«Ванний» день

Після сніданку наша кримська компанія вирішила зірватися з Морського (місце дислокації) в Новий Світ, до тамтешніх знаменитих бухт і гротів. Найнятий місцевий водій Петрович розкочегарив у потрібному напрямку свій проржавілий «Опель».

По дорозі розгортаються і згортаються шикарні панорами. Їде Петрович статечно, без звичних місцевих понтів — 110 км/год. на серпантинних дорогах і скидання швидкості на поворотах до 80-ти. Зазвичай водії прискорюються на знаку «50 км/год.». Як прокоментував один із них: «Це означає — по 50 км/год. на кожного пасажира».

Проїжджаємо повз дві лінії оборони Генуезької фортеці і розклеєних всюди афіш із написом «Верка Сердючка». Це обман. Театр двійників запозичив собі не тільки сценічне ім’я артиста, але і нахабно переробив назву його програми: із «Я — революція!» на «Я — реанімація!». Під величезними буквами «Верка Сердючка» набрано мікроскопічним шрифтом: «Алла Пугачева, Филипп Киркоров, Ирина Аллегрова...». Приємно за Андрія!

Петрович висадив нашу групку і ми повільно поплентались у гору. Внизу вилупилися одна за другою бухти Зелена і Синя, вона ж — Царська. Краєвид — фантастичний!

Прибув жовтий катер із надписом «Ліптон». Кинув якір, розкидавши навколо себе купальників, які хлюпалися неподалік. У мегафон із катера повідомили: «У скелі Копчик розташований грот князя Голіцина. Князь заснував у Криму виноробство. Через фінансові негаразди він залучив до цієї справи Миколу II. Царю ці місця сподобалися, однак не сподобався сам Голіцин, і він усунув його від управління...»

Спустилися під гору й опинилися в просторому гроті, потім вилізли з іншого його краю. Тут стоїть пані в білій футболці й говорить:

— Хочете побачити підземне гірське озеро?

— А де воно? — запитую я.

— Всередині скелі.

— Дуже цікаво.

— Поведе мій чоловік.

— Скільки це буде коштувати?

— Безкоштовно.

— Чудово.

Дивна екскурсія, але все одно цікаво.

— Це там, — показала пані в білому на гігантський валун. — Тільки залізти туди важко. Треба в одязі. Причому, швидше за все, ви його розірвете. Але це краще, ніж роздряпати шкіру.

«Гарненький початок», — подумав я, оглянувши свою імпортну бежеву безрукавку.

— І скільки ж метрів доведеться повзти?

— Десь п’ятнадцять.

З валуна спускається жінка в лимонних шльопанцях і абсолютно очманілим обличчям: «У мене клаустрофобія! Я не можу, там дуже тісно!» Вибравшись на рівний майданчик, вона почала стрибати із щасливо-винними словами: «Як добре, що мені туди не треба! Як гарно, що я не пішла!»

Її ентузіазм дещо охолодив наш.

Пані в білому підбадьорююче сказала: «Вас поведе мій чоловік Толік».

Але бадьорості це не додало. Тоді вона доповнила: «Там, біля озера, був червоноармієць, що ховався від білогвардійців. Можна зустріти його каску».

Каска вирішила справу.

Частина нашої компанії вирушила на пляж, а частина — Жора, я і Тоня — вглиб гори.

Провідник Толік — сухорляво-вусатий чоловік років 37-ми, який тримав у руках масивний червоний ліхтар на акумуляторних батареях. Його дружина дала з собою ще маленький ліхтарик на пальчикових батарейках.

За валуном був вхід, який відразу вразив. Це була скельна щілина, трохи ширша від людського тіла. Через неї можна було пролізти тільки боком. Протискуватися доводилося за принципом гусіні, поступово: спочатку ліву сідницю, потім праву, ліву лопатку, праву, ліву щоку...На відстань у три метри пішло декілька хвилин. Я був заключним у нашому загоні. Яскраве сонячне кримське світло зникло.

Просуваючись все глибше в кам’яну нору, довелося стати на карачки. Втім, повзли впевнено. Хоч цих норових дірок навколо повно, неначе ми знаходилися всередині кам’яного сиру.

Через хвилин двадцять із темряви пролунав голос провідника із питальною інтонацією: «По-моєму, це глухий кут?»

Настала тиша, близька до могильної. Сперечатися з ним ніхто не наважився. На карачках, паровозиком, рушили назад. Якби стіни печери стали прозорими, то ймовірно, видовище цього залізничного паровоза, що стирає коліна, було б забавним.

— Темно, як у негра в дупі, — сказав хтось усім відому фразу, щоб не повзти в тиші.

— Ні, хлопці, — відгукнувся я, — швидше це можна назвати — задній прохід Голіцина, оскільки ми біля його грота. Та й скеля називається Копчик.

Словесно розважаючись, ми опинилися на «вільному» майданчику — два на півтора. З’явився вусатий сталкер.

— Я, — говорить, — поворот пройшов. Він дуже різкий.

Ми починаємо розуміти, що Толік не зовсім чітко пам’ятає маршрут. Обережно запитую в нього:

— А ви бували вже на підземному озері?

— Разів зо два. Нам цей маршрут років десять тому показав один екскурсовод із Севастополя. Про це озеро мало хто знає. Та й люди побоюються. Спочатку кидаються, а потім більше половини відсівається... Ось поворот...

