Український Резистанс — тоді і тепер

У часи, коли військовий опір уже не потрібен, існує великий запит на опір інтелектуальний. Ідеться про усвідомлення процесів у суспільно-політичному житті, збереження і трансформацію культурних кодів, а також засвоєння власної історії. І відповідь на цей запит — самоорганізація. У цьому випадку — студентська, прикладом якої є «Дискусійний клуб» (Debate Club) факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.

Створення такого майданчика для дискусій ініціювали учасники Літньої школи журналістики «Дня», що можна назвати свідченням процесу формування певного середовища спілкування. «Навіть на всеукраїнському рівні. Адже що ще може об’єднати молодь, як не спільне прагнення до розвитку, цікавих проектів і перспектив? Той досвід, який ми здобули під час Літньої школи журналістики, хочемо передати нашим колегам, — пояснює одна з організаторів клубу Юліана ЛАВРИШ, — як і в Острозькому клубі вільного спілкування молоді, розробляємо та порушуємо теми, які нині на часі. Так ми спільно і взаємно розширюємо свої горизонти». Студенти заручилися підтримкою неурядової організації Campus 3.0, яка об’єднує університетську спільноту всієї країни. Перший задуманий і вже реалізований проект — онлайн-дебати з політиками, де кожен студент за допомогою нових медіа (Facebook, Twitter тощо) чи «Скайпу» міг поставити запитання політикам — як чинним, так і кандидатам. Гостям, серед яких були Віталій Кличко, Олег Тягнибок, Сергій Тігіпко, Микола Томенко тощо, довелося відповісти на десятки гострих запитань від студентів. Такі дебати, на думку самих студентів, є одним із способів контролю над ситуацією в країні.

Однак, крім розуміння сучасних політичних процесів, нагальним є усвідомлення й історичних. Із нагоди 70-ї річниці Української повстанської армії учасники «Дискусійного клубу» у Львові цілий місяць присвятили тематиці УПА, назвавши його «жовтнем резистансу». Згідно з парадигмою роботи, «Дискусійний клуб» щотижня працює в іншому форматі. Наприклад, у рамках DC Read учасники читають та аналізують найважливіші новини, публікації, тенденції. DC Watch — дивляться цікаві художні чи документальні фільми. Наступний крок — DC Talk, тобто відкриті лекції з «топовими» журналістами, істориками, політологами чи політиками. На дискусію про УПА 19 жовтня для розмови із студентами завітає Володимир В’ятрович. І останній, підсумковий, етап — дебати (DC Debate), під час яких студенти вчаться аргументувати й переконувати (дискусії за схемою Карла Поппера). Такий «порядок денний» організували для себе самі студенти.

Для багатьох ці зустрічі є своєрідним інтелектуальним «просвітленням». Скажімо, побувавши на перегляді фільму «Нескорений» про Романа Шухевича, студентка із Криму висловила здивування й захоплення. «Після перегляду стрічки і потім — після дискусії я перебувала в певній прострації, бо все було новим, — ділиться враженнями Валерія Перевертова. — У нас про це не говорять, ми не знаємо, хто такі упівці, що вони робили, за що боролися. На підсвідомому рівні у жителів Півдня виникають негативні емоції. Але все це — через брак інформації. Тепер я розумію, що воїни УПА були за вільну Україну. І мали справді шляхетні цілі». Варто зазначити, що аудиторія зібрала представників різних областей. У рамках дискусії студенти дійшли висновку, що значення УПА для української історії — невід’ємне, тому ми попросили їх із професійно-громадянського погляду знайти відповідь на запитання «Як висвітлювати тему УПА, щоб це не було провокацією чи нав’язуванням?»:

Юрій МЕЛЬНИК, аспірант факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

— Лінія розриву між прихильниками та противниками українського визвольного руху пролягла глибоко в нетрях ментальної самоідентифікації. Оцінка діяльності УПА, а в ширшій історичній перспективі — діяльності Виговського, Мазепи, Орлика, Капніста, Петлюри залежить від відповіді на головне запитання: Україна — самодостатній суб’єкт історії чи лише прикрий відламок «Русского мира»? Бо якщо самодостатній суб’єкт історії, то ті, хто боровся за його незалежність, — герої (а героям пробачать моменти, у яких вони «перестаралися»). Якщо ж Україна — відламок «Русского мира», то всі ці «мазєпінци», «самастійнікі» і «бандєравци» — лише мерзенні бандити, варті осуду та осміяння (і жодні докази благородства їхніх намірів тут не зарадять).

