ВIД АНТIВ ДО СУЧАСНОСТI
ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ
Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов’янських племен. Провід у цих племенах складався з кращих людей, які обиралися. Це були переважно шановані представники визнаних родів. Вони збиралися на віче — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру. Ще стародавній літописець Прокопій писав, що слов’янами і антами не править один чоловік, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи — добрі чи лихі — вирішують спільно.
З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.
Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існуванням Гетьманської держави, Запорозької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління — демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно- політичних, державних з військовими. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву «Правий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського», названий Конституцією України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше зафіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів — Генеральної Ради.
Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції УНР, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів є значною віхою в історії відродження демократичних виборів.
Особливий період розвитку виборчого права України становило радянське виборче право. У його розвитку простежуються такі періоди: перший — з 1917 до 1936—1937 рр., другий — з 1936 до 1985 рр., третій — із 1985 до 1990 рр. Перший період становлення так званої «пролетарської» виборчої системи характеризувався запровадженням виборів на принципах незагального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні, існуванням відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав, відсутністю встановленої законом системи проведення виборів і підрахунків голосів, застосуванням непередбачених законодавством специфічних форм контролю за проведенням виборів з боку партійних і репресивних державних органів.
На другому періоді розвитку радянської виборчої системи вибори проводилися вже на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, було ліквідовано виборчі цензи, окрім передбачених в законі, а також створено систему виборчих комісій на чолі з Центральною.
Із 1936 р. у радянській виборчій системі запроваджується своєрідна «подвійна стандартизація» для оцінки виборчого права і практики проведення виборів: одна шкала — декларована соціалістична демократія, побудована на принципах загальних, рівних, прямих і таємних виборів; інша — для внутрішнього користування, спрямована на забезпечення керівної ролі партії в суспільстві й державі.
Останній період радянської виборчої системи почався у 1985 р. з реформування всього масиву виборчого законодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Виборчі кампанії 1988— 1990 років можна назвати першими демократичними або принаймні напівдемократичними виборами в Радянському Союзі.
ЗЛОЧИН І КАРА
Право обирати й бути обраними, разом із іншими політичними правами і свободами закріплене у Конституції 1996 року, надає громадянам унікальну можливість контролю за діяльністю влади, включаючи повну її зміну.
На жаль, як свідчить досвід попередніх виборчих кампаній, у тому числі матеріали слідчих комісій Верховної Ради України, без порушень жодні вибори не обходяться. У результаті суди поповнюють свою практику цілою низкою кримінальних справ і притягають осіб до кримінальної відповідальності.
Як боротися з порушеннями закону? Питання слушне і не таке вже просте.
Кримінальні правопорушення, які є наслідком нехтування виборчим законодавством, належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов’язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави, а також на політичні права громадян.
З 1 вересня минулого року Україна живе за новим Кримінальним кодексом, у якому на кожен з «відносно чесних» способів маніпулювати голосами виборців є своя стаття. Зокрема, стаття 157 (перешкоджання здійсненню виборчого права), стаття 158 (неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів), стаття 159 (порушення таємниці голосування).
Стаття 157 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним, а також вести передвиборну агітацію карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років.
Ті ж самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища, караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. Якщо ж ці діяння вплинули на результати голосування або виборів, то надто ретельні виконавці можуть отримати від семи до дванадцяти років позбавлення волі.
Стаття 158 Кримінального кодексу України за такі злочини, як видача членом виборчкому бюлетеня особі, не внесеній до списку виборців, підлог або будь- яка інша підробка виборчого документу тощо карає позбавленням волі на строк до п’яти років.
Порушення таємниці голосування, вчинене членом виборчої комісії або іншою службовою особою з використанням влади чи службового становища, карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Зрозуміло, що окрім кримінальної відповідальності за порушення виборчих прав громадян існує, наприклад, адміністративна відповідальність зі значно меншими санкціями.
Однак беручи до уваги негативний досвід попередніх виборчих кампаній, політичну ситуацію в державі, велику кількість учасників нинішніх виборів тощо, доцільно буде зосередитися саме на кримінально-правовій стороні цього питання. Комітет виборців України у своєму звіті про порушення під час виборчої кампанії зазначив, що йому доводилося мати справу із порушеннями заборони на агітацію; адміністративним тиском на суб’єктів виборчого процесу та ЗМІ; агітацією шляхом безкоштовного або за зниженими цінами надання товарів та послуг; використанням брудних передвиборних технологій — розповсюдження інформації від імені конкурента; фактами насилля щодо учасників виборчого процесу. Найбільше порушень (близько третини) було зафіксовано з боку представників органів влади та керівників підприємств, установ, організацій. Приблизно однакову кількість порушень було зафіксовано з боку партій та окремих мажоритарних кандидатів.
Викликає занепокоєння криміналізація виборчого процесу. Не хотілося б прогнозувати негативні результати цієї кампанії, та, здається, після її закінчення буде також порушена не одна кримінальна справа.
Але ж як протистояти цьому?
17 січня цього року створено парламентську слідчу комісію з питань дотримання виборчих прав громадян під час проведення виборів 2002 р., серед основних функцій якої, зокрема, — вивчення матеріалів про порушення виборчих прав громадян. Президентом підписаний Указ про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у процесі проведення виборів 2002 року. Але в першу чергу самі суб’єкти виборчого процесу та просто громадяни України мають дбати про захист своїх власних прав, відразу ж після виявлення фактів порушень подавати офіційні скарги та заяви до виборчих комісій, судових та правоохоронних органів держави.
Питання прав і свобод людини та громадянина на сучасному рівні життя є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Стан справ у сфері забезпечення прав та свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
