Василь Гроссман і «біси»

Парадоксально, але факт: у сучасній Україні, де історики (а останніми роками й керівництво держави) так багато уваги приділяють оприлюдненню правди про Голодомор 1932—1933 рр., досі мало знають про повість Василя Гроссмана «Все тече...», а це ж твір, у якому вперше в совєтській літературі чесно і страшно змальовано апокаліптичну картину голоду в Україні, що відібрав життя мільйонів у роки сталінського «Великого перелому»! Лише в листопаді 2007 р. газета «День» на мою пропозицію надрукувала розділ із повісті В.Гроссмана, в якому жінка — свідок Голодомору — розповідає про пережите вчорашньому в’язню радянських таборів Івану Григоровичу (див. «День», 2007, 23 листопада). У повному ж обсязі повість «Все тече...» в Україні не друкувалася, не виходила окремою книжкою, хоча вона — про нас, про живучу «бісівщину» комунізму, і написав її уродженець Бердичева...

Повістю «Все тече...» Василь Гроссман завершував свій епос про велику війну і про долі людські в обставинах тоталітаризму радянського зразка. Потрібно було договорити несказане в романах «За правое дело» та «Жизнь и судьба». Для цього Гроссману знадобилося сто сторінок тексту, які відібрали в нього цілих вісім років праці — від 1955 р. до 1963 р., власне — до того часу, коли й саме життя письменника наблизилося до завершення. Розраховувати на публікацію автору не доводилося, і ця обставина робила його цілком незалежним від внутрішнього редактора. «Кривавий Торквемада» помер; тривала крихка пора хрущовської відлиги, яка могла швидко закінчитися, оскільки мертве має звичку хапати за ноги живих. Василь Гроссман мав викричатися, апелюючи вже не так до сучасників, як до нащадків. Переживши час Великого Терору, він, як і мільйони співвітчизників, хотів збагнути те, що сталося, осмислити саму природу, генезу тоталітаризму, не приховуючи від себе нічого, докопуючись до самого дна правди.

Повість «Все тече...» виразно ділиться на дві складові — сюжетно-подієву частину і публіцистично-філософську, яка досить умовно «прив’язана» до роздумів центрального героя, яким є вчорашній гулагівець Іван Григорович. Саме тут, в останніх розділах, В. Гроссман вийшов на головні свої узагальнення щодо свободи й неволі, висловивши їх «напряму», можливо, маючи за приклад знамениті історіософські відступи в епопеї Л.Толстого «Війна і мир».

В епіцентрі морального конфлікту автор звів науковця Миколу Андрійовича й Івана Григоровича, який теж став би вченим, якби не ГУЛАГ, — двоюрідних братів, у кожного з яких свої стосунки зі свободою. У схожих обставинах кожен пішов своєю дорогою, щоб, зрештою, через тридцять років розлуки постати один перед одним, а водночас — перед судом власної совісті. Історія Миколи Андрійовича — це історія конформного вибору: В. Гроссмана в даному разі цікавить «звичайна людина» в її інтелігентській версії. Не негідник і не дурень; науковець середньої руки (радше навіть функціонер від науки); людина, здатна до моральних самооцінок (хоча й запізнілих), Микола Андрійович тепер, коли Сталіна вже немає, приходить до висновку, що все його життя було «великим послушанием», втечею від себе, намаганням балансувати на тій небезпечній межі компромісу з совістю, часом таки й переступаючи межу, як це було у випадку з підписанням колективного листа з осудом «лікарів-убивць».

По суті, перед нами ситуація свідомо обраної несвободи, злегка замаскованої самозаспокоєнням і самопереконанням у «нормальності» чи вимушеності/неминучості конформного шляху.

І все ж, не Микола Андрійович найбільше цікавить В. Гроссмана. Ключова постать у повісті «Все тече...» — гулагівець Іван Григорович, який після тридцяти років таборів повертається в те життя, від якого він був відлучений сталінським режимом. Людина, яка вистояла. Людина-парадокс, адже їй вдалося залишитися вільною всупереч неволі, навіть за колючим дротом не загубивши себе. В. Гроссман виходить із того, що «свобода — безсмертна», що саме вона, свобода, була «светом и силой лагерных душ», оскільки прагнення до свободи є незнищенним, воно складає сутність людської природи. Життя — це свобода, так само, як неволя є антижиттям.

