УКРАЇНА В IМЛI

МИНУЩI ЛЮДИ МИНУЩОЇ ЗЕМЛI

Ми — розумна, абсолютно незалежна тепер нація. Ми голосніше за всіх вчимо жити ближнього свого, без зволікання оголошуємо дурнем за найменшу несумісність зі своїми поглядами. Авторитетно віщають про брак націоналізму відпливаючі у канадські нерестовища до родичів. Темними ночами, «ничтоже сумняшеся», кидають свіже лайно на огорожу клятого сусіда, кого доля змушує животіти і по-мученицьки метати ікру тут. Ми вчимо, ненавидимо і йдемо до старості у зіткненнях нелюбові своєї і зустрічної.

А мені, безканадному, безамериканному, а тому — національно несвідомому і безталанному, теж доводиться утримувати свій доцільний маленький осередок у великий національної кліті-осередищі на тілі Землі.

Вряди-годи щастя посміхнулося — їду матінкою своєю на жигулівській «дев'ятці». Троє в машині, не рахуючи собаки. Вона чеської породи, але в честь якогось політичного лідера зменшувально названа Льончик. Моє захоплення зливається із собачим — чим не Рокфеллер, машиною їду після стількох пар личаків, марно зношених. Розуміння, що Ужгород, Мукачево — не що інше, як закарпатський стихійний Гонконг, хоч і не дали йому свободи в межах законної економічної зони, — все більш приходить у міру віддалення від них. За рестораном «Уклін» все візуально спостережуване життя починає іти під «уклін».

А в ресторані — спішно підсмажена картопля з чорними крапками, страва з маленькими форельками, трохи коньяку, та ще Льончик скавчить, несвідомо просить м'яса — ось і «сотня» пішла. Був Вася-мільйонник, і знову — ніхто. Витираємо на вулиці обличчя й руки свіжою травою. Скатертини надто затерті для цієї гігієнічної процедури.

І далі — села. Але де люди? Скільки раніше було їх у дворах, на вулицях. Самотній паруб'яга у традиційному шкіряку й зелених штанах покажеться — Кирилом Кожум'якою здається. Хатки акуратні, але скільки не підбілюй старезний саман, якщо тільки жінки в родині залишилися, він зруйнується. Хлопом, що ревно тягне добро зі всього світу у свій двір, завжди була сильна закарпатська сім'я. Ні «правительствам», ні урядам не вірила вона — орала. Як в азіатському прислів'ї: три дочки — ще не бідність, п'ять синів — ще не багатство. Розбрелися хлопи по зарубіжжю, а баби тримають на плечах провисаючі стелі.

Барвистий плакат: «Вовки — вороги тваринництва і фауни». Ми... ми — найлютіші вовки. Ні тваринництва, ні фауни. А дорога до Нижніх Воріт — самі вибоїни. Водій вставляє їй мат за матом. На перевалі ламаємося і насилу лагодимося. Пощастило. З нашим відсутнім сервісом кукати б нам на історичному перевалі між Галичиною й Закарпаттям до цього дня. А так поїхали. Дорогу залили смолою і посипали щебенем — останній винахід шляховиків.

— За кордоном за таке на десять років посадили б, — бурчить шофер.

Село Мохнате, куди за часів Івана Франка засилали тодішні мафіозі правдолюбних педагогів, відтоді не змінилося. Я на нього послався, але в заслання туди не хотів би. Краще скромний закарпатський Гонконг, де ананасів і бананів більше, ніж цибулі й огірків. Під Івано-Франківськ дорога менше стала кривдити «Ладу», а у райцентрі місцями спостерігалася чистота. Але в самому обласному центрі загратовані «шопи» лише в центрі.

— «Бомблять» по-чорному, — пояснили досвідчені. — І хто попало. І ніякого порядку у тіньовиків немає.

Держава зі свого боку «бомбить», народ зі свого. Ех, і розвинемо ми ринок. «Розвивайся, люд, борзо», — тільки й хочеться побажати словами Каменяра.

Але люди в Івано-Франківську на роботу ходять справно, у точно призначений час. Бачать приреченість нашого своєрідного ринку — тому й ходять. Спізнився — і вилетів. Як, наприклад, у містечку Тисмениця на берегах ріки Ворока на фабриці хутряних виробів. Так, гляди, і виховаємо нову людину.

У Хмельницькій області вражало, що за багато кілометрів не зустрічалося не тільки легковушки, але й вантажівки. Завмерло все. Страшно завмерло. І безнадійність на обличчях у запорошених поселеннях. Аборигенный чоловічок з двома великими тріпочучими рибами в руках трохи не під колеса кинувся:

— Підвезіть... За рибу... У мішку ще є... Півдня стою...

