Василь Стус у Горлівці

Минулого року, на який припало 70-річчя Василя Стуса, наша газета запропонувала провести Дні видатного поета. До цієї ініціативи долучилася і Національна радіокомпанія України. Так, в Острозькій академії разом ми провели Академію пам’яті, де зокрема представили диск «Живий голос Василя Стуса» з авторським читанням поезій (потім його безкоштовно розповсюджували освітніми і навчальними закладами). 6 cічня цьогоріч Василеві Стусові виповнився б 71 рік.

Київська журналістка Валентина Стеблина, до речі, землячка Стуса — родом з Горлівки, побувала на своїй малій батьківщині, де колись вчителював великий поет, і спеціально для «Дня» підготувала матеріал.

Донбас. Із центру Горлівки автобус №5 за півгодини домчить будь-кого в селище Кондратьєвка, де розташована школа № 23. Цікава ця школа тим, що в ній увесь 1962 рік викладав українську мову та літературу Василь Стус.

Селище вважається частиною Горлівки, як і безліч інших селищ, розкиданих на величезній території шахтарського міста. Ось і потрібна зупинка. До школи №23 веде вниз асфальтована вуличка, яка має точну назву, — Наклонна. Зліва — будинки приватного сектору: не дуже багаті особнячки з городиками. Праворуч — пошта, книгозбірня, крамниці. І тут і там на голих гілках дерев яскраво-червоні ѓрона горобини. Вуличка перетинає майдан з видом на помпезний у архітектурному плані, але пошарпаний від часу Будинок культури. А поряд — знаменита школа №23. Будівля типова для цих місць — практично всі школи Горлівки — триповерхові.

У школі — привітний персонал і учні. Охоче покажуть, де розташовано кімнату-музей історії школи, більш відому як шкільний музей Василя Стуса. Хранителька музею — викладачка Людмила Юхимівна Замойська — притягає внутрішнім світлом у поєднанні з жіночою привабливістю, яка не піддалася рокам. Про таких говорять: «Світиться зсередини».

Переступаю поріг кімнати-музею. Біля входу з великого портрета пильно дивляться прямо в душу стусівські очі. Портрет намальовано олівцем місцевим художником. Внизу підпис: «У нашій школі в 1962 — 1963 роках викладав Василь Стус». По периметру кімнати — столи з течками і аркушами паперу, на стінах — стінгазети зі світлинами та текстами. Деінде вироби учнів. Явно бракує скляних вітрин, щоб розікласти все це багатство.

— Ну, будьмо знайомі, — ласкаво промовила Людмила Юхимівна. — Моє прізвище — Замойська. Це — за чоловіком. А Стус знав мене як Шепеленко.

Людмила Юхимівна зручно розташувалася за столом, заваленим усякою шкільною всячиною і неквапливо почала розповідь.

— Нас у мами було четверо, тато загинув на фронті. Мама, як могла, на трудові свої 45 радянських карбованців кожній дитині давала освіту. 1956 року я закінчила середню школу в Горлівці і вступила до Донецького університету (в ті роки він називався Педагогічний інститут імені Сталіна) на історико-філологічний факультет. У мене подвійна спеціалізація — «історія України та всесвітня історія» й «українська мова та література». У цьому ж університеті з 1954 року вчився Василь Стус. Я з ним познайомилась завдяки студентському науковому товариству, яке ми обоє активно відвідували. В університеті контактувала (спілкувалася) з ним аж до часу закінчення Стусом ВНЗ 1959 року. Студентське наукове товариство, окрім основної роботи, організовувало вечори відпочинку, на яких бували Василь Стус, Володимир Сорока, Олег Комар, Костянтин Мажура. Василь часто саме мене запрошував на танець, але чому — сама не знаю. Я була худенькою, з рудою косою й надягала на вечори випрану шкільну форму. З прикрас — лише білий бант. Серед студенток зустрічалися і багато вбрані; за тих часів також достатки в усіх були різними.