Щодо власне концтабірного життя свого героя, то В. Гроссман його майже не показує. Будні Івана Григоровича за колючим дротом автор фактично обійшов, отже — читачеві нелегко уявити індивідуально-конкретну історію «ламання» цієї людини, так само, як непросто осмислити феномен її стійкості, показаний у контексті табірного повсякдення. В. Гроссман демонструє результат, зосереджуючись не на повсякденні Івана Григоровича, а на його роздумах, аналізі того, що сталося з ним і народом, країною. Перед нами, можна сказати, індивідуальна історіософія, переломлена в людській долі.

Концтабірне повсякдення описав О. Солженіцин, і Твардовський встиг опублікувати його повість про один день Івана Денисовича в одинадцятому номерi журналу «Новый мир» за 1962 рік. Гроссман же писав не про один день, а про одне життя свого Івана Григоровича.

Взагалі-то, в середині 50 х — на початку 60-х архіпелаг ГУЛАГ уже був певною мірою обжитий літературою, і тут я б згадав передусім українця Івана Багряного з його романами «Тигролови» (1943) та «Сад Гетсиманський» (1948—1950). О. Солженіцин приголомшив свідомість читачів — у СРСР і за кордоном — трохи згодом.

У повісті «Все тече...» є фраза про те, що тоталітарна соціалістична держава «звільнила людей від химери совісті». Проте твір В. Гроссмана переконує, що совість як внутрішній імператив, як голос морального повеління, як «незручні» запитання самому собі може вивітритися з окремо взятої душі, залишившись разом з тим неубієнною в масштабах людської спільноти як такої. Іван Григорович являє собою феномен вільної людини в обставинах зовнішньої несвободи.

Табори відібрали в цієї людини тридцять років, але не змогли відібрати її «душу живу». Сила Івана — в його цілiсності. Він не зміг би прикидатися перед самим собою, і вже тут для режиму крилася небезпека таких, як Іван. Для одних він «особый человек», для інших — «сумасшедший» (вільнодумство в Росії нерідко саме так офіційно й трактувалося — як «божевілля»; прикладів достатньо). В. Гроссману дуже важлива невбита думка його протагоніста, і саме в цій площині — підсумки героя й тісно пов’язаний із ним авторський аналіз усього, що сталося зі свободою в Росії, — криється головний смисловий нерв повісті «Все тече...».

Гроссман-письменник сказав чимало «заборонених слів». Одна з «незручних» тем у його повісті — казуїстика національної політики в СРСР, фактично зорієнтованої на утвердження російського шовінізму, «державного націоналізму». Радянська практика в цьому сенсі мало чим відрізнялася від практики імперської Росії. Гроссман зробив акцент на тому, що йому особливо боліло, — на гримасах офіційного антисемітизму, злегка замаскованого під боротьбу з «безрідним космополітизмом» та «схилянням перед Заходом».

Але з поля зору Гроссмана не випала й ще одна страшна гримаса сталінського «інтернаціоналізму-гуманізму». Йому, вихідцю з України, так само зрозумілою була й українська несвобода в обставинах тоталітарного СРСР. Якщо не першим, то, принаймні, одним із перших у совєтській літературі, він показав жах того самого Голодомору 1932—1933 років, що його Верховна Рада України не так давно нарешті визнала актом геноциду. Про голод у повісті «Все тече...» розповідає вдова, у якої поселився після повернення із заслання Іван Григорович. Вона — очевидець подій: як активістку її послали займатися колективізацією, зміцнювати колгосп. Задовго до нинішніх наших дуже політизованих дискусій про трагедію українців на початку 30-х В. Гроссман показав природу Голодомору, в основі якого була «злоба Москви на Україну». Вважалося, що «частная собственность у хохла в голове хазяйка», а звідси й підозріле ставлення до українців як таких, адже їхня приватновласницька психологія тільки заважала «соціалістичному будівництву».

На сторінках повісті «Все тече...» постала моторошна правда Голодомору. Мертві села, у яких не залишилося нікого, хто міг би вийти косити пшеницю. Жнива без селян: пшеницю косили червоноармійці, які жили у палатках просто в полі, оскільки заходити в мертві села їм заборонили. Переселення жителів Орловщини в Україну, де вони мають зайняти хати вимерлих селян, проте незнищенний трупний запах змушує прибульців повернутися в свої домівки. Кілометрові людські черги за хлібом у Києві — черги, в яких кожен боїться упасти і не підвестися, тому всі знесилені тримаються один за одного і погойдуються з боку в бік від безсилля... Навіть тепер, після оприлюднення тисяч трагічних фактів, не може не приголомшити історія Василя Трохимовича Карпенка, його дружини й маленького сина Гриші, якого батьки рятували від смерті до останньої крихти хліба, ціною власного життя, але все ж уберегти були не в силі — ні себе, ні його, невинно убієнного режимом, який обіцяв царство свободи...