Не димлять підприємства, не видно тракторів, не оживають коняги, загнані в темне минуле.

Куди ми йдемо? І чи йдемо? Чому тримаємося за вчорашній день? Земля крутиться — і сьогодні вона вже не та, що учора. Минулі дні — неповторні, але вони минулі. А слов'янин не розуміє. Сколупнув сердешний комуністичну диктатуру, дізнався, що цариця Катька Друга не лише добрих молодців експлуатувала у любовній справі, але й Ермітаж заснувала і, може й правильно, поклала край самозваному демону Ємельці Пугачову — вже немає людині життя, хоче повернення катерининських часів, тільки у цьому щастя бачить. А інший без Сталіна кінчається, а третій без Петлюри. Але ж не повернути ніколи. Прокрутилася земля — двічі в одну ріку не увійти, двічі на одну землю не ступити. Тому ми й позаду, що тягнемо себе назад у свою пам'ять, а не в майбутні справи.

Біля широкого Дністра у Могилеві-Подільському — жара південна. Втомлені люди зі сталлю у роті й горбами від життя.

— Все перемішали, скоти, — дивляться на йдучий за кордон поїзд. У Молдову. Хто молодший — валютить між смаглими азіатами. Старші принижено пропонують харчі і залапані пляшки з напоями місцевої споживспілки.

Лають Президента. Важко доводиться кращому синові українського народу з такими поганими людьми.

І всього ж двоє людей посварилося. Михайло Сергійович iз Борисом Миколаєвичем.

Але не повернути похапцем зруйнованого вщент. Треба виходити з того, що є. Крутиться Земля, як убитий бик на сонячному багатті. І люди минають. Бачать — знову сараною навалилися на них люмпени. Не робітники, не селяни, не вчителі й не у матроському вигляді — професори, вирощені на цитуванні марксизму, що у потрібний момент виявляються родичами плуга або перед здивованими робітниками б'ють по стіні головою, як молотом.

Люди розуміють нову напасть — і не вірять нікому. Ні лискучим митникам на новенькій митниці в Могилеві-Подільському, ні кращим синам галицьким і київським. Вони крадуть — і ми будемо. У електричці до Жмеринки зірвані всі шкіряні дивани. Меблі дорогі, а це — безкоштовно. «У київській електричці так не буде», — подумав, відправляючись зі Жмеинки в Козятин. Та якби ж то. Тільки фанерні прокладки з гайками, а подушки зняли.

Грабуємо для себе, грабуємо себе...

А хвилі світового океану, як і за часів Остапа Бендера, розбиваються об береги Жмеринки. Там — царський вокзал. Тільки на ньому — відтінок вічності, тільки він своїм виглядом будить відчуття стабільності ще на пару сторіч уперед. А що створили ми під час стрімкого руху уперед і вперед? Проіржавлені перекособочені «стекляшки» універмагів? Блокові шпаківні у стилі «баракко»? Нових людей, у яких не йде з очей стара ненависть, хоч вони звичайні минущі люди минущої землі — і для нормальної ходьби їм потрібна тільки доброта, спокійне тепло і неупереджене відчуття поточної минущості всього — прапорів, крісел, облич, газетних рукостискань, що були раніше нормальними, а потім стали неправедними, тому що власники рук не розуміли, що рано чи пізно підуть.

ТУГА ЗА ВИЩОЮ ОСВІТОЮ

За попередні десятиліття не ручатись не беруся, бо попередніх своїх життів, на відміну від смаглявих індусів, не пам'ятаю, проте за останні кілька п'ятирічок скажу упевнено, що дуже вже сильно мучила наших совдепівских людей прихована і неприхована туга за вищою освітою.

Щоб отримати синій диплом, а потім — червону фізіономію.

Чи щоб пошукати щастя з червоним еквівалентом суми знань? Дехто отримав свого диплома і гірко розчарувався, у погляді його з'явився смуток, а сам він шле прокльони «альма матері» за прогресуючий геморой та негаразди у системі травлення. Дехто блискуче закінчив фізфак, влаштувався офіціантом і не шкодує про згаяні роки. Але ті, хто не причастився до академічної вакханалії лекцій та семінарських занять, мають затаєну таємну, глибоку і хвору тугу за тією самою (не церковно-приходською, проте найвищою) освітою.

Наші, щоправда, допомагати в цьому не поспішають. Учені мужі з національних гривненосіїв, яких стає все менше й менше, уже офіційно стягують через вузівську касу свою винагороду за повторний екзамен або відпрацьовану лекцію. Прості викладачі — менше, професори — утроє. Скоро тільки власники і повелителі гривні переступатимуть поріг наукових храмів, а прості Ломоносюки попиватимуть свій квас із хлібом у рідній перехнябленій хатині і, вивільняючи природну розумову енергію, порівнюватимуть сузір'я чорних мух на стелі з будовою зоряного неба.

