Вечірній обмін зефіром
«Я СЮДИ НЕ ДЛЯ ТОГО ЛЯГЛА!»
Отож спершу я нічого не помічав, бо збирався помирати, але потім, коли діло пішло на лад, я враз відчув: щось тут не так, як мусить бути в лікарні. Чоловiки ходять не в неоковирних казенних піжамах, а в пристойному домашньому одязі, навіть у джинсах, а один (здуріти можна) при краватці.
Я швидко збагнув, у чому річ: контингент підібрався переважно молодий, і це, так би мовити, зобов’язувало. Серед нас, приміром, був високий гарний хлопчина — на вигляд, як невинний дев’ятикласник, хоча давно він уже не дев’ятикласник. Ну, і жіноча половина одягалася відповідно. Коли ми всі йшли до їдальні, здавалось — ніби на танці. Не те щоб тут лежали якісь симулянти, ні, були й цілком серйозні діагнози — просто склалася така компанія і така атмосфера. Навіть парфуми де-не-де пахли.
Якось увечері хлопці помітно занервувалися. Бо на жіночій половині з’явилась якась особлива пацієнтка. Схожий на дев’ятикласника мене кличе: «Дядьку, порадь, як з нею зійтися негайно, бо вже відомо, як її звати, вже й місце затишне є у теплій підсобці (а це була зима), отож можна з приймального покою зателефонувати на жіночу половину: але що їй сказати таке, щоб вона одразу прийшла на побачення? Ти ж, дядьку, практикований, скажи, чим її виманити?» Я кажу: «Цілу годину розповідай їй по телефону, яка вона гарна, але нічого не проси, це її заінтригує й через два дні вона сама прийде». «Ні, — каже, — дядьку, мені треба сьогодні». «Ну, тоді, — кажу, — давай дістанемо білі халати, підемо до неї в палату й зробимо укол чи масаж — вона ж все одно ще нікого з нас не знає». «Ні, — каже він, — не годиться, адже дівчата знають нас!»
Пішов я спати, а вранці з’ясувалося, що він їй таки подзвонив, і вона відрізала: «Я сюди не для того лягла!». Ну, посміялися ми. Заходжу я на сніданок і бачу: в кутку сидить, одразу зрозуміло — вона! Знаєте, носик такий рожевий, мабуть трохи вологий, немов вона щойно з морозу. А очі сірі, наче трохи заплакані, аж пожаліти хочеться. І тут вона так пильно глянула на мене, що я ледве до столу втрапив. Бо на мене такі дівчата все життя дивляться поверх голови. Ага, вона ж не знає, хто їй вночі дзвонив, і тепер вгадує: невже оцей?! У нас дід був, йому років сто, навіть на нього вона з інтересом подивилася. А на дев’ятикласника й не глянула. І стало зрозуміло, що він виграв.
ЯК Я ЗАРОБИВ МИЛЬНИЦЮ
Мужики після крапельниці якийсь час гордо носять руку, зігнуту в лікті, у бравому непристойному жесті...
Взагалі ж, тут з якимось відчаєм почуваєшся мужчиною й по–особливому дивишся на лікарку, бо вона, може, остання жінка, яку ти бачиш на цім світі. Тут я справді «практикований», і тому закохуюсь мовчки. Це таке місце, де краще нічого не обіцяти дівчатам. І навіть не через те, що ти можеш звідси не вийти, а саме через те, що колись доведеться звідси виходити. Згодом я поясню цю думку докладніше.
Отож я мовчки прозвав її Ластівкою, і вона про це не знає. Втім... усе вони добре знають! Якось уночі, ще спочатку, мені було дуже кепсько. А чергувала не Ластівка, а її подружка, Блондинка. Вона вчинила так: сіла на край ліжка, взяла мене за руку й сказала: «Отак ми з вами сидітимемо до ранку, а вранці прийде ваша Ластівка (ім’я та по–батькові) – і все буде гаразд!». Після цього Блондинка вийшла, пообіцявши повернутися. Звісно, не повернулася. Але я вже знав, що доживу до ранку. Але звідки ж вона знала, що для порятунку мені треба нагадати ім’я Ластівки?