«Чудово, — думаю, — тягнемося чортзна-куди, чортзна з ким. Із любителем, якому показали це озеро десять років тому. Але відступати нікуди. Як тому червоноармійцю».

Толік вголос продовжив мою думку:

— Тут, говорять, партизани ховалися.

По-партизанськи повземо на животі по щебінці. Рукою поперед себе штовхаю кейс із фотоапаратом, загорнутим у рушник. Ще через хвилин двадцять досягаємо грота, на дні якого хлюпочеться вода.

— Це озеро? — з надією запитуємо Анатолія.

— Ні, озеро далі.

Надія гасне.

Вода студена, градусів дев’ять. Йдемо по коліно в брід, зовсім нагадуючи партизанський загін: немов зброю, над собою тримаємо речі.

— Ось там уже озеро, — сказав сталкер, — вказуючи на дальню ущелину.

Переді мною біля отвору скупчилася трійця. Розмова:

— Очманіти! Вода абсолютно голуба!

— Справді, вражаючий колір.

— Краса!

— Гади, — кричу, — дайте побачити чудо природи! Через ваші спини нічого не видно.

Жора спускається вниз, і я бачу ущелину шириною близько півметра, в якій, неначе у ванні, хлюпається вода.

— Так, — говорю, — назвавши це озером, хтось дуже перебільшив.

Коли по поверхні води промайнув промінь ліхтарика — вода несподівано блиснула насиченим голубим світлом. Дивовижно чистим і глибоким! Тим, яким я цілий день милувався у кримському небі. Мало мені було.

— Давайте купатися, — скомандував Толік.

Жора, по-павучиному чіпляючись за слизькі камені, занурився в підземну ополонку.

— А-а-а-х-х! — вигукнув він. — Крижана!

— Пливи далі, — порадив Віталій. — Там пляж. І пісочок.

Я подумав: «Чи не маніяк Толік?»

Юра, крекчучи, кудись поплив. Коли він виліз, я ледве почав втискуватися в озеро. Більше одного в нього не вміщувалося. Скелі дряпають, вода обпікає. Але чомусь смішно. Шубовснувши, гребу метрів три, далі чорнота. Віталій крикнув:

— Там є пляжик і пісочок.

— Зараз, — тільки місце знайду, — відгукнувся я. — Тут все зайнято.

Всі засміялися — значить, ще з глузду не з’їхали.

Пляжик — це пара піщинок на кам’яному виступі, якого я майже не бачив — світло ліхтаря не діставало. Я плюснув водою вперед, і вона об щось ударилася. Сповнившись гордості, що отримав загартування в підземному озері — викарабкуюся...

Повземо назад. Тепер я розумію, чому Микола II незлюбив Голіцина. Напевно, той його повів купатися на пляж підземного озера.

По дорозі зустрічаємо свічку і запалюємо її. Поки натягуємо речі — гасне акумуляторний ліхтар Толіка. Він задумливо басить із пітьми:

— А мені говорили, що після зарядки — його на вісім годин вистачає. Заряджав я його вранці...

У цей момент загасилася свічка. Якби ми опинилися в повній темряві, повзти далі за спелеологічним правилом забороняється. Сиди, чекай допомоги. Якщо ви пам’ятаєте, у нас ще залишався ліхтарик на пальчикових батарейках. Якщо він також підведе — капець.

Толік попереду, Тоня, я, і Жора. Той, хто замикає, світить.

Жора оптимістично:

— Я намацав мотузок. Тримаю його.

— Нитка Аріадни!

Жора песимістично:

— Мотузок обірвався.

Половину шляху, як водиться, повземо лисячими норами. Хвилин через двадцять Толік знову задумливо говорить:

— Щось тут не те.

Я:

— Що, знову заблукали!?

У відповідь Тоня розсміялася. А що залишалося? Несподівано включився Жора. Він енергійно сказав:

— Так ось потрібний прохід. Ми його знову пройшли. Треба сюди.

— Точно?

— Точно.

Він поліз. І склеротичний Толік начебто пригадав. Закрутистість цього місця була в тому, що коли повзеш до озера, треба піднятися в дірку над головою і вгорі круто повернути. Відповідно, коли ми поверталися, треба було пірнути і потім розвернутися. Ще метрів сім у темряві і... бризнуло світло сонця.

— Ура-аа! — не стримала емоцій наша експедиція.

Вхідно-вихідна щілина однак за ті півтори години, що ми буравили підземні ходи, ширшою не стала. І незважаючи на посилене бажання вибратися і, набуту за час подорожі по підземному царству, здатність пролазити через вушко голки — крізь цю щілину людське тіло протягнути було надто складно.

Після підземної вогкості — спека і море! Приблизно так виглядає щастя.

Пізніше, на справжньому черепашковому пляжі Нового Світу (після печери він здавався нам Новим як ніколи), з’ясувалося, що стіни печери залишили на моїй спині декілька паралельних подряпин. Жора після огляду помітив: «Як після ночі, проведеної iз пристрасною жінкою!». Приблизно так воно і було. Тісні кам’яні обійми!

По різнокольорових донних камінчиках скакали, немов видіння, сонячні зайчики. Новосвітівська бухта була дуже неглибокою, і з усіх боків її обрамляли гори. Курортники поважно стояли в ній по пояс і розмовляли. Дві ванни ми прийняли сьогодні: підземну і морську, екстремальну і респектабельну.

До речі, ніякої червоноармійської каски ми не зустріли. Але нам здається, і без неї вистачило вражень.