Усесвіт Руси-України
Щоденна всеукраїнська газета «День» гідно увінчала свій п’ятнадцятирічний ювілей виданням за загальною редакцією Лариси Івшиної нової книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди». І це радує, бо серійне поповнення бібліотеки «Дня» потужно триває, а читачі й шанувальники газети знову й знову мають можливість упевнитися в істинності слів Миколи Гоголя: «Нет уз святее товарищества!», бо «породниться родством по душе, а не по крови, может только человек». Під «товариством» тут маю на увазі насамперед і ту характерну для історії України громаду, і те нинішнє громадянське суспільство, про наявність чи відсутність якого точаться суперечки, а воно вже ось де, зримо дає нам про себе знати на шпальтах газети, без якої й годі уявити собі наше сьогодення.
ФЕНОМЕН
Саме в плеканні тендітних паростків громадянського суспільства, як на мене, полягає сутнісна відмінність газети «День» від багатьох партійних і комерційних видань. Кількість партій у нас, не виключено, вже скоро сягне двох сотень. Багато з них (свідомо чи несвідомо) взяли ленінську стратегію перетворення газети на колективного пропагандиста, колективного агітатора й колективного організатора у обстоюванні своїх корпоративних інтересів. Власне, й такі газети, очевидно, мають право на життя, але хоча б за однієї умови — та чи інша партія мала б бути дотичною до якихось класичних чи, принаймні, гібридних, але все-таки прийнятих чи усталених у світі ідеологій. Якщо вже й доморощених, проте все-таки ідеологій. Але, як відомо, з цим у нас не склалося, бо домінуючою тенденцією партійного будівництва стало формування клієнтели навколо того чи іншого міні-лідера, для якого, якщо відкинути меркантильні інтереси, ідеологічна платформа його власної партії є чи не найбільшою загадкою. А відтак домінує й погляд на ЗМІ переважним чином як на інструмент інформаційно-психологічного тиску на суспільство заради вербування «свого» електорату на чергових виборах.
Чи заживуть зазначені міні-лідери слави на цьому другому шляху? Навряд чи так. Народжений у час війни, я згадую перші мирні роки — голодні хлібом, але перенасичені пропагандою. Зрозуміти підлітку сутність політичної пропаганди, звісна річ, було не під силу. Але підсвідомо вона формувалася хоча б під впливом реакції мого діда на тодішні радіопередачі. Час від часу він казав мені: «Ану ж бо, синок, увімкни-но радіо — може, яку пісню заспівають!» Я вмикав, але з репродуктора чулися казенні слова диктора. Тоді дід казав: «Вимикай, вже голову проїла ця агітація». Дід був авторитетною людиною на селі: він закінчив церковноприходську школу, знався на нотній грамоті й був у церкві кантором — керував хором. Його ставлення до політики впливало й на членів сім’ї. При тому, що радіопропаганда теж давала свої плоди — мати й баба плакали, коли Сталін помер, а дід лише сопів та ходив із незворушним виразом обличчя. Звідси роблю висновок, що великої довіри до навальної пропаганди в нього не було.
В чому ж нинішній феномен газети «День» та серії видань її Бібліотеки? Адже вона теж не обходить гострі політичні проблеми — обстоюючи одні погляди й борючись з іншими. На моє глибоке переконання, сила газети в тому, що вона знайшла в інформаційному полі свою безпрограшну нішу — вона стала «домашньою», її пустили в сім’ю, її матеріали обговорюються в колі близьких друзів, їй вірять і їй повіряють найбільш сокровенні думки й почуття. Звідси й парадокс її популярності: у тому прикрому факті, що нині багато людей зневірилось у політиках і політичних інституціях, довіряючи переважним чином лише своїй родині чи найближчим друзям, газета «День» спіймала вітер у свої паруси — довіра з боку шанувальників стала її найбільшим соціальним капіталом. І читацька аудиторія це належно поціновує. Адже відомо, що шахраї, які «працюють на довірі», є найбільш зневажуваними не лише серед трударів, а й навіть у кримінальних колах. Саме про це не слід було б забувати новій генерації політиків, якщо вона збирається колись прийти всерйоз і надовго.
«УСВІДОМИТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ»
Відправний пункт книжки «Сила м’якого знака» Лариса Івшина сформулювала у передньому слові до читачів чітко й однозначно: «усвідомити свою ідентичність». Шлях до вирішення цього надзавдання головний редактор формулює таким чином: «Нам належить піднятися до рівня власної історії, що означає впровадити історичну справедливість в життя людей та повернути їм людську гідність», оскільки розкол України проходить не по лінії Дніпра, а «між тими, хто прийняв власну історію, й тими, хто знаходиться на далеких підступах».
