У шльопанцях на Еверест

Сходити на Еверест у шльопанцях, жити у рибацькій хатині на березі моря чи садити ліс у Бразилії. Мабуть, мало хто саме так уявляє собі відпочинок із дітьми. Але історія екоактивістки Юлії Бонд руйнує ці стереотипи. Коли донці Юлі Джесіці було 3,5 роки, а сину Роланду — всього два місяці, разом з ними жінка почала подорожувати світом. Протягом трьох років вони відвідали 20 країн, жили переважно у віддалених районах Азії та Південної Америки. Ця подорож не лише змінила їх самих, а й дозволила по-новому подивитися на світ, пересвідчитися, як швидко та непоправно він змінюється. До мандрівок Юлія мало уваги звертала на кліматичні зміни. А ось після — почала активно вивчати звіти міжнародних організацій та займатися просвітницькою роботою, разом з дітьми брати участь у глобальному протестному русі Fridays for Future. Про «життя у подорожах» та шлях її родини до екологічної відповідальності жінка вперше розповідає тільки для «Дня».

— Юлю, як особисто ви захопилися подорожами, це було спонтанне рішення, чи, може, мрія дитинства?

— Подорожі супроводжують мене з раннього віку. Я росла на Чукотці, на крайній півночі. Це такий край, де лише сніги, там навіть не було дерев. Змалку мені хотілося побачити світ, досліджувати і вивчати нове. Коли мені було чотири роки, я вирішила організувати собі «подорож» і втекти з дитячого садка. Ми вийшли на прогулянку, а коли всіх дітей уже заводили назад, я заховалася і пішла гуляти горами. Ще до вечора я повернулася, але у моїх чотири роки це здавалося величезною подорожжю. І якщо чесно, я не розкаювалася у тому, що це зробила (сміється). З дитинства я дуже не любила рамки й обмеження. В подорожах же мене приваблювало те, що можна розширити межі. Наприклад, у Індії, де ми жили, заведено їсти руками. У Тайланді в помешканнях практично не було меблів і все, від сну до домашніх завдань, робиться на підлозі. Ми з дітьми підхоплювали місцеві звички, це дуже цікавий досвід.

Водоспади у В’єтнамі поблизу міста Далат

— Не страшно було брати з собою дітей у тривалі мандрівки?

— Наш шлях почався з того, що ми поїхали у Єгипет на відпочинок. То був пакетний тур на три тижні. Але тоді їхати кудись з двомісячним сином ще не було для мене чимось буденним. Звісно, я хвилювалася, продумала деталі: зібрала величезну сумку, взяла коляску, багато речей. Але все пройшло чудово. Мій син переніс переліт дуже легко, щодня купався у морі, лежав разом зі мною на пляжі. За три тижні ми повернулися додому і вирішили, що не хочемо жити на одному місці, нам це не цікаво, тому поїхали далі в Туреччину, а звідти й у інші країни. Треба розуміти, що з дітьми не завжди просто. Трапляються різні ситуації. У Туреччині, наприклад, сталося так, що Джесіка, якій було майже 4 роки, повністю зламала ключицю. До всього, в мене на руках був п’ятимісячний Роланд. Але такі речі можуть траплятися всюди: чи ти живеш на одному місці, чи подорожуєш. Тому я була готова до того, що діти можуть захворіти абощо. Щоразу ми вирушали у дорогу приблизно на рік, поки не закінчувалися паспорти. Потім поверталися додому на деякий час, оформлювали документи і їхали далі. Всього у подорожах ми провели трохи більше трьох років. Щодо мого сина, то можу сказати, що він подорожує більшу частину свого життя.

«ПІДНІМАЛИСЯ З КОЛЯСКОЮ НА ГОРУ І СПАЛИ НА КАМІННІ»

— На слова «мандрівка з дітьми» у багатьох виникне така картина: хороший готель, «все включено», аніматори та релакс на березі моря. Як здебільшого виглядали ваші мандрівки?

