Українсько-російське стратегічне партнерство у випробуванні салом
За часів правління царя Петра Україна все більше підпадала під «мудре» правління «старшого брата». Спроба гетьмана Iвана Мазепи 1708—1709 рр. вивести Україну з-під «високої руки» московського самодержця, як відомо, успіху не мала. Після цього натиск з Москви та Петербурга став ще більш наполегливим. Петро все частіше почав думати про те, аби «ощасливити» український народ, розповсюдивши на Гетьманщину російські закони та порядки. Адже й досі Україна продовжувала жити за власними законами, впровадженими в життя гетьманом Б.Хмельницьким та його наступниками. А тому, наприклад, відомі читачеві з художньої літератури судові розслідування, що провадилися за допомогою «диби», «вогню» чи «нагайки», були досить поширеними на російській території, де, варто зазначити, найправдивішими судовими зізнаннями вважалися саме ті, що були здобуті під тортурами. Водночас в українських судах, згідно з положеннями, зафіксованими у Магдебурзькому праві, литовських статутах чи «Саксонському зерцалу», винність чи, навпаки, невинність підсудного з’ясовували, вислуховуючи аргументи підсудних та коментарі їх адвокатів.
Петро I не мав звички довго обдумувати свої рішення (щира його послідовниця й уважна учениця Катерина II резонно зауважувала, що той, впроваджуючи чергове нововведення, «сам не знав, які закони запровадити для держави потрібно»). Отож і в даному випадкові вирішив діяти швидко й неординарно. I розпочати наказав... з українського сала!
30 січня 1714 року цар видав «височайший монарший указ», яким раз і назавжди заборонив українським купцям вивозити в Європу стратегічно важливу продукцію — свиняче сало. Відтепер сало мало або залишатися в Україні, або — що було ще ліпшим варіантом — відвозитися до Росії.
Надзвичайно важко, практично неможливо сучасному історикові підрахувати матеріальні втрати від цієї безглуздої заборони. Водночас, відштовхуючись від пожовтілих і зітлілих від часу безцінних свідків епохи — тогочасних рукописних матеріалів, можна досить адекватно відтворити картину моральних збитків, завданих царським указом. Адже, як відомо, царі та їхні безглузді укази — це ще півбіди. Справжня ж біда починається тоді, коли різного роду «царьки» та їхні прислужники починають втілювати ці закони на практиці.
Боротьба за збереження «сального потенціалу» держави, проголошена указом 1714 року, призвела до того, що царська адміністрація на митницях не лише перекрила товарний потік сала на Захід, а й взагалі намагалася «вигнати» сальний дух з возів і гарб українських купців, конфісковуючи навіть ті ласі шматочки, призначення яких полягало в тому, аби хоч до певної міри скрасити, зробити ріднішим шлях з Полтави чи Миргорода до таких далеких і непривітних Вроцлава, Шльонська, Кролевця «пруського» чи Гданська.
Отож уже з середини 1714 року потекли до тогочасної гетьманської резиденції Глухова ватаги ображених і голодних українських купців. Молили, благали в гетьмана Iвана Скоропадського допомоги, заступництва перед самодержцем російським, аби той дозволив торговим людям, які вирушають у далекі закордонні мандри, кинути на свій віз хоч би грудинку свинячу. Не як товар стратегічний, а як своєрідну візитку чи згадку про рідний край.
Не витримав того плачу й голосіння старий гетьман. I, хоч боязко, мабуть, було перечити державній волі самого «Великого», неодноразово звертається Iван Iлліч до Петра, аби зняв ту обтяжливу заборону. Ось і 1718 року гетьман передає цареві слізне прохання, аби той дозволив торговим людям, які їдуть з України до європейських країв, «для харчю по ніскольку сала свинного» та грошей золотих, щоб їжу купити (російська валюта, як тепер, так і тоді, не вельми котувалася на Заході, а російський уряд докладав усіх зусиль, аби витіснити з грошового обігу в Україні «тверду» європейську валюту, яка тут користувалася великим попитом).
Певні цікаві деталі цього незвичного конфлікту проглядаються з гетьманської чолобитної, де він описує всі негаразди, пов’язані з цією забороною. Зокрема, Скоропадський пише: «Коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого м’яса, яке в нас називається салом, то через те, що лій по-великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають».
Цар Петро був вельми зайнятий на той час важливими державними справами — потрібно було врешті-решт завершувати війну північну (як-не-як, а уже майже 20 літ воювали зі шведами), та швиденько перекидати війська на південь — хто ж з російських царів міг відмовити собі в задоволенні повоювати на Кавказі! Отож вирішення «сальної проблеми» поклав на плечі російських сенаторів. На відміну від царя його найближчі підлеглі думали довго, грунтовно... Невідомо, до якого роду експертиз довелося їм вдатися, аби визначити апетит і спроможність до поїдання сала одним, окремо взятим, середньостатистичним українським купцем, але — варто віддати їм належне — питання вирішили «по-совісті». Сенатська постанова з цього приводу великодушно дозволяла «малороссийским купцам на всякой воз пропускать за границу на потребности их по сту ефимков (грошова одиниця, що була в обігу на теренах Габсбурзької імперії. — Авт.) и свиного сала по разсмотрению».
Ось так щасливо й закінчилася ця дивовижна історія. Iсторія, що, завдаючи численних матеріальних та моральних збитків українській стороні, тяглася впродовж довгих чотирьох літ. Після вимушеного свинячого посту українські купці змогли врешті задовольнити свої витончені смаки духмяним сальцем, власноруч вирощеним на рідному полтавському, чи миргородському, чи козелецькому, чи якому іншому хутірському подвір’ї. Моральні збитки таким чином нібито й було компенсовано.
Стосовно ж заборони на товарне вивезення свинини, то воно діяло й надалі, завдаючи тим самим значних матеріальних втрат купецтву з України-Гетьманщини. Більше того, до заборони на вивезення даного стратегічно важливого продукту додалися нові — на поташ, прядиво, юхту, віск, конопляну олію, насіння льону, клей, щетину, ревінь, смолу, кав’яр... Заборонили українським торговим людям також ввозити з-за кордону панчохи, англійське сукно, голки тощо. Навіть тютюн з України до Російської держави Петро I заборонив увозити українським купцям, віддавши цю монополію винятково росіянам.
А ми все ще дивуємося, чому українська душа не змогла набрати таких утаємничених форм, характерних для душі російської. I ще запитуємо — до чого тут сало, коли мова йде про українсько-російські стосунки...
