Українці на континенті майбутнього

Антарктида — найтаємничіший континент сучасності, чиї ріки, гори і корисні копалини сховалися від людей під кригою. Міжнародний договір про Антарктиду забороняє мілітаризацію цього континенту, забороняються на ньому і випробування ядерної зброї. Міжнародна спільнота вирішила, що цей континент буде використаний лише для наукової діяльності. Вже близько 15 років працюють в Антарктиді і українські дослідники та вчені. Саме про їхнє життя та величезну роботу піде мова у цьому інтерв’ю. Заслужений журналіст України Валентин Васильович ЩЕРБАЧОВ нещодавно повернувся з експедиції до найпівденнішого континенту нашої планети — «крижаної землі» Антарктиди, де працюють для нашої країни та всього світу українські полярники станції «Академік Вернадський».

— Валентине Васильовичу, ви як флагман української спортивної журналістики першим відкриваєте нові горизонти для інших журналістів, побувавши на такому незвичайному материку, як Антарктида. Хотілося б почути ваші враження. Якою була мета вашої роботи там?

— Нашою метою було показати людей, наших людей, українців, які там працюють, адже ніхто, буваючи в Антарктиді, не висвітлює діяльність тих, хто не покладаючи рук досліджує його на благо всього людства. Там ведуться дослідження, які дозволяють дізнатися, скільки проживе наша планета, який зараз стан атмосфери над нами, що може взяти людство з цього незайманого континенту. 59 країн світу прийшли до висновку, що Антарктиду чіпати не можна, і підписали мораторій щодо використання її природних ресурсів, бо це континент майбутнього. Також нашою метою було дати людям можливість активного відпочинку, проводити різні змагання, і зокрема футбол, адже Євро-2012 не за горами і ми до цього йдемо. Треба було це показати.

Деякі завдання ми поставили собі вже напередодні відплиття. Ми з моїм товаришем Володимиром Печенізьким вирішили побудувати православну капличку на станції «Академік Вернадський», і вона мала стати найпівденнішою у Антарктиді і взагалі у світі. Отже, ми повезли її на станцію монтувати. Але зважаючи на те, що на станції був справжній аврал — розвантаження 35-ти тонн продуктів, перекачка 140-ка тонн дизельного пального для електростанції, це зайняло час усіх працівників станції і наш також, тож до телевізійних зйомок справа дійшла лише на третій день, після того, як ми вже змонтували каплицю і поставили її. Була зроблена непогана робота, ми були задоволені цим.

Звичайно ж, провели ми і футбольні матчі, їх було два. Перший провели на сусідньому із станцією острові. Переїхати грати туди нас змусили пінгвіни, які зруйнували поле біля самої станції, яке я розмітив. Місцеві пінгвіни там дуже активні. Людей в нас було вдосталь, всі охоче грали, і тепер там започаткована традиція: зміна, яка виїжджає, грає проти нової зміни.

Після матчу на острові біля української станції ми відпливли і побували ще на кількох іноземних. Серед них китайська під назвою «Велика Китайська стіна», яка, до речі, є найближчою до Південної Америки: лише три доби плисти звідти до острова Кінг Джордж, на якому вона розміщена. Також відвідали ми чилійську, російську і польську станції. На польській знову грали у футбол, це було вже на шляху додому. Цікавий випадок трапився там: бразильці на своїй станції в тридцяти кілометрах від польської через супутник побачили, що хтось недалеко від них грає у футбол!... Тоді вони вийшли з нами на зв’язок і запропонували зіграти проти них. Ми намагалися дістатися до них, проте погода вже псувалася, оскільки зараз в південній півкулі осінь. На жаль, ми не змогли підійти до їхнього причалу через шторм.

Зате встигли ми встановити прапор України на материковій частині Антарктиди. Від острова станції ім. Вернадського туди пливти 35 хвилин на гумовому човні, і в шторм це досить небезпечна акція, проте я зміг спровокувати досвідчених полярників на цю «операцію». Ми втрьох піднялися на вершину біля піка Пірі і встановили там український прапор. Це була наша «розвідка боєм», наша експедиція туди обов’язково повернеться. Ми знайшли там льодове поле близько 40 кілометрів, яке підійде для наших літаків «АН-148» на якому ми і хочемо відправитися туди, адже наші літаки треба рекламувати у світі. Там сідають російські літаки, і наші зможуть приземлитися. Ми хочемо повернутися туди за півроку і зробити там зимівлю, щоб заявити присутність України ще й на материку.