Оце завдання — актуалізації ідеї соціальної справедливості заради утвердження в нашому житті людської гідності — є квінтесенцією того, що ми називаємо «національною ідеєю». І вирішується воно на трьох магістральних напрямах: 1) усвідомлення «історичної пам’яті» про спільне минуле України, що трактується як «доля» спільноти чи її ядра; 2) забезпечення насиченості та інтенсивності мовних і культурних зв’язків, які забезпечують вищий рівень соціальної комунікації в межах спільноти, аніж поза нею; 3) утвердження суспільної рівності всіх членів групи, організованих у громадянське суспільство. На теоретичному рівні про це вже говорено-переговорено, й жодних вагомих аргументів щодо спростування цього загальноприйнятого в науковому світі положення не поступало. Опоненти української національної ідеї тут відбуваються замовчуванням, вдаючись до тактики створення заторів «тихою сапою» в практичній діяльності. І тим більш вагомою є щоденна праця газети «День» у напрямі утвердження зазначених вище засадничих принципів, оскільки, за Ренаном, національна ідея є щоденним плебісцитом щодо трьох кардинальних питань: «Ким ми були? Ким ми є? Ким ми прагнемо бути?»
Впродовж п’ятнадцяти років газета «День» постійно шукала відповіді на ці запитання. Чи не стало це її «сізіфовою працею»? Жодним чином ні! Про це, зокрема, засвідчує й рівень матеріалів, творчо підібраних у книжці «Сила м’якого знака». На них позначений і професіоналізм авторів, і актуальність піднятих проблем, і дохідливість у викладі. Книжка однозначно не потребує жодних славословлень чи якихось улесливих узагальнень. Так що тут була б недоречною відома в українському гуморі ситуація: «хвалять нас, мамо, люди — ви мене, а я вас». Чи не краще було б почути критичну оцінку зрушень у нашому суспільстві зі сторони?
Читачі газети «День» мали змогу неодноразово знайомитися з точкою зору провідних російських дослідників щодо ситуації в Україні. Боюся помилитися, але до останнього часу я прізвища відомого російського науковця й публіциста В. Б. Пастухова на шпальтах газети не зустрічав. А між тим цікавість до його суджень зростає ще й від того, що він є радником голови Конституційного суду Російської Федерації, а отже — людина, близька до коридорів влади.
Аналізуючи ситуацію в Україні за умов економічної кризи, Пастухов вражається тим феноменом, що «позірна слабкість української державності не виключає її внутрішньої стабільності». Застерігаючи своїх російських колег від зверхньо-поблажливого ставлення до України, він констатує: «На мій погляд, політичний лад сучасної України є уповні адекватним історичному етапу пошуку власної національної ідентичності, що переживає ця країна. Її державність є більш стійкою, ніж це здається багатьом спостерігачам. У зв’язку з цим чутки про скорий розпад України я б назвав дещо перебільшеними». Скоріше всього, зазначає автор, Україна буквально навпомацки формує прийнятний для неї курс, що відповідав би поки що туманно усвідомленим національним інтересам, намагаючись уникати крайнощів і блокуючи найбільш крайні популістські течії.
На думку Пастухова, біда російських політиків полягає в тому, що вони концентрують свою увагу на другорядних фактах розколу в політичному секторі України. Водночас «в Росії забувають про головне — все це відбувається на фоні широкого національного руху, в рамках якого український народ у муках формує свою нову культурну й політичну ідентичність. І саме цей рух нівелює всі гострі кути, інтегрує в одне єдине те, що, здавалось би, не може існувати під одним державним дахом, змушує різноспрямовані сили рухатися, в остаточному підсумку, в одну сторону».
Дане твердження не є чимось новим для нас, але показово, що воно стало поширюватися серед тверезомислячих дослідників у Росії. Для нас же головним у даному контексті є те, що послідовна п’ятнадцятирічна праця редакції газети «День» не виявилася марною. Громадянське суспільство поступово утверджується як стабілізуючий суспільний феномен, а національна ідея набирає своїх зримих обрисів, спростовуючи судження про незалежність України як результат підступних дій якихось зовнішніх супостатів — ворогів «слов’янської єдності».
БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ СПАДЩИНУ
Двадцять років після проголошення незалежності України спонукають до роздумів. Стає зрозумілим, що «рух за незалежність» не вичерпує «руху до самовизначення». Набуття самовизначення — це процес більш тривалий у часі. Тут потрібні не роки, а цілі десятиліття. Слід зважати й на те, що на перших порах превалює бажання вибудовувати свою політику «від супротивного», відштовхуючись від колишньої метрополії як від точки відліку. Але чи не час вже переходити до нового мислення «етапу самовизначення», відштовхуючись від власних національних основ та інтересів?