— Ми були не звичайними туристами, адже від самого початку не сиділи на місці, намагалися побачити якомога більше. У Туреччині ми жили у Аланьї та одного разу вирішили вийти на гору на околиці. Всю ніч піднімалися з коляскою, а потім спали просто на камінні. Звичайна підстилка і я з дітьми на ній, закутані у якийсь одяг, зустрічаємо світанок. Також у нас був цікавий підйом у Гімалаях. До речі, на той час моєму молодшому сину було 3 роки. Ми вийшли на висоту в половину Евересту. Далі не змогли йти, бо у нас просто не було з собою теплого одягу, взуття і усього необхідного приладдя. Ми пішли на Еверест у шльопанцях, зі звичайним рюкзаком, у джинсах та футболках. Туристи, які професійно займаються підйомами, ідуть у спеціальному взутті, беруть з собою інструктора-гіда, який їх веде, носія, який несе речі. При собі також мають великі рюкзаки. Коли такі туристи піднімалися і на шляху зустрічали нас, у шльопанцях та звичайному одязі, при цьому ще й з двома дітьми трьох та шести років, вони просто не розуміли, що відбувається (сміється). До нас підходили, розпитували, я пояснювала, що ми також піднімаємося, але вони не розуміли, як це можливо робити без обладнання, та ще й дитині трьох років. Але насправді, у цьому не було нічого дивного. До підйому ми тривалий час жили у одному з селищ в Гімалаях. Там познайомилися з місцевою культурою і вже на все дивилися очима мешканців цих країв. Місцеві не ходять у гори з приладдям, вони просто йдуть. Багатьох дивувало те, що саме діти сходили на Еверест, але для них це сходження не було таким складним, як може здатися. Після цілого дня в поході, коли ми приходили у село на ночівлю, вони ще бігали та грали у хованки. Дорослі часто недооцінюють дітей, думають, що ті не впораються, але у них дуже багато енергії. До того ж, мої діти на той момент були вже підготовані. Коли подорожували, ми ходили приблизно по 15-20 кілометрів щодня.

Джесіка на Балі на фоні плантацій

«ЦІНА ПИТАННЯ: 500 ДОЛАРІВ НА МІСЯЦЬ»

— Розкажіть трохи детальніше про організацію побуту: що брали з собою, де жили?

— З самого початку ми брали з собою багато речей, але від подорожі до подорожі наші валізи ставали все меншими. Дійшло до того, що ми поїхали на рік до Південної Америки, маючи при собі лише ручну поклажу. Взяли лише базові речі, і цього вистачало, навіть нічого не докуповували. Щодо житла, ми часто відвідували нетуристичні місця, тому готелями не користувалися. Наприклад, у Тайланді ми жили через каучсерфінг у місцевої родини вчителів, до слова, мусульманської родини. Щодня вони вставали дуже рано і молилися усі разом. Ми їли їхню традиційну їжу, я готувала їм наші страви. Ми могли всюди ходити з ними, відвідувати їхню школу, пізнавати культуру зсередини.

— А якщо не секрет, у скільки обходяться мандрівки?

— В середньому виходило по 500 доларів на місяць з усіма видатками. Країни, якими ми подорожували, здебільшого були недорогі. Дуже часто ми користувалися волонтерським сервісом Wokraway. Він доступний кожному. Там мандрівник в обмін на 4-5 годин роботи, в моєму випадку це було викладання англійської, може отримати безкоштовне житло та харчування. Потрібні були лише гроші на проїзд. Тому я можу сказати, що такі подорожі доступні для багатьох.

Джесіка та Роланд у індійському ашрамі, духовному центрі, де люди дотримуються аскетичного способу життя і проходять духовні практики

— Ви викладали для дітей з різних країн та різних культур, що дав вам цей досвід?

— Я працювала вчителем-волонтером у Аргентині, Індії та Камбоджі. У Камбоджі, наприклад, це була школа для бідних дітей, які не мають змоги оплачувати заняття. Учнів було досить багато і вони справді сильно на мене вплинули. Ці діти ще в ранньому віці дуже усвідомлені. Розуміють, що їхнє життя залежить від того, наскільки вони зможуть вивчити англійську чи інші дисципліни. Діти відчувають щиру вдячність за те, що ти їх вчиш. Вони зовсім інші, в них нема проблем з дисципліною, до навчання вони підходять дуже серйозно. Для них це справді важливо.

— А як навчалися ваші власні діти увесь цей час? Як я розумію, за час подорожі Джесіка досягла шкільного віку. Як вдалося забезпечити її навчання та якою була їх з Роландом дошкільна освіта?

— Ми були на дистанційному навчанні в Міжнародній Українській школі. Вона дає освіту тим дітям, батьки яких живуть чи працюють за кордоном. Останній рік нашої мандрівки Джесіка вчилася дистанційно і отримала табель за другий клас. Інколи мої діти ходили і до місцевих закладів. Наприклад, у Південній Америці Джесіка пів року відвідувала іспаномовну школу, а Роланд — іспаномовний дитсадок. Після цього вони непогано говорять іспанською. 