— Цей материк — найвіддаленіший, не кожна людина відважиться на те, щоб вирушити у таку далеку і небезпечну подорож. Що змусило вас піти на це?

— Шило в сідницях — воно зажди є! 11 років тому я з парашутом стрибав на північний полюс, треба було і сюди потрапити, довести, що українці розумна і винахідлива нація. Не слід самих себе принижувати тим, щоб «варягів» різних запрошувати, в них брати якісь проекти — не треба цього, ми можемо все самі. «Іл-76» десантний викинув нас тоді на крижину прямо в «нуль» і тоді ми на північному полюсі теж зіграли в футбол, і вже тоді ми задумали цей похід на південний полюс. Але знову ж таки на все потрібні кошти... На південний полюс ми теж хотіли здійснити парашутний стрибок, на висоті близько чотирьох тисяч метрів, проте чилійці, з якими ми домовлялися, виставили зависоку ціну за це. Тому я пішов іншим шляхом, шляхом домовленості з нашим антарктичним центром.

Ми пролетіли всю Південну Америку разом з Володимиром Печенізьким, через Патагонію дісталися до Уйшуа — це місто на краю світу, далі тільки протока Дрейка, у якій весь час сильні шторми, в цьому місті ми дочекалися наших хлопців і відпливли. Ми пройшли узбережжям Антарктиди близько 600 кілометрів, мало кому таке вдавалося, але слід було це зробити! Якщо вдалося це на північному полюсі і ми змогли зробити про це фільм, то і тут мали впоратись. Головне, що вдалося відзняти людей, які там працюють. Показати, в яких умовах вони це роблять, здійснюючи величезний внесок у світову науку.

— Як, крім футболу, ви проводили вільний час на станції?

— Вільного часу як такого не було, адже вантажний корабель майже троє діб стоїть, і 35 тон продуктів з нього човнами «Зодіак» ввозять на станцію, розвантажують-завантажують. До того ж, ми робили капличку під дах, а при тамтешніх вітрах, її поставити було дуже важко. Кувалда, рубанок, гвіздки — вони були нашими інструментами, і ми все зробили, її освятив і відкрив владика Августін з Галицької єпархії православної церкви, все це було дуже урочисто. У нас було мало часу, щоб пограти в футбол, влаштувати проводи, зайняті були дуже сильно. А от, наприклад, під час штормів у протоці Дрейка знімали, хоча це було й важко: навколо крига, знову ж таки вітер сильний, на палубі слизько, проте подивитися на тварин було цікаво. За нами летіли птахи — маленькі капські голубки, альбатроси й навіть чаплі, десь вони з Африки вирвалися і впали на корабель, довелося їх тримати в коробках, щоб не загинули, також багато було морських котиків, китів, морських леопардів, пінгвінів, яких, напевно, там тисячі. Антарктида — це материк майбутнього, люди вже достатньо зґвалтували природу, і вона відповідає нам природними катастрофами, як у Японії, наприклад. Треба дивитися на цей континент на перспективу.

— 35 тонн продуктів завезли на станцію, тому можна сказати, що з харчуванням у вас проблем не було, а чим урізноманітнюють своє меню полярники?

— В Антарктиді дуже гарно ловиться риба, дуже просто — кидаєш «закидушку» зі шматком м’яса, і за годину таким чином можна наловити три відра риби. Клює миттєво, звичайно з великої глибини, близько 15 метрів. Ловиться переважно крижана риба, яку у нас не часто скуштуєш, та й в нас вона зовсім не та. Також періодично заходять в ці води люди на власних яхтах та туристичні пароплави, з якими на станції можуть обмінюватися свіжими продуктами. А взагалі-то 35-ти тонн вистачає на рік із гаком.

— Ви сказали, що збираєтесь туди знову, а якби вам запропонували, їздити туди щороку? Погодились би?

— Звісно, я, наприклад, вже 30 сезонів в Гімалаї ходжу, і туди б їздив, бо Антарктида — це неповторний материк. Тамтешніж гори обійти не вистачить життя людського... Я люблю все нове, тому якби запропонували, то побіг би одразу.