...Спортсмен, якого лікувала Блондинка, коли виписувався попросив мене написати для неї вірші. Я охоче зробив це, вдало заримувавши її ім’я і навіть прізвище. Чернетку вірша він сховав, мовляв, згодиться. «Так там же іменна рима!» «Нічого, перепишемо», — сказав вдячний Спортсмен і подарував мені свою пластмасову мильницю.
КУРЙОЗИ ЦИХ МІСЦЬ
Між іншим, колись давно мене різав старий армійський хірург. Я був під місцевим наркозом, і ми балакали про те–се, й про дівчат теж. Він каже: «Ви чоловік ще молодий, вам це згодиться, я ось тут з ноги натягну вам один м’яз до живота, і все буде краще, ніж було!» Кажу: «Натягуйте, вам видніше!» Ну, він натягнув, зашив.
Але краще, ніж було, навряд чи стало: досить мені десь согрішити (або навіть добре подумати про це), як той м’яз починає проситися на своє місце, і деякий час я ходжу, тягаючи за собою ногу, немов Джон Сільвер. І мені здається, що всі знають, у чому річ.
Еге ж, тут трапляються курйози. Читаю свій епікриз, а там, навпроти слів «вживання алкоголю», написано: «Умер». Що таке?! А вони кажуть: «Умеренное!»
– Я ж взагалі не п’ю!
– Та хто ж вам повірить?
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Колись Наташа Єрмакова (тут не час і не місце розповідати про цього Вольтера у спідниці) – так-от, колись Наташа розповіла мені, яким чином вона відповідає на запитання «Ти мене любиш?» Відповідь складається з трьох пунктів: а) хто ж про це питає? б) ти що – сам не знаєш? в) та хто ж тобі правду скаже?!
ПРОЦЕДУРА З ХОМУТИКОМ
Мені було призначено таку процедуру: на шию одягається хомутик, а крізь нього потім пропускається електрострум. Робила мені процедуру висока гарна дівчина, знову ж таки – не з тих, що дивляться на мене з інтересом. Але мені було досить і того, що поки вона одягає того хомутика, її тонкі смагляві руки (немов у східної танцівниці), миготять перед моїм обличчям так спокусливо–близько, що губи починають лихоманливо свербіти. «Не смикайте, бо вдарить струмом», – каже вона, дивлячись поверх голови.
«ОТНЮДЬ, СУДАРЫНЯ...»
Коли виписали і дев’ятикласника, і дівчину з вологими очима, контингент відчутно постаршав, і все якось змінилося. За моїм столом з’явився тип, котрий збирався вмирати, а тому нічого не їв і докірливо дивився на всіх, хто їсть. (Такі, як він, я вже не раз переконувався, живуть довго).
А ще з’явилась бабусенція у плетеному беретику з помпоном – Тетяна Володимирівна. Оглянула всіх жвавими блакитними очицями й сказала мені: «Вот вы здесь старослужащий, а поэтому будете старшим стола». Я відповідаю: «Як «старослужащий», старшою призначаю вас!» – «А почему?» – «Бо так в армії робиться». – «Ах, как интересно! А вы, судя по всему, моряк?» – «Ні». – «Ах, вы должно быть, в пехоте служили?» (Тут варто було б відповісти: «Нет, сударыня, я имел честь служить в кавалерии!»).
Їсть вона довго, смакуючи манну кашу. Облизнувшись, питає: «Любопытно, здесь есть библиотека?» Навіть наш помираючий із цікавістю на неї глянув. Іншим разом вона розламує пиріжок і зазирає туди. Питаю: «Що, Тетяно Володимирівно, любовна записка?» – «Ах, если бы меня кто-нибудь так осчастливил!» — «А ви зараз суворо подивіться на всіх — хто послав записку, той почервоніє!» — «О, нет, я знаю более гуманный и красивый способ! Я подниму над головой пирожок и громко скажу: кто это сделал, у того сейчас серебрянная ложечка в стакане зазвенит!» — «Не спішіть, все одно тут нема чайних ложок, як і в армії!» – «Ах, как жаль...»
МИ ТАКИМИ НЕ БУДЕМО
Тутешні старенькi – окрема тема. Підходить дідок до віконечка в їдальні: «Поміняйте мені оце!» – «Та хто ж це тепер їстиме, ви ж уже надкусили!» – «А більше порції нема?» – «Ні!» – «А, давай назад!»