Джесіка приземлилася після першого польоту на пароплані у Туреччині. На той момент дівчинці було всього 4 роки. Вона одна з наймолодших дітей, хто здійснював такі польоти

«ВИЙШЛИ НА ПРОТЕСТ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ ПАСПОРТИ»

— Що вам давалося найскладніше у подорожах?

— Переїжджати з одного місця у інше. Наприклад, в Індії, в Гімалаях, ми жили в селі, де практично не бачили білих людей. Ми для них були, як інопланетяни. Можливо через це, але вони до нас дуже добре ставилися. А коли ми від’їжджали звідти, все село з нами прощалося. Сльози розлуки — це було дуже складно... Взагалі у нас часто траплялися складні від’їзди, люди проникали глибоко у серце...

— А чи потрапляли ви у небезпечні ситуації? Як вдавалося знайти вихід?

— З нами такі ситуації траплялися постійно. Наприклад, у Камбоджі, в місті Сієм Ріп, ми ледь не лишилися без паспортів. Щоб продовжити візи, ми віддали документи у приватне агентство. Його офіс був в центрі міста, тому ніщо не викликало побоювань, що нас можуть обманути. В результаті, у нас забрали гроші, паспорти, і нічого не повертали. Ми вже мали їхати далі, а документів усе не було. Варто розуміти, що у таких країнах, як Камбоджа, поліція — це марний варіант. Потрібно щось вигадувати самостійно, щоб вирішити проблему. Тому у нас не лишилося іншого виходу, як вийти на головну вулицю з плакатами та надати ситуації розголосу. До речі, діти також були зі мною та тримали плакати. У нас не було такого, що діти живуть своїм дитячим життям, а я, як доросла, вирішую всі проблеми. Ми завжди були разом. Не зважаючи на те, що вони були ще малі, завжди допомагали мені у всіх справах та були в курсі того, що відбувається. Тоді під час акції до нас підходили люди, з часом їх зібралося досить багато. Представники агентства все-таки зреагували, приїхали і повернули нам паспорти та гроші. Це не одиничний випадок. З різного роду труднощами ми стикалися в кожній країні: проблеми зі здоров’ям, грошима, документами, — все, що трапляється з мандрівниками. Але завдяки цим труднощам, зараз ми можемо адаптуватися практично до будь-яких умов, будь-якого середовища. Я знаю, що моя родина зможе пережити навіть «армагедон».

Школа для малозабезпечених у місті Сієм Ріп(Камбоджа), де Юлія викладає англійську та живе разом з дітьми

«ЯКЩО ХОЧЕШ ЩОСЬ ЗРОБИТИ — РОБИ ОДРАЗУ»

— Останній рік ви провели в Україні, мабуть, знайшовся час «видихнути», переосмислити усе, що з вами відбувалося. Чи думали ви над тим, як досвід подорожей змінив ваших дітей? Що це їм дало?

— Ще під час мандрівки я звертала увагу на те, що мої діти відрізняються від однолітків. Наведу вам такий приклад. Джесіка та Роланд часто запитували мене: «Навіщо люди поділили планету на якісь частини і дали їм різні назви?». Мої діти всюди почуваються комфортно, як вдома. У них нема поділу, що це їхня країна чи не їхня. Тому для них було незрозуміло, навіщо стоять кордони. Ось така різниця у світогляді. Вони дуже легко знаходять спільну мову з усіма, адже звикли спілкуватися з людьми будь-якого віку та будь-якої культури,  їх ніщо не бентежить. До того ж, діти, які ростуть у подорожах, мають інші цінності, в них менший інтерес до матеріальних речей. Ми не возили з собою купу іграшок і це не було їм потрібно. Мої діти бачать дерева, чують птахів, розмовляють з тваринами, весь час щось вивчають. Для нас було звичним, що ось тут ми їмо, а на столі, до прикладу, лежить змія або коробка з мурахами. Це невід’ємна частина їх досліджень природи.

— А як подорожі вплинули особисто на вас?