Ми зі Стусом часто відвідували книгозбірню імені Крупської, причому сиділи поряд. Я на нього відразу «поклала око» і десь дуже глибоко в душі сподівалася на одруження. Але ставний, по-чоловічому красивий Стус поводився досить коректно зі мною. Він взагалі від природи був делікатним. Василь до того любив ритися в книгах, що часом навіть лекції пропускав, щоб відвідати книгозбірню.

Його часто можна було побачити в кімнаті №229 студентського гуртожитку. Студенти жартома її прозвали Олімпом. Там хлопці «гоняли чаи» і дуже весело проводили час. Іноді Василь не їхав ночувати в батьківський будинок, а залишався в гуртожитку. Дівчат «на Олімп» не пускали, а ті просто вмирали з цікавості: що ж у кімнаті відбувається? Стус іноді сам ненадовго заходив в кімнату до дівчат — поспілкуватися.

1959 року Василь Стус закінчив університет і поїхав за так званим розподілом в село на Кіровоградщину. Звідти його призвали до армії. Після армії він у грудні 1961 року став викладачем української мови та літератури в середній школі №23 в Горлівці. Я ж цього 1961 року закінчила університет і розподілилася до школи №59 рідного міста. А куди ще було їхати? Потрібно було допомагати мамі піднімати молодших дітей. Пропрацювавши там лише 2,5 місяця, перевелася до школи №23, яка розташована ближче до мого дому. Так вийшло, що ми зі Стусом у грудні 1961 року знову опинилися в рідному колективі, тепер уже — робочому.

Людмила Юхимівна дістає звичайний шкільний журнал. Розкриває його й показує сторіночку з блакитного паперу, датовану жовтнем 1962 року. Погляд привертає красивий каліграфічний почерк Стуса. У графі «Що вивчали на уроці» є запис «Творчість Бажана». Ручкою з пером, умоченим у синє чорнило, молодий учитель Василь Семенович майже всім учням ставив суворі оцінки. Лише одна дівчинка протягом чверті знала предмет на «5, 5, 4,5», всі інші — на «трійки» та «четвірки» за п’ятибальною системою. Можливо, позначався чинник російськомовності дітей. На Донбасі люди всіх національностей (а їх понад 100) спілкуються російською, а для багатьох — це мова їхніх батьків і дідів.

— Стус завжди говорив чистою українською, — продовжує розповідь Людмила Юхимівна, — бо вважав, що так має бути. Російськомовне толерантне населення не заперечувало. Василь Семенович викладав учням 10 — 11-х класів. Учні його любили, хоч він їх і не балував. Його гуртожиток (тепер повністю зруйнований) був навпроти цього помпезного Будинку культури. А обідав він у шахтарській їдальні на вулиці Наклонній, в якій зараз міститься книгозбірня. Будівля добре збереглася, всередині навіть високі стелі — розписні. Товаришував Стус із викладачем співу Василем Шиманським. Жили разом у гуртожитку, обідали в одній їдальні. Шиманський вів у школі гурток духових інструментів. Нещодавно він зі Львова приїжджав до нашої школи й дуже дивувався, що його пам’ятають.

Урок Василь Семенович завжди починав із декламування віршів Шевченка, інших поетів і своїх. Учениці через багато років зізнавалися: «Багато чого ми не розуміли, але слухали. У нього був чарівливий голос». Дійсно, він своїм тембром голосу міг привернути увагу. Але не лише ним. Він ходив завжди рівно, хода в нього була легка й стрімка. Майже завжди надягав вишиванку.