Коли мені стало можна їсти, я якось замислився й з’їв морквяне пюре – своє й свого сусіда. Оговтавшись, запевнив, що дістану ще одну порцію. Він спокійно сказав: «Не варто, я вже літ двадцять як втратив апетит!» Між іншим, курити він ходив справно, курив тільки «Приму», і було йому вісімдесят років.
Взагалі, тут варто бачити старих людей, щоб оцінити дещо. Одним з моїх сусідів по палаті був небалакучий Кібернетик. Вранці й увечері він телефонував дружині з нашого коридору: «Привіт, це я!» – і вішав трубку. Пояснював мені: «Щоб знала – я живий, а що ще?» Втім, він мав тонку натуру. Збираючись на вулицю, казав: «Піду, одремонтую струмок...» Струмок був у лісі, за лікарнею, і Кібернетик доглядав його, мов дитину.
Інший сусід — теж унікум – зовсім глухий ще з війни, він умів не надокучати своїми монологами, хоч і мав, що розповісти. Мав дивовижу толерантність – коли чхав, обов’язково говорив: «Спасибі!», хоч йому не казали: «Будь здоров!», адже все одно не почує.
Інколи він довго з кимось розмовляв по телефону. Виявилось – зі своїм приятелем–ровесником, котрому десь в іншій лікарні вирізали гортань. Тобто, цей не міг чути, той не міг говорити, але вони розмовляли! Як? Виявилось, приятель відповідає йому стуком по мембрані телефонної трубки, для цього вони розробили спеціальний код, набагато простіший і зручніший, ніж морзянка.
Глухий був років на тридцять старший за мене. Але з’ясувалося, що ми обидва в дитинстві любили зефір, і його нам обом іноді приносили з дому. Увечері, перед сном, ми церемонно – мовчки – обмінювалися зефіром: я йому рожевий, він мені білий, або якось іще.
Я знаю, що він, слава Богу, живий, іноді хочеться подзвонити йому, але як ми розмовлятимемо?
ТРЕБА ВМІТИ ПОВЕРТАТИСЯ
А чи не найважче тоді, коли йдеш з лікарні? Бо, прийшовши сюди, ти мав мужність мовчати про свій біль і про свою закоханість, і це було видно, і в цьому була твоя сила. А коли одужуєш, це кудись зникає, і ти, хоч і не грішив, почуваєшся банальним слабким бахуром, якому просто хочеться додому.
Я вмію сюди достойно приходити, навіть у кареті «швидкої допомоги», але не вмію повертатися звідси.
Але цього разу мені пощастило. Якось Кібернетик дістав кілька сирих картоплин, і ми пішли пекти їх у лісі за лікарнею, де ото він робив ремонт струмка. Розклали вогонь на снігу, і бесіда непогана наклюнулася, але щось мені було тривожно, так, ніби коло воріт лікарні мене хтось чекає. Я вибачився перед Кібернетиком і пішов через ліс назад. І справді: Ластівка стояла коло воріт, чекала міського автобуса. Я підійшов і попрощався, і це було дуже хороше й правильне прощання, дарма що до виписки лишався цілий тиждень.
НЕСПОДІВАНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ІСТОРІЇ З ХОМУТИКОМ
Коли я щось пишу, то частенько зловживаю власними слізьми. Збираючись писати оці нотатки, сказав собі: ні слова про сльози, бо це буде блюзнірство. Але не вийшло. Я востаннє пішов на процедуру з хомутиком, туди, де дівчина зі смаглявими східними руками. От одягла вона мені хомутика, лежу, не ворушуся, щоб струмом не вдарило. Аж тут десь поблизу задзвонив телефон. Мені було чути, як вона зняла трубку й кілька разів з розпачем повторила: «Сашко, ну, говори, ну, не мовчи, я ж знаю, що це ти!» І я раптом чогось мовчки заплакав, і натекло мені повні вуха сліз, бо, коли лежиш, то сльози стікають прямісінько туди. Тепер у мене був клопіт — якось витрусити ті сльози з вух, щоб вона не побачила, коли прийде знімати хомутик. Ризикуючи бути вдареним струмом, я все-таки зробив це.