— Перш за все, вони навчили мене: якщо хочеш щось зробити — роби одразу. В подорожах щодня з’являються можливості, які можна використати лише зараз, завтра їх уже не буде. Це виробило у мене звичку, якщо з’явилася якась ідея, я реалізую її одразу ж, в той же день, ніколи не лишаю це на потім. Не завжди, звісно, вдається втілювати все, адже час обмежений, а ідей дуже багато. Але на ключові речі я знаходжу час та сили. Це справді відрізняє людей, які багато подорожують, від тих, хто живе на одному місці. Адже коли ти вдома, здається, що все можна відкласти на завтра, а мандрівники живуть у моменті. Окрема значення мають подорожі з дітьми. Вони дозволяють подивитися на світ ще ширше, бо те, що помічають діти, не помічаю я. Ми ніби доповнюємо одне одного. Взагалі для мене подорожі — це своєрідний духовний розвиток, це шанс навчитися відкриватися і довірятися всесвіту. Для нас, європейців, — це складно. Ми звикли, що все має бути під контролем. Треба точно знати, де ми будемо спати, що будемо їсти, в яких умовах перебувати. А подорож цього не дає, тому мандрівки повпливали на мене духовно. Я відчула довіру до життя, як би не складалася ситуація, я вірю, що все буде добре.

Юлія з дітьми під час першої поїздки до Єгипту

«КАНІСТРА ВОДИ НА ДЕНЬ»

— Після подорожей ви почали значно більше уваги приділяти екологічним проблемам. Що вас настільки вразило?

— Справді, до мандрівок я не надто заглиблювалася у проблему змін клімату. Знала про них приблизно стільки ж, як і всі люди. Але коли подорожувала, то почала помічати кліматичні зміни практично всюди. В кожній країні, де ми жили біля узбережжя, я спілкувалася з місцевими літніми людьми. У кожному місці вони розповідали мені одну й ту ж історію: «20-30 років тому тут пляж був великий, зараз вода піднялася, і він зменшився». В цей час я почала більше уваги звертати на такі речі. Згодом ми поїхали до Індії. Жили в родині в місті Чинай. Там все було чудово, але після нашого від’їзду я дізналася, що озеро, з якого місто отримувало воду, повністю пересохло за один рік. Просто не було дощів і озера не стало. А Чинай, щоб ви розуміли, це велике місто, приблизно як наше Дніпро. А озеро було таке, як наші водосховища. Тоді я зрозуміла, що стабільність, яка закладена у нас в голові, — ілюзорна. Нам здається, що все буде добре, якщо клімат почне змінюватися, то це буде довгий процес і нас це не зачепить. Але такі речі можуть статися дуже швидко. Наприклад, у тій же Індії, окрім Чинаю, ми жили у напівпустельних районах. Щодня я вставала о 5 ранку і йшла набирати каністру води на цілий день, щоб мати змогу зготувати поїсти, випрати одяг, помитися чи прибрати в домі. На все це — одна каністра води. І що цікаво, люди жили в таких умовах не завжди. Вони розповідали, що їхня річка пересохла лише два роки тому і тепер вони змушені купувати воду за великі гроші. В Тайланді, на тому місці, де ми жили, минулого січня евакуювали 38 000 людей, затопило все це поселення. В кожному з цих місць лишилися люди, які для нас більше, ніж друзі. Багато хто ставав просто рідним. Всі вони вже зараз страждають від змін клімату. Тому для мене ця тема дуже особиста. При цьому, більшість країн, які відчувають на собі наслідки кліматичних змін, самі не вносили лепту у забруднення атмосфери. Україна ж багато років входила у десятку країн-лідерів з викиду парникових газів, але при цьому вживає найменше заходів, щоб компенсувати свій вплив. Та й ми самі зараз можемо постраждати, якщо не звернемо уваги на проблему. Ми всі дуже залежимо від води та інших ресурсів. Зміни клімату та підвищення температури на планеті, неналежна кількість опадів, безсніжні зими, все це не лише дає змогу ходити взимку в легшому одязі, а й може призвести до того, що за 25-30 років в Україні 2/3 території стануть непридатними для життя, бо там просто не буде води. Це все дуже серйозно. Я хочу, щоб люди звернули на це увагу. Я жила у місцях, де відчутні зміни клімату і я знаю, наскільки швидко це відбувається. Це не 100-200 років, як багато хто думає. Проблеми нас чекають уже зараз і всі ці процеси постійно прискорюються.

***

Досвід родини Бонд — практично унікальний, як для України так і для світу. Раніше Юлія мало розповідала про свої поїздки, бо вважала їх досить буденною справо. Під час подорожей лише знімала відео та робила короткі ролики для свого ютуб-каналу The World as Julie Bond. Але зараз вирішила описати пригоди своєї родини у книзі, а 20 листопада цього року разом з дітьми планує розпочати встановлення рекорду Гіннеса. Вони вирушать у першу родинну навколосвітню подорож та вже подають відповідну заявку до Книги рекордів.