерті й народження стали правитися спеціальні молебні.

Через рік після відкриття останків Синод Російської православної церкви (РПЦ) вирішив розпочати процедуру канонізації царського сімейства з метою причислення всіх його членів до лику святих. Цими процедурами займається спеціальна Синодальна комісія, яку очолює митрополит Крутицький та Коломенський Ювеналій. Понад чотири роки комісія детально вивчала обставини життя, правління та смерті останнього російського царя, шукала докази, які, згідно із соборними правилами, дали б можливість канонізувати загиблих. У результаті серйозних і різнобічних досліджень митрополит Ювеналій доповів Синоду про те, що достатні підстави «додати імена імператора Миколи Олександровича, імператриці Олександри Федорівни, царевича Олексія та великих князівен Анастасії, Марії, Ольги та Тетяни до чину святих страстотерпців» дійсно існують.

Які підстави наводяться у висновках Синодальної комісії? Згідно із звітом, у житті імператора знайшлося мало причин для канонізації. Важко інтерпретувати позитивно такі його вчинки, як відречення від трону («безпрецедентний акт у політичному житті Росії з часів прийняття Акту про наслідування трону»), «Криваву неділю», програш двох воєн, незбагненну історію з Распутіним тощо. Двозначною виглядає також церковна політика покійного царя. З одного боку, Микола Олександрович, його дружина та діти відзначалися набожністю; імператор сприяв храмобудівництву, заохочував церкву канонізувати нових святих. Проте, Микола II так і не погодився на відновлення Московського патріархату, волів за краще зберегти синодальну систему управління церквою, впроваджену Петром I. (Додамо, що церковна ієрархія дуже не схвалювала ще його «Манифест о веротерпимости», який надавав певні права неправославним конфесіям Росії). Більшість «помилок» царювання комісія пояснила не злим наміром, а історичним фатумом і «недостатньою активністю» імператора.

Тому головну увагу комісія зосередила не на житті, а на смерті Романових. Історія православної церкви дає чимало прикладів праведників, які були причислені до лику святих попри своє досить гріховне життя. Достатньою причиною для канонізації може бути достойна мученицька смерть. Тому вирішальним для комісії став короткий період життя імператора після зречення престолу. Встановлено, що останні його дні були сповнені терпіння, каяття й особистої хоробрості. Члени комісії також підкреслювали, що зрікшись престолу заради блага Росії, цар не зробив жодного кроку для забезпечення особистої безпеки, наприклад, виїзду за межі країни. Загалом, його порівнювали з такими святими, як Борис і Гліб.

Зупинимося трохи ще на одній цікавій проблемі, яку вирішувала Синодальна комісія. Йшлося про те, чи не була смерть Романових ритуальним убивством? Адже серед їхніх катеринбурзьких катів були «особи іудейського походження». Втім Московська духовна академія, до якої звернулися за консультацією, відповіла на це запитання запереченням. Спеціалісти послалися насамперед на справу Бейліса, під час якої «суд не знайшов доказів існування ритуальних вбивств серед іудеїв». (Додамо, що у справі Бейліса, якого звинувачували у ритуальному вбивстві, важливу роль зіграв київський протоієрей професор Олександр Глаголєв. Його експертиза, докази та публічні виступи рішуче сприяли виправдувальному вироку 1913 року).

Як розвивалися події далі, після позитивного висновку комісії Синоду? Несподівано для багатьох, коли справа канонізації Романових вважалася майже вирішеною, Синод РПЦ відклав питання на невизначений строк. Чому?

По-перше, це залишається загадкою. А з відомих причин вирішальною була, мабуть, неоднозначність суспільної думки, численні й серйозні контрдокази «святості» Романових у ЗМІ. Деяку роль зіграла також Російська православна церква за кордоном (емігрантська). Відомо, що стосунки між двома РПЦ не дуже, м’яко кажучи, гарні. А вийшло так, що закордонна церква ще 1981 року канонізувала Миколу II разом із дітьми та імператрицею. Більше того. Одночасно стали православними святими також слуга імператора, католик Алоіс Трапп, і придворна вчителька, лютеранка Катерина Шнейдер. У свій час ця канонізація наробила багато галасу, створила певну опозицію навіть у закордонних церковних колах. Отож Синод РПЦ вирішив поки що не приєднуватися. Це припущення, на жаль, не пояснює, чому змінилися наміри церкви. Навіщо було розпочинати процедуру канонізації?

Поки церква з’ясовувала підгрунтя святості Романових, світська влада займалася науковою ідентифікацією свердловських останків. Для встановлення осіб застосовували сучасні методи судової експертизи та криміналістики, інші аналізи. У роботі взяли участь також британські спеціалісти — вони порівнювали результати аналізів із фізіологічними даними принца Філіпа, близького родича Романових. Зрештою спеціальна Державна комісія дійшла висновку, що йдеться дійсно про останки Романових. Із рішенням експертів чомусь не погодилася Московська патріархія. Як заявив патріарх Алексій II у Посланні з нагоди 80-ліття вбивства імператора Миколи II і його сім’ї, «суждение церковной и светской общественности оказалось разделенным, причем разделение носит явно конфронтационный, болезненный характер». Деякі аналітики вважають цю позицію Московської патріархії першим прикладом серйозних розбіжностей, нонконформізму Православної церкви стосовно уряду Єльцина.

Після висновків Державної комісії почалося те, що закордонна преса непоштиво назвала «бійкою за кістки». За право і честь захоронити їх змагалися три міста — Москва, Санкт-Петербург і Катеринбург (як колись грецькі міста змагалися за честь бути батьківщиною Гомера). Губернатор Едуард Россель (за словами пана Нємцова) так метушився, «як наче йшлося про його власні, а не романовські останки». (А йшлося, можливо, не лише про те, аби завернути на Урал іноземних туристів, але й про майбутню Уральську монархію, спадкоємицю Російської імперії). Непоганою прикрасою були б царські гроби також для щойно відбудованого п. Лужковим собору Христа Спасителя у Москві. Зрештою перемогла логіка і Генеральний прокурор — вирішили поховати Романових там, де їм належить бути, тобто поряд із усипальницями їхніх пращурів.

Уряд планував зробити із перенесення та поховання царської сім’ї грандіозне політичне шоу. Як на мене, то цей намір можна вважати одним із найвидатніших курйозів нашого парадоксального часу. Визначну роль у шоу відводили православним архієреям, насамперед Московському патріарху Алексію II. Разом із Президентом він мав вести траурну церемонію.

Церква підвела державу. Не тільки Патріарх, а й Санкт-Петербурзький митрополит Володимир не будуть присутніми на похованні. Панахиду відправить простий священик. За словами патріарха Алексія II, «Это будет не актом признания или непризнания выводов науки относительно «екатеринбургских останков», а исполнением христианского долга». За таких умов Президенту не залишилося вибору — він не збирається до Північної Пальміри. Нащадки дому Романових, одначе, приїдуть; очікують не менш, ніж 50 родичів покійних.

А тим часом навколо Петропавлівської фортеці не припиняються не вельми багатолюдні, але завзяті маніфестації ультраправої громади «Православний Петербург». Із цікавими гаслами: «Долой псевдокости, долой лжемощи!» (У наш час мабуть взагалі не існує неполітизованих громадських подій.)

Церемонія, однак, не може не відбутися. Та зважаючи на майже детективні обставини «Справи останків Романових», можна впевнено передбачити, що це не кінець історії — не останнє їхнє поховання.