Уклін вічному лісостепу
Замість університетських аудиторій нас чекала того вересня робота в колгоспі, але ніхто не ремствував, навпаки, один місяць на свіжому повітрі, та ще й на повному утриманні держави здавався нам невеличким подарунком долі. Зрештою, так воно й було.
Мій факультет іноземних мов отримав призначення в село з неймовірною назвою Верблюжка. Пам'ятаю хату, куди нас, п'ятьох другокурсників із французького відділу, привів на нічліг колгоспний бригадир. У хаті жила вдова, тітка Марія із сином Іваном. Ми згодом розговорилися і знали, що заповітною мрією жінки було купити фотоапарата для Івана. Вона працювала на тваринницькій фермі і щодня вставала раніше від нас, але коли ми через місяць виїжджали із села, фотоапарат усе ще залишався в її мріях.
Ми чимось, можливо, і справді допомогли тієї осені колгоспові поміж степів, порізаних довжелезними лініями лісонасаджень. Уранці вставали, їли щось і прямували, куди скажуть. Силосували кукурудзу, збирали кавуни на баштанах — колосальні кавуни, таких солодких я пізніше не знаходив ні в Південній, ні в Північній Америцi. Помідори, пам'ятається, також збирали. Про них можна сказати те ж саме, що й про кавуни. Пригадується також, що картопля викликала в нас здивування і жаль. Картопля, як горішки, в Західній Україні ми такого убозтва не бачили.
Переважно ми, студенти ЛДУ, були родом із Західної України, але, звісно, це не було критерієм вступу до нашого університету — серед нас було чимало і всіх інших. Згодом ми почали розуміти, що студентський десант із Заходу на Кіровоградщину мав не тільки народногосподарське, а й ідеологічне призначення — сприяти братанню східних і західних областей, зближувати обидва береги. Хоч би що там мали на меті при цьому партійні демагоги, але «зближення» для нас виглядало зовсім не регламентованим і не нав'язливим процесом. Ми розмовляли однією мовою, хоч їхня, степова, була тягуча і повільна, а ми строчили, як із кулемета. Проскакували в розмові іноді окремі «дивні» слова із карпатського регіону, значення яких з'ясовували за п'ять секунд — і проблема зникала. Ми відчували себе поміж своїх, до того ж навколо було ще чимало хат, схожих на хрестоматійну хату Тараса. Найновішими були сільський клуб і правління колгоспу та ще довгі, приземкуваті тваринницькі ферми.
Запам'яталось одне словечко — «скверно», характерне для мови тієї частини України. Нам, приїжджим, здавалося, що це запозичення з російської. Минуло багато часу після того, і тільки коли я познайомився з порівняльною слов'янською філологією, стало зрозуміло, що це слово набагато давніше від царства Московського і князівства Володимиро-Суздальського.
Незабутніми залишилися вечірні години, коли ми, зголоднілі за день, сідали за довгі столи, заставлені всім, що наготували нам сільські куховарки. Незабутнім залишається степовий хліб. «Навіщо такі великі паляниці?» — дивувалися ми. Вони були білі, золотисті, круглі й великі, як короваї на західноукраїнськім весіллі. І так — щовечора...
Ми танцювали в сільському клубі щосуботи і «провокували» конфлікт культур. Ми були переважно міські і містечкові: зі Львівської, Станіславської (так вона тоді називалася), Закарпатської, Волинської, Тернопільської, Рівненської (це я), Вінницької областей. Із Чернівецької нікого не було: в них уже тоді був свій університет, це я пам'ятаю точно. Ми вже «смикалися» під модернову музику, місцеві ж дівчата і хлопці ще ні. Танці в клубі були двобоєм, але до конфліктів не доходило. Ми, зрештою, вміли танцювати і польку, і вальс, і все, що тоді скрізь танцювалося.
Проте одного вечора на вулиці степового села після танців, під кронами непоказних, дрібнолистих дерев, нам стало по-дорослому сумно і незатишно. Місцеві дівчата десь поруч почали співати частівку: «Мой милёнок, как телёнок, только разница одна: мой милёнок пьёт с корыта, а телёнок из ведра...» Повіяло чимось чужим, агресивним, недоброзичливим і принизливим...