На шкільних тематичних вечорах Стус бував часто. А на танцювальних вечорах він «відривався» разом з усіма, тобто танцював як будь-який молодий чоловік. Якось одного разу святковий вечір тривав допізна, і Василь проводжав мене додому, оскільки мій будинок розташований далеченько від школи. Зараз у сутінках ходити страшно, і тоді було так само страшно. Підійшли до хвіртки. Кажу йому: «Зайди, поп’ємо чайку». Він — мені: «Ні, Юхимівно, не зайду. Дивись, у твоєму будинку в сусідів світло у вікнах. А в тебе — чоловік у армії». Він повернувся і пішов до свого гуртожитку. За кожне своє слово він відповідав, бо був неординарною особистістю.

Із нашої школи він у січні 1963 року звільнився. Я почала в його класах викладати мову і літературу. Стус різко змінив поле діяльності — став літературним редактором українського варіанту газети «Соціалістичний Донбас». А звідти він незабаром «чкурнув» до Києва — вступив до аспірантури. Як відомо, на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року Василь піднявся з місця й крикнув: «Хто проти арештів невинних людей — встаньте!». Після цього довелося розстатися з аспірантурою і першу свою книгу «Зимові дерева» опублікувати за кордоном. І тут почалося — арешти, попередження. Потрапив на рудники Колими, де золотий і рудний пил осідав у легенях. В’язниця в Пермській області — останнє заслання поета. Там його наздогнала смерть. У дворі одного горлівського будинку біля великого дерева сама собою зламалася й упала верхівка. Це дерево посадив Стус.

2008 року в Горлівці урочисто відкрили Алею імені Стуса. Там посадили 70 саджанців берізок — за числом років поета. Спонсором виступив завод «Еластомер» на чолі з директором Грайром Гегаловичем Хачатряном. Колись директор дав тисячу гривень на облаштування шкільного музею поета. Зараз гроші потрібні на скляні вітрини для експонатів. Наприкінці хочу зазначити: невідомо, як би реагував Стус на нашу дійсність, якби залишився в живих. Мабуть, він боровся не за таку Україну.

Людмила Юхимівна дістає ксерокопію старої світлини. На ній 1 травня 1962 року вчительський колектив вишикувався біля школи. Стус — високий, красивий, у незмінній вишиванці. Хотілося йому крикнути: «Поете, не йдіть нікуди з цієї школи, не губіть себе! Можна боротися словом і тут».

Директор середньої школи №23 Суворова Надія Вікторівна народилася 1961 року — в час приходу Стуса сюди на роботу.

— Його вірші, пройняті Україною, геніальні, — висловлює свою думку Надія Вікторівна. — У нашій школі регулярно проводяться «Стусівські читання». Діти пишуть вірші про поета і його сподівання. Віршів набирається ціла течка після «Стусівських читань». Ми зберігаємо пам’ять про всіх тих, хто викладав у нашій школі. На ідеях Василя Стуса виховуємо нові покоління. Потрібно бути героєм, щоб так протистояти режиму. Доволі важливо, що діти усвідомлено пишаються тим, що доторкнулися до його творчості. Він дійсно великий. І був серйозним. До всього ставився серйозно цей цікавий, талановитий чоловік. Друг його — Василь Шиманський — відвідує нашу школу. Застерігаючи Стуса від нелегкої долі за умов тоталітаризму, Василь Шиманський на правах близької людини говорив: «Ти — запеклий націоналіст». Стус залишився навіки Вчителем у нашій школі.

У Горлівці є Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса, створений 2002 року водночас з Вінницьким. Ідея створення музею належить Олегові Михайловичу Федорову, подвижникові з великої літери. Він породив ідею, перейнявся ідеєю, сам збирав документи. За його активного сприяння та ініціативи створено Донецький і Вінницький музеї В. Стуса. Олег Михайлович очолює Фонд ветеранів МВС України.

Методист музею приваблива Олександра Анатолівна Просянникова охоче ділиться своїми знаннями і враженнями про образ великого українця Василя Стуса.

