Україна як інтелектуальний проект

Україна може домогтися успіху й посісти гідне місце серед держав світу як інтелектуальний проект. Таке твердження видалося ключовим серед тих, що прозвучали 14 травня 2010 року на зустрічі харків’ян і працівників редакції всеукраїнської газети «День» на чолі з головним редактором Ларисою Івшиною. А в конкретнішій розмові про газетні справи й про сповідувані редакцією принципи була виведена ще одна важлива формула: інтелектуальна журналістика.

Газета «День» у своїх принципах немислима без уваги до ілюстрацій, якість котрих культивується на рівні фотографічного мистецтва. Тож, як і пам’ятна дотепер зустріч у Харкові 2007 року, нинішня теж не обійшлася без фотовиставки. Цього разу її розгорнуто в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені Василя Каразіна. У відкритті виставки разом із головним редактором «Дня» взяли участь ректор університету Віль Бакіров і директор бібліотеки Ірина Журавльова.

Розмова про Україну й світ, про газету й життя відбувалася на читацькій конференції, влаштованій в університетській залі засідань Ученої ради.

Змісту записаних запитань і відповідей, виступів у дискусії може вистачити на вагомий писемний огляд чи на солідну радіопередачу.

Та в цій кореспонденції зосередимося на спробі осягнути роль газети в суспільному житті, грунтуючись на порівнянні вражень від двох зустрічей із трирічним інтервалом.

У 2007 році в кіосках Харкова найімовірніше можна було придбати англомовний варіант газети «День» («The Day»), рідше — російськомовний випуск, і ніколи — українською мовою. Нині, можна сказати, співвідношення не змінилося, а цілковито змістилося в бік погіршення: тобто тепер дуже рідко трапляється газета англійською мовою і практично не трапляється як українською, так і російською.

Звісно, всі версії газети нині доступні в інтернеті. Звичайно, потрібні видання можна та треба передплачувати — що, очевидно, й зробить Харківське громадське об’єднання «Поступ» на майбутню свою адресу усіма трьома мовами.

Але ж, вочевидь, недарма на вулицях міст не лише України стоять кіоски з пресою. І це неодмінний атрибут культурного життя! Інший засіб інформації звеличують такою максимою: по-справжньому відбулася та подія, яку показало телебачення. Наважуся провести паралель: у суспільному житті справжню участь бере та газета, яка присутня в кіосках. А от читати, дочитувати, перечитувати її можна хоч у парку на лавочці, хоч у бібліотеці, а хоч і в кабінеті перед комп’ютері.

Інтелектуальна журналістика, безумовно, передбачає високу культуру читання. Газета «День» у цьому сенсі прагне знайти й підтримати або виплекати й заохотити такого читача. Коли суть пекучої теми можна висловити стисло — нехай це буде коротка замітка без розтягнень! Коли думки потребують степового простору — нехай це буде розлога стаття без скорочень! Ніщо не змарнується, все знайде свого поціновувача.

Проте, на жаль, примітивізм висловлення інколи кодифікується і навіть подекуди канонізується в занадто «прагматичних» журналістських колах: якщо просте речення — то не більш як із семи слів, якщо складне речення — то не більш як з одним підрядним. Інакше, мовляв, «ділові люди» не сприймають: їм це занадто складно, а вони ж платять гроші. Однак це, на мій погляд, не зобов’язує догоджати заниженим запитам, а має спонукати до прагнення підтягти читачів на гідний рівень та до самовдосконалення журналістів.

Хоч як це дивно, але на початку 2010 року войовничий примітивізм у Харкові зазіхнув навіть на університетську кафедру журналістики, котру звинуватили буцімто в надмірі теоретичних дисциплін з історичною ретроспекцією та в недоданні практичних навичок. Ті наскоки спільними зусиллями начебто відбито, і тепер кафедра працює звично напружено, зате спокійно.

Тому, у відчутті місцевого контексту, по-особливому сприйнялося твердження Лариси Івшиної, що «історія для журналістики завжди важить більше, ніж поточна політика». Цю констатацію з досвіду висловлено на читацькій конференції безвідносно до недавніх тутешніх подій і суперечок. Але несподівано вона прозвучала як додатковий авторитетний аргумент на користь здорового глузду та інтелектуальної журналістики.

І те, що прихильників такого підходу до журналістської праці в Харкові більше, ніж декому здається, — засвідчила переповнена зала із зацікавленими учасниками диспуту.

У газеті «День» приваблює, зокрема, й культура вживання мов. Тут не прийнято мішанку, коли на одній сторінці чергуються дописи різними мовами, що практикується в деяких виданнях та може дезорієнтувати й втомлювати. Якщо вже читач вибирає щоденну газету «День» по-українському або по-російському — то може бути певним, що від початку й до кінця прочитає її вподобаною мовою. Те ж саме стосується тижневого дайджесту, який виходить англійською мовою.

Він становить особливу цінність у наш час, коли дуже потрібне інформування світової громадськості про справжні події в Україні саме засобами інтелектуальної журналістики.

Цій же справі прислужується й «Бібліотека газети «День» — серія книжкових видань, теж різними мовами.

Впливові національні газети нерідко асоціюються із самою країною, в якій вони видаються. Такі газети віддзеркалюють суспільні настрої своїх країн і водночас тим віддзеркаленням навзаєм впливають на формування настроїв, підтримують тонус громадянського суспільства.

Якщо це Польща — то згадується «Газета виборча». У звичний поняттєвий ланцюжок вишиковуються Англія — Лондон — «Таймс». У деяких країнах авторитетних газет декілька, і виходять вони не обов’язково в столиці: Німеччина — це і «Франкфуртер альгемайне», і «Зюддойче цайтунг», і ще деякі інші. Їх часто цитують у перекладах, посилання на їхні повідомлення та на міркування їхніх авторів облітають світ. І навіть коли мови не дуже поширені, все одно тримають престиж фінська «Гельсінгін саномат» або латвійська «Дієна» (тезка, до речі, бо в перекладі з латиської — «День»).

А Україна в світовому юрмовиську преси — це що?..

На моє щире переконання — а воно сформувалося давно, просто знову підтверджується, — завдяки застосовуваним стандартам, саме всеукраїнська газета «День» найближча до ролей інформаційного, духовного й політичного консолідатора нації всередині держави; національного медійного представника України в світі.

Якщо досі це не вдалося здійснити вповні — то не привід до кислого скепсису, а спонука до спільного аналізу та до спільних дій у тому ж напрямі.