Вежа Наталі ДЗЮБЕНКО

Любов ГОЛОТА: Наталю, редагуючи твій роман, я насмілилася пророкувати йому щасливу долю. І не помилилась: з часу його виходу з’явилося близько двадцяти позитивних рецензій, твір відзначено престижною премією Олеся Гончара, i, найголовніше, «Андрій Первозванний» здобув прихильність читачів. Отже, ти стала популярною авторкою популярного історичного роману...

Наталя ДЗЮБЕНКО: Чимало рецензентів визначили мій роман як історичний. Я так не думаю: для мене він сучасний. Бо ті проблеми, які я намагалася заторкнути, зовсім не віддалені в часі. Вони печуть сьогодні. Я використала історичну канву для створення пульсуючого, енергетичного полотна, всією своєю проблематикою i навіть стилістикою зануреного в сучасність.

Я почала роман про апостола саме в той час, коли збагнула: треба зупинитися. Треба подумати. Забагато людей, забагато тиску, забагато емоцій. Треба щось зробити, аби зупинити саморуйнацію i самого себе, i тих, кого я люблю. Бо це життя на дві душі: з одного боку, проголошувати українську незалежність, з другого — якщо й не вітати, то так чи інакше працювати на новітній офіціоз. А ще я ніяк не могла збагнути, чому всі так наразi, стрімголов хочуть повністю відхреститися від свого минулого. Раптом перетоптати те добре, справжнє, що не одне покоління з такою бережливістю пронесло і з такою терплячістю відвоювало, заплативши дорогу ціну. Одна справа — скинути кривавих ідолів з їхніх нагрітих постаментів, а зовсім інша — повикидати й перенищити твори Леніна, Карла Маркса, Хрущова, Щербицького. Я сама тягнула додому їхні повні видання з одного колись поважного марксистсько-ленінського інституту, котрий раптом став дуже «патріотичним» і вирішив позбутися своєї «ганебної» спадщини. І вже зовсім інтелектуальне варварство — піти потоптом по всій підрадянській українській літературі, яка ніколи не була однорідною, бо не завжди та й не всі були заражені отрутою тоталітаризму. Згадаймо, який глум було вчинено деякими гарячими головами над світлими іменами Михайла Стельмаха, Павла Тичини, особливо Олеся Гончара. Тоді для багатьох нараз перестав звучати золотий голос його тронки. І в патріотичному пориві почали ганити геть усе добре й благородне, що він зробив. «До основанья, а затем...» Тоді мені випало щастя зустрітися з Олесем Терентійовичем. Досі пам’ятаю, як мені соромно було дивитися йому у вічі.

Л. Г.: У романі тобі вдалося знайти той тон викладення матеріалу, який робить оповідь достовірною, пластичною, майже бездоганно оформленою лексично...

Н. Д.: Я багато років була просто поведена на цій темі. Не кажучи про буквальне прогризання книжок, словників, літописів, документів, — без цього жоден письменник не може обійтися, та я по-іншому стала дивитися на людей. Годинами чапіючи на якійсь лавочці, я приглядалася до людей і шукала в них те рідкісне сяйво, яким відзначаються богошукачі. Мене цікавили не фанати, не проповідники — просто люди. Саме написання було миттю, довгим був шлях збирання, прислуховування, фактично підслуховування людських душ.

Наведу слова сусідки Томаса Манна, яка, прочитавши його роман «Йосип і його брати», вигукнула: «Ну ось нарешті ти знаєш, як це було». «Але ж усього цього не було», — зізнався автор. А я скажу, що вірю в кожен рядок, написаний мною. Не гріх помилитися в якихось деталях, головне, щоб це був чесний пошук істини. Кажучи словами Мері Стюарт — автора тритомника про короля Артура, «коли б знала більше, то ніколи б не написала цього роману». Більше того, коли б я все більше заглиблювалася в цю тему (а матеріалів — мільйонокубометри), то, либонь, зрештою написала б якусь дисертацію або філософську розвідку, але, напевно, втратила б почуття дитячого захоплення самим образом.

Л. Г.: Кожен, читаючи книжку, зробить власні філософські відкриття, а чим цей роман є для тебе?

Н. Д.: «Андрій Первозванний» — твір тристильовий, образно кажучи, триповерховий. Так я його задумала, чи так він мені явився — хтозна. Містично-фантасмагоричний конфлікт добра і зла я прагнула вирішити ніби поза часом і простором. Стародавнє прагнення помсти призводить до моральної деградації, любов — до своєї повної протилежності, вірність — до абсолютної зради. У своїх першопочатках до трьох книг я «відпрацювала» концептуальний духовний сюжет про те, як люди різних часів і народів, запрагнувши помсти й вищості, потрапили в містичну Пустелю, і цілком закономірно, зрештою, що Пустеля поглинула їх. Пустеля і досі терпляче чекає на тих, хто ступить на цей згубний шлях.

Я не прагнула надто увиразнювати початкові сюжети, детально виписувати звірені постаті абсолютної ідеї. Хотілося просто сконденсувати героїв і сюжет до рівня вічних типів, одвічного міфу. І вже зовсім не намагалася витиснути автохтонну сльозу з читача. Напевно, час піднятися над саможалощами, щоб шукати своє місце серед інших народів. На це потрібно набагато більшої відваги, аніж для помсти чи тупої ненависті, які суть другий бік самоприниження.