У вінницькому селі лелек більше, ніж у всій Данії

«Помню, що з Африки прилетів лелека, кільце на ньому було, і з Руминії були птахи, — одразу видала Галина Минай, перша, кого зустрічаю в селі Ялтушків. — Але про лелек краще розкаже Костогриз, це наш головний «лелека».

Анатолій Костогриз — заслужений учитель України, який на доручення Академії наук колишнього СРСР почав кільцювати лелеку білу і вже майже сорок років веде облік цих птахів. Вони дивляться чи не з кожної стіни кабінету біології, а один піджав лапу на лацкані піджака Анатолія Леонідовича. Він член Товариства захисту лелек і учасник міжнародного симпозіуму. Лелеку білого занесено до міжнародної Червоної книги. У Польщі, наприклад, енергетики за свій кошт встановлюють штучні гнізда для лелек, щоб ті не осідали на електричних стовпах.

«Щоб залізти до лелечого гнізда, у Польщі потрібен дозвіл міністра екології, — переказує слова польського дослідника лелек Іренушки Луги Анатолій Костогриз, — а за даними, які ми з учнями зібрали з різних джерел, у Данії популяція білого лелеки за століття зменшилась із 400 осіб до шести. У нас в одному Ялтушкові 12 гнізд, а це вже 24 птахи». Анатолій Леонідович розгортає карту Барського району. На ній позначено, скільки і в якому селі лелечих гнізд. Дослідження робили гуртківці. Брали журнал, фотоапарат, трохи провізії і на велосипед — об’їжджати села. Лелек кільцювали, а господарям дворів, у яких вони оселилися, вручали паспорт на птаха. З тієї миті хазяї ставали агентами гуртківців. Повідомляли, чи прилетіли навесні птахи, скільки вивели лелеченят, а часом і самі їх годували. Лелеченята прожерливі, тож двоє дорослих птахів більше трьох дітей прогодувати не можуть. Слабшого просто викидають вниз. Якщо залишався живий, хазяї його вигодовували. Так, у Євгенії Доценко лелека на ім’я Кася жив три роки. Андрій Минай пригадує, як минулого літа, щоб прогодувати лелеченя, виловив у кінці городу всіх жаб, а потім довелося їздити в район купувати дрібну рибку. За раз лелека може з’їсти до 20-ти штук.

«Восени він полетів від нас — так жалко, може, цього року вернеться», — заглядає в небо Андрій Михайлович. Його онука Юлія щоранку біжить до гнізда й охоче декламує вірш, який написала своєму лелеці: «Красивий довгоногий птах, їсть ящірок, мишей, комах. З людьми лелеки давні друзі, ми дуже любим чорногузів». Юля лелек по селі не рахує. У свій гурток Анатолій Костогриз бере тільки хлопців. Дівчата переписують гнізда ластівок. На лелек потрібна сила.

«Треба нести драбини, збирати риштування, щоб почистити гніздо від сміття й пророслого гілля», — розповідає Дмитро Плаксін, учень сьомого класу. В гнізда він ще не лазив, але це робив його батько. Анатолій Костогриз виховує вже друге покоління лелеколюбів. Хто має справу з лелеками, виконує благородний обов’язок, тож погано поводитися чи вчитися не мав права. Це були зразкові учні не тільки школи, а й району. Їздили в «Артек» і «Молоду гвардію». Перемагали на всіх олімпіадах з біології.

Після розпаду СРСР Москва більше не присилала на Вінницю марковані кільця для обліку лелек. Тому їх у Ялтушкові вже не маркують і не ставлять досліди. Раніше навіть важили лабораторною вагою лелеченят у гнізді, щоб дослідити динаміку розвитку. З п’яти-дев’яти яєць вилуплюються чотири-п’ять пташенят, але виростають тільки троє. За добу в період інтенсивного росту птах набирає до 80 грамів. Пара лелек живе 20—25 років і кожного разу повертається в один і той же двір. До Людмили Стецюк цієї весни лелеки прилетіли вже вчетверте.

«Сусідська дівчинка Віка з моєю теж Вікою прибігають — й наперебій: мама, тьоть Люда, лелеки прилетіли! — розказує Людмила. — А це вже бачу — наносили гілля, зробили ремонт гнізда і вже обоє сидять у ньому. Це мої, мої лелеки.»

Діані Мовчанівській так не пощастило. Лелеки у її дворі не оселяються — хата над дорогою. Тому жінка їх просто зустрічає й проводить за селом.

«Ой як гарно вони летять, як вони курличуть! Кажуть, якщо з весни першого лелеку побачиш у парі, то в парі й будеш. Я вже 20 років як удова, так жодного року пари лелек і не бачила».

Анатолій Костогриз захоплено розказувати про лелек та своїх юннатів може безкінечно. «Мені здається, якби ми втратили лелеку, то втратили б багато. Він прикрашає Україну і добрішими робить людей. Це такий місток з домом і рідними. Ось я вам краще зачитаю, як мій колишній гуртківець написав з Мозамбіку до дому в Ялтушків: «Бабко,бабко, наші лелеки живуть тут, я їх бачив і впізнав».