Села, з яких комуністи вимели все до останньої зернини, вили, відчувши свою загибель. «Всей деревней выли, — згадує вдова, — не разумом, не душой, а как листя от ветра шумят или солома скрипит... Надо каменной быть, чтобы слушать этот вой и свой пайковый хлеб кушать. Бывало, выйду с пайкою в поле, и слышно: воют. Пойдешь дальше, вот-вот, кажется, стихло, пройду еще, и опять слышнее становится — это уж соседняя деревня воет. И кажется, вся земля вместе с людьми завыла. Бога нет, кто услышит?» («Вила», до речі, й українська література часів «великого перелому», передчуваючи соціалістичний апокаліпсис, — ця тема варта окремої розвідки, для якої знайшлося б чимало матеріалу в творах М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, Ю. Яновського, і ще багатьох письменників).

Запам’ятаймо слова оповідачки про «злобу Москви на Україну»: вони —ключові; вони й сьогодні багато що могли б пояснити «твердолобим» ідеологічним спадкоємцям Сталіна і його партії, якби тільки ті спадкоємці хотіли щось зрозуміти.

У повісті В. Гроссмана в розповідь про Голодомор 1932—1933 рр. раз у раз вплітається тема Голокосту, і це була чи не найбільша несподіванка в літературі хрущовської доби. Про сталінський мор в Україні писали й задовго до Гроссмана (наприклад, Улас Самчук у повісті «Марія» чи Василь Барка, автор роману «Жовтий князь»). Але поставити поруч дві великі національні трагедії — українців і євреїв — випало саме йому, Василю Гроссману.

Повість «Все тече...» В. Гроссман завершував уже, по суті, як трактат про свободу й неволю. Заключні сім розділів настільки важливі, що їх можна читати, маючи на увазі широкий контекст російської філософської та суспільно-політичної думки ХIХ—ХХ століть, починаючи, можливо, від відомих дискусій між «слов’янофілами» й «західниками». Мені невідомо, чи знайомий був В. Гроссман із працею М. Бердяєва «Истоки и смысл русского коммунизма» (1937), але об’єктивно у багатьох своїх міркуваннях він ішов «слідами» цього російського філософа. Здається, в повісті часом навіть виринають «цитати» з Бердяєва, особливо в тих місцях, де йдеться про особистість Леніна, а також про примат політики над економікою, характерний для держави, основи якої було закладено Леніним і яка була збудована Сталіним.

Я, звісно, зовсім не вважаю, що Гроссман повторював сказане Бердяєвим. Зовсім ні: у нього своя логіка і свої аргументи. Скажімо, суб’єктивні чинники російського комунізму автор повісті «Все тече...» розглядає в їх тісному зв’язку з російським національним характером як таким, з ходом і логікою історії російської державності. І тут починається найбільш гостра частина полеміки В. Гроссмана з тими, хто задумувався над подібними питаннями до нього. Volens-nolens він вийшов на складну тему загадкової «російської душі», яка хвилювала багатьох — включно з Гоголем і Достоєвським (до думок яких апелював, до слова кажучи, й М.Бердяєв).

Характер національної історії відбиває особливості національної ментальності, тому В. Гроссман акцентував саме на особливостях російської душі. Він добре знав, що казав. Ф.Достоєвському, як відомо, належить відома формула про «всемирную отзывчивость русских»; парадокс, однак, полягав у тому, що у практиці російської держави «всемирная отзывчивость» виявлялася всього лишень гарною обгорткою імперськості. Не дивно, що співець свободи Олександр Пушкін славив криваве мілітарне підкорення Кавказу і придушення повстання поляків за незалежність у 1830 р. У 1863 р., після ще одного «приборкання» Польщі (тепер уже військами Муравйова) в Росії, кажучи словами О. Герцена, почалася епідемія «патріотичного сифілісу», яка майже поголовно охопила «всемирно отзывчивую» російську інтелігенцію. Той же Федір Михайлович Достоєвський інколи висловлювався у своїй публіцистиці так, як після нього висловлюватиметься Володимир Вольфович Жириновський. Так що у В. Гроссмана були підстави для скепсису, коли йшлося про начебто містично-загадкову російську душу.