Як завжди американці виявляються чуйнішими до нашої печалі, аніж ми. Велике — навіть якщо йдеться про незриму тугу — можна осягнути лиш здалеку. В Ужгороді, як Афродіта з піни морської, виник Теологічний Коледж «Більші За Переможців» (усі слова з великої літери). Навіть найординарнішій людині за чотири заняття вручать тут диплом і присвоять ступінь Бакалавра Теології (обидва слова також з великої). І ринув народ до лекторію товариства «Знання» обласного центру, оскільки Коледж офіційно зареєстрований в Ужгородській Міській Управі (усі три слова у своїй документації американці також друкують з великої літери). Тим більше, що Бакалавр Теології — це не межа. Лічені години — і на підході вже заморські «палітурки» Магістра Теології, ще невеличкий ривок у часі — і маєш Магістра Богослов'я. Ще трохи — і ти Доктор-Проповідник, а на 8-му і останньому курсі — Доктор Богослов'я.

І найголовніше те, що навчання безкоштовне. По-американськи грунтовно і прагматично розкладені на поличках за кількістю рогів, рук і крил серафими, херувими і ангели пітьми. До будь-якої лекції доктора Дж.Девіда Форда з Клівленда, що у штаті Теннесі, на чудовому папері віддруковано запитання (пронумеровані) та відповіді. Заповни пропущені місця на лекції, здай після закінчення усі листки до деканату — і отримай свій заслужений дипломисько. Не потрібно мізкувати, шукати слова, щоб думку свою висловити, напружуватися. У пункті «Янголи були створені...» допиши слово «святими» — і добре, у пункті «Янголи зробили...» доконспектуй «вибір» — і повний ажур.

Здрастуй, обезличена і прекрасна країно масових знань, країно власників дипломів для всіх масових бажаючих. Америка нас і цього разу виручить. Що ми можемо їй дати, окрім валянок. Група «Любе» так і співає: «Не валяй дурака, Америка! Вот же валянки. Мерзнеш, небось?» Зими у нас сльотаві. Навiщо нам валянки? Ви нам дасте своє добро, і ми вам — те, що непотрібне. До речі, нагадаю анекдот: «Їхали в одному купе негр і українець. Негр вийняв кілька кетягів бананів. Жує.

— А що це таке? — питає українець.

— Банани.

— Дай покуштувати.

— Бери.

— Смачні, — наївся українець.

Минає час. Витяг українець сало, нарізав, їсть.

— Що ти їси? — питає негр.

— Сало.

— Дай покуштувати.

— Та що його куштувати. Сало як сало».

...Лише сало, мабуть, ми й цінуємо. Особливо, якщо його немає. Будь-який українець виміняє персидський килим «п'ять на шість метрів» на сало такого ж розміру.

По собі відчуваю.

Та персидського килима, на жаль, не маю. Лише диплом.

А труднощі буття тим часом тихо, Змієм Гориничем, а якщо українською — Вужиком Палахкотливим заповзають у сни. Ввижається мені, що на околиці Києва, на балконі малосімейки стоїть скромний Леонід Макарович або тезко Данилович, бачить, що транспорту немає з приводу відсутності бензину, перевикористаного у каганцях нічних комерційних кіосків, — і сумує він. Знову не добереться на роботу в парламент. Тим більше, що давно уже не видно чорних волів на дорогах під яворами. «Гуси-гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!» — кричить Леонід Макарович, а потім і Леонід Данилович. А качки — летять мимо. Знову на роботу людина не вийде — як жити будемо? Гуркоче грім».

Ні, це я підхопився з дивана, зачепився за мідний тазок і грюкнувся додолу.

Шукаю заспокоєння на кухні. Та горілки вже третій місяць немає. Міська Управа чомусь не поспішає фінансувати мене за безкорисливу і добровільну працю позаштатним співаком мікрорайону «Перемога». Усі до мене збайдужіли. Хіба що собаки не зачіпають, коли пізньою вночі йду додому. Я закріпився у номенклатурі псячих запахів. Вони нюхом відчувають свого. Шкода, що в людей нюх навіки притуплений, а у наших людей ще й погляд потуплений... Ось в американців...

Втім, я не піду до Теологічного Коледжу.

Диплом у мене і так є.

Побув завдяки йому журналістом, перекваліфікуюся в бармени — і справа піде.

Не вірите?

Ваше право не вірити, а моє право — жити.