Зрідка я схильний до ностальгії. Досить часто впертий. Чим і зіпсував своїй кращій половині передостанню неділю червня. Так їй і треба. Вирішила, бачте, пройтися в День молоді Андріївським узвозом. Теж мені, молодь... 

Але по черзі.

Років шість тому Андріївський узвіз почав нагадувати мені діод. Для тих, хто не знає, поясню: має два полюси і односторонню провідність. Тобто в один бік пропускає, а в інший — ні. Верхній полюс Андріївського позначився матрьошками, обмундируванням неіснуючої армії та великою кількістю інтуристів. Нижній — будиночком Булгакова і кафе «Під липою». Йти згори — просто. Особливо, якщо вдалося набрати прискорення в гастрономі на розі Володимирської та Великої Житомирської. У ті благословенні часи ми з дружиною брали старт у цьому гастрономі (іноді, щоправда, в «Кобзі»), крейсером розсікали каламутні води інтуристів і матрьошок й потрапляли у спокійну течію Андріївського. Силі всесвітнього тяжіння сприяли тяжіння липи і Булгакова. Силу всесвітнього тяжіння упокорювали художники, їхні картини, галереї, звук наших кроків, кафе «Еллада»... Закони Ньютона конфузилися. Відносність часу і простору затоплювала собою світ, змушуючи похитнутися будинки, змінюючи хід хронометрів і піскових годинників, пробуджуючи шості й сьомі почуття.

Або у часи ще більш архаїчні: ми з товаришем, ще студенти (!), доводили відносність антиалкогольних законів Горбачова за допомогою продавця «Під липою», що виразно нагадував Воланда. І підіймалися потім на оглядовий майданчик біля «Замку Річарда», дивилися на Місто і бачили, що Земля кругла, світ нескінченний, музика вічна...

Зовсім не те — у зворотному напрямку. Мало яка закохана парочка доходила до матрьошок знизу. Моє мудре Місто пропонувало лазівку: алею, що веде на Володимирську гірку. А там фунікулер, Володимир, лавочки... Загалом, самі все розумієте.

І ось у неділю я, старий упертюх, потягнув кращу із жінок Андріївським узвозом ЗНИЗУ!

Що та лазівка перегороджена залізною завісою, я згадав уже, коли ми дісталися до Боричева току. Хвилинною розгубленістю скористалася молодь в особі розчервонілої парочки, яка попросила нас налити їм вина (а як вони здогадалися?). Довелося відмовити. Парочка повернулася до своєї тусовки і тусовка стривожено заворушилася. Тому кераміку, що стояла там поряд, роздивитися не вдалося. Крок ми вповільнили вже біля закритих «Гончарів». Те, що вони були закриті, — прикро. Те, що закрита «Роксолана», — ні. Колись ми заходили туди милуватися квітами. Вони вже тоді були нам не по кишені, але як красиво... Ну а тепер, із нашим обличчям, у «Роксолану»... Брр... Подумати страшно. Або ось у це кафе, на яке так чудно дивиться Булгаков... Ні-ні, й не умовляйте мене! «Під липою» і тільки «Під липою» ми можемо набратися сил, щоб подолати матрьошок. У кафе нам підозріло солодко посміхнулися і сказали: «Сідайте». І внутрішній голос мені сказав, що цього робити не слід. Внутрішній голос мені сказав: «Подивися меню». Я подивився. Буфетниця, розуміючи, що програла, сказала безнадійно: «Сідайте»...

Але я вже подивився меню.

Клянуся, що колись, колись ми з дружиною могли випити по філіжанці кави з п’ятдесятьма грамами коньяку і заїсти їх тістечками. І навіть коли наша знахабніла дочка вимагала лимонад і вершки з курагою, вона їх отримувала. Клянуся, що ми з товаришем, на чолі зі схожим на Воланда типом, скасовували Горбачовські укази. Клянуся, що ще цієї весни ми пили тут одну каву на двох, заїдали бутербродом із сиром і наша зухвала дочка все-таки отримувала свій спрайт і тістечко (те, що у нас вино було з собою, їй знати зовсім не обов’язково).

Але тепер це кафе навіть не називається «Під липою». Липу я пропоную зрубати.

Я вже писав, що буваю впертий. Іноді до міри самодурства.

Я повів дружину в те кафе, на яке так чудно дивиться Булгаков. Мені сказали: «Сідайте». І оце тут! Під прозорим пластмасовим дахом! За стіл, який стоїть на штучній траві! Я твердо відповів: «Меню!». Подивилися б ви, як у бідної дівчини забігали очі! Ми вийшли не озираючись. Праворуч залишилася чергова залізна завіса. Там, за нею, була поляна зі справжньою травою, на якій колись хіпуюча молодь сиділа кружком і співала (подумати тільки!) «Бітлз» і «Машину часу». В залізній завісі була хвіртка, яку займала стойка і кілька пластмасових столиків. Мабуть, перепусткою до натуральної трави служив «хот-дог». Зліва був ще один напівпрозорий заклад. «Сідайте», — вкрадливо. Ось воно, ключове слово! Пароль. Але я вже знаю правильний відгук: «Меню!» Не звертаючи уваги на явну паніку юної буфетниці, я дійсно почав вивчати меню.

І знайшов!

«Сьомга смажена з грибами — 13 грн. 50 коп».

Тепер вам ясно, чому так чудно дивиться на кафе навпроти Булгаков?

«Ах, ви повернулися? — сказав Воланд. — Ну, звичайно, тоді будівля згоріла дотла».

Ні, Майстре, ми не повернулися. Ми не зайшли в «Біт бюргер» («Біт бюргер» — на Андріївському!), не піднялися на оглядовий майданчик, не почали приміряти модні штани у валютному магазині навпроти Андріївської церкви, не повернули голів у бік матрьошок. Ось тільки площа Богдана Хмельницького...

Те, що Богдана оточили ланцюгами, взагалі-то, зрозуміло... Возз’єднувач...

А ось те, що квадратний метр бруківки на площі приблизно відповідає місячній зарплаті дільничного лікаря...

Але, по-перше, це окрема тема. А, по-друге, я знаю універсальний відгук: «Меню!» Або в цьому випадку «Кошторис!». Прошу пред’явити!

Думаю, що у когось забігають очі.

Вино ми випили вже у верхньому місті.