Ніякої загадки немає, написав він у повісті «Все тече...»; «русская душа — тысячелетняя раба», її особливості породжені несвободою. Це ключова формула Гроссмана: російський комунізм продовжив традицію російського державного деспотизму. І в цьому розумінні Ленін виявився вірним спадкоємцем справи Івана Грозного й Петра I. Але цією констатацією думка Гроссмана не вичерпується. Він формулює парадоксальний закон «зависимости русского развития от роста рабства». Рабство, кріпосне право, за Гроссманом, так міцно в’їлися в «русскую душу», що «розвиток несвободи» став умовою державного розвитку. За критерієм свободи-несвободи Росія різко протиставлена Заходу, оскільки «развитие Запада», пише Гроссман, «оплодотворялось ростом свободы».

Тут, щоправда, з Гроссманом можна й сперечатися, нагадавши, що ідея насилля як «повивальної бабки історії» народилася саме на Заході: 1848 року Маркс і Енгельс у «Комуністичному маніфесті» проголосили, що велике ощасливлення людства, вивільнення його від влади капіталу має статися завдяки «диктатурі пролетаріату», яка знищить ненависну приватну власність. Саме цей принцип і було реалізовано більшовиками в 1917 році. У «Комуністичному маніфесті» прихід пролетаріату до влади описано досить докладно. Сценарій передбачав «більш чи менш прикриту громадянську війну», яка має перерости у «відкриту революцію». Так що ідея свободи, яку В. Гроссман називає «заносною», потребувала — згідно з рецептами марксизму — насилля, диктатури, жертвою якої у повісті «Все тече...» і став Іван Григорович. Очевидно, генеза російського комунізму розкрилася б повніше, якби анатомія «русской души» доповнилася аналізом доктринальних причин того експерименту, який вразив своїм розмахом і наслідками все ХХ століття.

Тоталітаризм у комуністичній версії, як свідчить недавня історія, виявився дивовижно живучим, продемонструвавши ще не раз свої моторошні лики (наприклад, у Кампучії та Китаї). І справа тут уже, мабуть, у спокусі тоталітаризму, в ілюзії легкості й швидкості, з якими в один момент начебто можна покінчити з соціальним злом. «Одним прыжком через болото», як мріє один із персонажів роману Достоєвського «Біси». У цьому, на мій погляд, уся суть: у простих рецептах, у сподіванні на «один стрибок», на бліц-кріг, хай навіть ціною тотального насилля і великого кровопролиття. Найбільший же жах у тому, що такий сценарій, будучи справою «бісів», у чомусь суттєвому збігався з настроями й жаданнями народної маси, готової кинутися стрімголов назустріч ілюзіям, щоб невдовзі заплатити за них життям мільйонів. Так було в Німеччині часів фюрера, так було і в Росії часів Леніна-Сталіна. Про це не прийнято говорити, але без такого «зустрічного руху», без інстинктивної готовності якоїсь частини суспільства до «одного прыжка через болото», певно, нічого не вийшло б ні в Леніна зі Сталіним, ні в Мао Цзедуна, ні в Пол Пота.

Щодо взаємин сталінізму і ленінізму, то для В. Гроссмана тут не було питання. Сталін довершив те, що почав Ленін, піднявши над Росією «ленінське знамено». Більше того, націонал-соціалізм у В. Гроссмана також трактується як «сіамський близнюк» російського комунізму. Спільне полягало в тому, що в обох випадках свободу принесено в жертву силі; «синтез несвободи з соціалізмом» став основою так званої «народної держави». Іншими словами, йдеться про тоталітарний тип політичної системи, яка не бажала найменшою мірою рахуватися з елементарними правами людини, включно з правом її, людини, на життя. Людина підминалася державою, ставала її «гвинтиком».

Аналіз того, що сталося з російським комунізмом, В. Гроссман завершує рішучим запереченням можливості комунізму як такого. Його головний аргумент — несумісність комунізму (чи сталінського «казарменого соціалізму») і свободи. Гроссман не погоджується з Енгельсом, який вважав, що свобода — це усвідомлена необхідність. Все якраз навпаки: свобода — це подолана необхідність, це можливість людини заперечити задані, нав’язані обставини. Свобода в нього — це щось навіть більше, ніж «права людини»: це синонім життя. Це кисень, без якого життя неможливе. І поки живе людина, вона потребуватиме цього кисню, самим своїм існуванням опираючись неволі. Вона ніколи не відмовиться від свободи, і в цьому В. Гроссман бачив історичний вирок комунізмові як утопії, що потребувала насилля. Свобода — безсмертна, неубієнна, і в цьому була надія і віра Василя Гроссмана — людини, яка зуміла стати вільною.