Сьогодні значна частина наших співвітчизників вважає Україну саме прикрим російським осколком, окремішність якого — випадкова і тимчасова. Для цих людей позитивний (навіть помірковано позитивний) образ УПА не може не бути нав’язливою провокацією. Архіважливе значення матиме самоідентифікація нових поколінь громадян нашої держави: від того, відчують вони себе українцями чи чухраїнцями, залежатиме характер розв’язання пов’язаних із УПА історичних дилем.

Соломія БУЙ, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

— «Спочатку Україна в серцях українців, потім — держава на українській землі» — основна теза, якою керувалися бійці УПА, теза, якою нехтуємо ми. Прикро усвідомлювати, що вже в часи незалежності частина українців не знає правдивої історії свого народу. Як писати про ОУН-УПА так, щоб це не було провокацією чи нав’язуванням? Я вважаю, що в ситуаціях такої делікатності медіа повинні виконувати радше функцію скерування. Як варіант — заміна інформаційних жанрів художньо-публіцистичними. Це могло б забезпечити легкість сприйняття, ненав’язливість ідеї, уникання гострої або ж сухої констатації. Використання аудіо-, відео- чи словесних образів, як на мене, спонукає до роздумів, тобто чинить більший вплив (зокрема емоційний) на аудиторію, ніж малозрозумілі пересічному реципієнтові уривки з історичних документів. Художнє оформлення та візуалізація подій, підкріплені фактами, і мінімум авторського домислу — ось пропонований мною варіант відповіді. Крім того, сьогодні ми ще маємо й унікальну можливість — спілкуватися з очевидцями тих подій. Тож використовуймо її.

Вікторія БОБРОВА, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

— Людина, яка бере на себе відповідальність писати про УПА, не повинна бути дилетантом або просто звичайним журналістом. Навіть якщо журналіст проведе багато часу в архівах, спілкуватиметься з очевидцями, їхніми дітьми тощо, дуже ймовірно, що він неминуче припуститься помилки, яка знову призведе до непорозумінь. Такими справами має займатися досвідчений історик, і — що важливо — це повинна бути незацікавлена особа. Людям, по-перше, треба знати правду, а не особисту думку автора. Такі «особисті думки» видають от уже 21 рік поспіль під виглядом книжок з історії України. Також важливим є те, щоб влада в жодному разі не втручалася в написання цього матеріалу. Усі ми знаємо, що з приходом нової влади історію пишуть заново. Тож будь-яке втручання з їхнього боку схоже на перетворення «правди» на «замовлення».

У будь-якому разі залишаться ті, яких ця тема провокуватиме. Насправді коли мова йде про людей, які добивалися свободи для своєї держави, то виступати проти можуть тільки жертви стереотипів. А тепер постає дилема: щоб вільно писати про УПА, треба, щоб люди знали достатньо, але ж звідки взятися цим знанням, якщо будь-яку згадку оцінювати як абсолютну провокацію? У наш час багато можна говорити про помилки минулого, але важливіше все ж таки цих помилок не повторювати.

Мар’яна ПАЗИН, студентка V курсу філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка:

— Тема УПА не повинна бути табу, адже це наша історія, яка стосується як Сходу, так і Заходу, і їх не можна розділяти. УПА боролася за вільну, соборну і незалежну Україну, що було метою всіх поколінь нашого народу. Отож це питання загальнонаціонального масштабу, і знати й поважати наших героїв повинен кожен свідомий українець. Необхідно розірвати інформаційний вакуум, пов’язаний із УПА. Особливо це стосується Сходу, бо там багато людей не знає правди про УПА, Бандеру, Шухевича або ставиться до них упереджено, що пов’язано, зокрема, із численними випадками саботажу і провокацій з боку КДБ, коли вони переодягалися в наших хлопців і воювали проти «своїх».

Існує проблема об’єктивності/ суб’єктивності у висвітленні цього питання. Тому доцільно, пишучи про УПА, опиратися на історичні факти, говорити все, як було. Велике значення при цьому мають свідчення учасників, очевидців подій, архіви КДБ, які певний час були відкриті. Про визвольний рух ОУН та боротьбу УПА потрібно говорити, писати, варто самим учити власну історію: не знаючи свого минулого, ми не варті майбутнього. І коли до питання УПА, поки що проблемного, буде адекватне ставлення, ми дійдемо до спільного знаменника.

Від редакції. Слідкуйте за подальшою діяльністю «Дискусійного клубу», серед обговорюваних питань якого, зокрема і матеріали нашої останньої книжкової серії «Бронебійна публіцистика», на шпальтах «Дня» та сторінках сайта «Україна Incognita» incognita.day.kiev.ua.