Взяти хоча б реакцію українських істориків на Указ № 267 президента Російської Федерації Дмітрія Медведєва про відзначення 1150-ї річниці «зародження російської державності», який в процесі обговорення з науковцями-істориками в російському місті Владімірі набув вже принципово іншого звучання — як указ «про святкування 1150-річчя заснування Російської держави». Можна зрозуміти українських дослідників А.Свідзинського та М.Жуйкову, які акцентують на великій різниці між виразами «зародження державності» та «заснування держави». Перший вказує на появу слабких паростків державності, тоді як другий акцентує на існуванні самого суб’єкта державотворення, що забезпечив тяглість державних форм в Росії впродовж 1150 років. Названі українські автори солідаризуються з думкою деяких сучасних російських дослідників (О. Ахієзер, І. Клямкін, І. Яковенко), які стверджують, що «русская этническая идентичность, возникшая не раньше ХVIII века, не имеет никакого отношения к тем «руським», о которых говорится в летописях и с которыми даже в Киевской Руси идентифицировала себя лишь часть ее населения».
Здавалось би — цілком слушна й конструктивна позиція. І справді, уявімо собі на хвилинку, що нинішні італійські історики при підтримці урядових кіл заявляють про монопольне право на історію Стародавнього Риму як суто «італійську історію». В нинішньому ювілейному році, коли відзначається 150-річчя появи на політичній карті світу об’єднаного Італійського королівства, часто згадують слова глави першого уряду Каміла Кавура: «Італію ми створили, тепер необхідно створити італійців». І ніхто в нинішній Італії не «приватизує» історію Стародавнього Риму, за яким тисячолітня історія воістину грандіозної цивілізації, на основі якої зародилися різні нині сущі національні держави Європи.
Між тим реакція деяких українських дослідників на ініціативу святкування 1150-річчя Російської держави все ще нагадує мислення «від супротивного»: у відповідь на російську ініціативу ми висуваємо свою — відзначення на державному рівні 1160-річчя української державності. Відтак складається прикре враження, що під впливом політизації історії в руслі «презентизму» в Росії, ми прирікаємо себе на таку ж політизацію й збираємося ще довгий час визначати свою ідентичність по шкалі «відхід — прихід» від Росії чи до Росії. Так, це створює видимість якоїсь зовнішньої визначеності, але наводить на думку про спробу приховати реальну внутрішню невизначеність. А між тим ми стоїмо перед проблемою самовизначення «від самих себе» і «заради самих себе», а не через якісь імпульси від зовнішніх чинників.
Звісна річ, тут не йдеться про «укорочення» історії України ні до останніх двадцяти років незалежності, ані до визвольних змагань 1917—1920 років, ані до часів козаччини тощо. Дійсно, наші джерела сягають Давньої Русі, але вирішення цієї проблеми у руслі двохсотлітнього норманістсько-антинорманістського протистояння, як на мене, може засвідчити лише про нашу неготовність до посутнього вирішення проблеми походження Русі-України. Її, очевидно, слід вирішувати, піднявшись над політичними пристрастями — виключно в руслі історичних критеріїв та в широкому контексті світового розвитку. Бо Русь-Україна — це своєрідний цивілізаційний УСЕСВІТ, який потребує більш ѓрунтовного і всебічного аналізу, позбавленого тиску політичної кон’юнктури.
Втім це завдання вимагає окремої публікації, яка, як я сподіваюся, буде затребувана газетою «День» задля розширення палітри викладу матеріалу й заради подальшого дотримання принципу поліфонії у представленні різних точок зору на вітчизняну історію. Доба глобалізації вимагає нового усвідомлення ідентичності, яке б відповідало новим викликам часу.
КОМЕНТАР
«ЗДАВАЛОСЯ Б, ДЕТАЛЬ — М’ЯКИЙ ЗНАК, АЛЕ ЯК БАГАТО ВОНА ВАЖИТЬ!»
Михайло ПАВЛОВСЬКИЙ, завідувач кафедри хірургії № 1 Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, дійсний член Національної академії медичних наук України:
— Враження від книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» в мене колосальні. Тут розкрито багато сторінок історії: і відстоювання незалежності України, і різниця між Україною та Росією. Попри те, що йдеться про різні періоди, усі вони об’єднані силою м’якого знака та Руською правдою. Я вже ознайомився з деякими фрагментами книжки, зробив закладки у п’яти-шести місцях, але обов’язково прочитаю це видання повністю, бо вже зараз для мене очевидно, що воно — чудове. Здавалося б, така деталь — невеличка, непомітна — м’який знак, але як багато вона говорить, як багато вона важить, як вдало й виразно вона акцентує на тих проблемах, які протягом століть нашої історії повсякчас нагадують про себе в наших із Росією відносинах.