Це був, либонь, одинокий епізод, що затьмарює низку спогадів про Кіровоградщину, які, можливо, стануть згодом частиною мемуарів емігранта. Ми, пригадується, знайшли спільну мову з місцевими хлопцями, яких тоді ще досить багато жило в селах, а кілька з них пізніше навіть приїхало на навчання у Львів (як я довідався згодом, у такій «міграції мізків» був щиро зацікавлений наш декан, чудовий дядько з Волині, доктор іноземної філології Микола Войтюк). Ми не розмовляли про велику політику. Вели мову про се, про те, про погоду в нас і в них, про заробітки, про дівчат із сусідніх хуторів, про звички начальства в нас і в них (а це вже була політика, хоч і невелика). Жодного разу не кинув нам ніхто словечка «бандерівці», ані в зневажливому, ані в нейтральному його значенні. Часом хтось із місцевих розказував щось, за розповідями старших людей, про «батька Махна», який свого часу погуляв і Кіровоградщиною. Чого хотів і за що воював той Махно, сільські хлопці, зачаровані ореолом романтики, достеменно не знали.
На наш прощальний концерт у Верблюжці зібралося все село із прилеглими хуторами. Ми вже щось могли показати, ми були факультетом іноземних мов і знали навіть зарубіжну естраду. Проте найкраще знали своє, ми ще не особливо втягнулися тоді в ту зарубіжну естраду. Назавжди в пам'яті залишиться Галя Шашкевич, праправнучка Маркіяна Шашкевича, і її танго, виконане на сцені того сільського клубу: «Наталочко, моя ти любая, Наталочко, чи згадуєш мене? Однак прийде ще час, нам зозуля знову закує, ми зустрінемося в гаю, де конвалія цвіте...» Якщо хтось не знає, то співається це на мелодію танго Петра Лещенка: «...пошли мы в бой! За честь отцов и за счастье материнское, за любимый украинский дом и за липы над Днепром». Співав під гітару наш стрункий, блондинистий Толя Шевчук (вінничанин... сьогодні шукайте його у Верховній Раді): «Тишина за Рогожской заставою, спят деревья у тёмной реки... Расскажи, расскажи, утро раннее, где с подругой мы счастье найдём...» Співав виключно французькі пісні наш «сноб» із Коломиї Тарас Івасютин (сьогодні доцент Чернівецького університету). Я ж писав у той час вірші і прочитав зі сцени своє римоване освідчення в коханні Галі Шашкевич... Не подіяло: вона була старша за мене. А коли вам ще немає двадцяти, це, мабуть, має значення.
...Вивозили нас із Верблюжки в дощову погоду рано-вранці на початку жовтня 1961 року. Цікаво все-таки, коли там хто бачив верблюдів?.. І страшно, як той час летить... Назад повезли, до станції Куцівка, принишклої під осіннім дощем... Однак це — трохи пізніше... На колгоспних вантажівках без брезенту ми скулилися під своїми плащами і куртками, готуючись у дорогу — і раптом побачили, що із сусідніх хат повиходили молодиці, а з ними й наша хазяйка Марія, і всі поклонилися нам низько до землі. Нам, шмаркачам, — за що? Нам стало ніяково, в нас на Волині і в Галичині забули вже так вшановувати гостей — бити чолом до землі. Ми із чимось таким дуже стародавнім зустрілися — і знітились... Руками помахали у відповідь — ото й усе...
Ми покидали край сильних, неквапливих, але наполегливих людей. Людей із великим запасом здорового глузду.
Ярослав ХАРЧУН. Після еміграції 1974 року з СРСР за сімейними обставинами проживав у Аргентині, США, сьогодні живе і працює в Монреалі, Канада. Закінчив Оттавський університет зі ступенем доктора слов'янської лінгвістики (це приблизно кандидат філологічних наук у традиційній українській системі наукових звань). Копія дисертації на тему «Французькі запозичення у сучасній українській мові» зберігається в Інституті мовознавства ім. Олександра Потебні в Києві. Автор численних і різномовних статей у галузевих журналах та періодиці.