— Донбас Стуса зробив Стусом. Тут жили й живуть мужні люди. Якщо пригадати події Другої світової війни, то Горлівка затримала фашистів у їхній переможній ході на схід на два тижні, а захисники центру Никитівки стояли на смерть місяць. У Горлівці нараховується 22 герої Радянського Союзу. Маючи намір створити Музей Стуса, організатори музею довгих п’ять років намагалися зацікавити родину Василя Семеновича, що називається, достукатися до їхніх сердець. Родина, зрозумівши серйозність намірів, відгукнулася. Зараз музей постійно функціонує. Він благодійний і безкоштовний. Є безліч цінних експонатів, наприклад, костюм Василя Стуса. У музеї відтворили камеру-одиночку. У майже такій камері весь 1982 рік просидів поет-в’язень. Там, у повній самотності, він зробив кращі переклади Ѓете, Рільке і Пастернака українською мовою. На стіні музею художньо оформлені останні слова Стуса: «Господи, дякую!» У музеї є ксерокопії його трудової книжки, особистої справи студента університету та аркушів горлівського шкільного журналу. Зрозуміло, що є листи, світлини, книжки поета. До нас приїжджають друзі та знайомі Василя Стуса, товаришують з нами Валентина Попелюх і Дмитро Стус — дружина і син поета-дисидента. Дмитро навіть не чекав, що в жителів Донбасу «таке приємне обличчя» і «люди каменя за пазухою не тримають». Коротше, донбасівці йому припали до душі. До речі, коли після закінчення університету молодий Василь Стус поїхав на Кіровоградщину, він признавався, що не знайшов там тієї справжньої України, яку чекав зустріти. У Горлівці біля заводу «Еластомер» 19 квітня 2008 року закладено Алею імені Василя Стуса. Від великого каменя, який символізує тверду вдачу поета, один проти одного посаджено 70 саджанців берізок. Їх рівно стільки, скільки років виповнилося б цього року великому українцеві. А 18 вересня 2008 року відбулося офіційне урочисте відкриття Алеї в присутності Дмитра Стуса та численних гостей. Потім усі попрямували до кінотеатру «Шахтар» — дивитися літературно-музичну композицію за участю сестер Тельнюк «Стусове коло». Сама назва з’явилася набагато раніше. Уперше в музеї 1 липня 2007 року зібралися подвижники, друзі Стуса, журналісти з усієї України та організували співдружність «Стусове коло». Завжди в січні — лютому проходять масштабні «Стусівські читання». Школярі, студенти і всі, хто бажає, бере в них участь.

Під час учителювання в горлівській школі №23 Василь Стус пише листа одному з найвідоміших поетів того часу — Андрієві Самійловичу Малишку. Молодий учитель хоче дістати пораду, як бути, що робити за умов поголовної русифікації. У Горлівці тоді існувало лише три українські школи. Щоправда, в селах Донбасу багато хто говорив по-українськи.

«У нас немає майбутнього. Коріння нації — лише в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші «канали русифікації...». Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом, «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Україно моя», — так скажіть же, поете, що робити!..»

Стус відповіді не дочекався. Важко звинувачувати в неувазі прославленого Малишка. Будемо вважати, що з незнайомими поетами-початківцями класик не міг бути відвертим. Звичайно, Стус був живою людиною. Він пристрасно закохався в горлівчанку Олександру Фролову і навіть познайомив її з батьками. Але батько ухвалив суворий вирок: «Вона тобі не пара. Навряд чи ти зі своїм характером уживешся з нею».

Якби можна було повернути час назад, то хотілося б порадити поетові не полишати привітну Горлівку чи рідний Донецьк. Тут би він почував себе у відносній безпеці. Але поет поїхав із безпечної «колиски» й подався у великі світи. До речі, після від’їзду з Донеччини Стус постійно відчував вселенську самотність. Під час роботи в «Соціалістичному Донбасі» в квітні 1963 року поет написав вірш:

Ти вже не згинеш,
ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Справді, нам не дано передбачити, чим слово наше відгукнеться...

Господи, гніву пречистого
прошу — не май на зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила у світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.