Від Могильовки — до Гумільова

Хіба думала проста тітка Мариська, що колись нащадки у її вуличному прізвиську — Могильовка — вбачатимуть корені спільного роду зі... всесвітньо відомим російським поетом i етнографом Миколою Гумільовим? А саме так сталося, коли по приїзді у Заболотці спробувала вияснити, що тут про нього відомо. На Волині, зокрема, й у Заболотцях, у Першу світову війну він у складі кавалерійського ескадрону воював, за відвагу отримав найвищу на той час солдатську нагороду — Георгіївський хрест. Врешті, був ще й чоловіком Анни Ахматової, котру мусила б знати кожна культурна людина.

— Гумільови у нас не жили! То не заболотчуцьке прiзвище. Мабуть вам потрібна була Могильовка?.. — питання місцевих краєзнавців і старожилів могло б загнати в глухий кут не тільки істориків, а й будь-яку людину, бодай побіжно знайому з історією й літературою.

Гумільова ж і тітку Могильовку поєднує лише те, що обоє бували у Заболотцях. Мариську разом з родиною вивезли в евакуацію у Могильовську область (звідси й прізвисько). А поет добровільно пішов на цю ж війну, назвавши згодом її однією з трьох власних заслуг (крім віршів і подорожей). «Доброволець Гумільов проходить вишкіл під Новгородом у лейб-гвардії Її Величності Імператриці Олександри Федорівни полку, — пише у своєму дуже цікавому дослідженні «Одіссея над Західним Бугом», опублікованому у газеті «День», волинянин Сергій Гупало. — Елітарний підрозділ перебував у запасі й довгий час у кровопролитних боях участі не брав. На початку 1915 року кавалеристи цього полку розквартировані на території Польщі. Одного разу за нічну розвідку всі 65 уланів отримали Георгіївські хрести. До цієї нагороди поет поставився скептично, бо легко її заслужив. Справжні воєнні випробування були попереду. Протягом двох місяців він тяжко хворів, лікувався у лазареті в Санкт-Петербурзі. У свій полк поет повернувся у травні 1915 року. 27 червня того ж року кавалерійський полк прибув у Володимир-Волинський. Волинська одіссея розпочалася... Позиція полку тягнулася по річці Західний Буг, а штаб розмістився у селі Заболотці. Південніше цього населеного пункту тримав оборону ескадрон, у якому воював поет. Кровопролитні бої 5 — 6 липня 1915 року назавжди закарбувалися у пам’яті поета як дні найбільшого напруження волі та величезного душевного піднесення — здійснення давньої мрії про «огнезарный» бій... 6 липня поет назве найзнаменитішим днем свого життя... На околиці села поблизу кладовища бій тривав аж до вечора. За нього наказом по другій Гвардійській кавалерійській дивізії Миколу Гумільова було нагороджено Георгіївським хрестом третього ступеня, а згодом підвищено в унтер-офіцери.

Історія має властивість повторюватися і... забуватися. Нині лише дуже поважні за віком заболотцi-старожили пригадують розповіді батьків про Першу світову війну, але й вони вже не пам’ятають, куди перепоховали прах російських воїнів, коли прокладали дорогу на Литовеж. Проте навіть сьогодні багато хто у селі у деталях розкаже вам про інших героїв. Про воїнів 11-ї прикордонної застави, які першими прийняли на себе удар у Другу світову війну.

— Розказують, що тоді на заставі було немало заболотцiв: у садку розтягнули біле полотнище й дивилися разом з солдатиками кіно... Раптом бачать: їдуть мотоцикли, проте хлопи на них у... білих хусточках! То були переодягнуті фашисти, — передає спогади односельчан завідуюча місцевим Будинком культури Світлана Іванівна Кохан.

Практично беззбройні прикордонники обороняли заставу десь чотири чи п’ять днів. Їхній подвиг оспіваний у пісні «11 застава», яку написав талановитий місцевий композитор Борис Фіськович. Розказують, що захоплені відгуки на пісню приходили у Заболотці навіть з Англії, де також звучав твір Фіськовича. Принаймні про це йому надходили звідти листи. Але тривалий час подвиг прикордонників мав лише... місцеве значення.

— Одна з мешканок Заболотців поїхала на курси до Луцька. Повели їх і на екскурсію на Меморіал слави. І там у списку застав нашої... не було! Тоді та дівчина розказала про 11-ту заставу екскурсоводу. А вже згодом її назву на меморіалі таки написали, — розказує Світлана Іванівна.

Можливо, подібна доля чекає і на місце в історії Заболотців Миколи Гумільова. Принаймні невтомна Світлана Кохан разом з дружиною директора місцевої школи провели справді титанічну роботу. Кілька днів зранку до смерканку ходили по селу і збирали спогади про період Першої світової війни. Здається, нині у Заболотцях вже розрізняють, що Могильовка і Гумільов — таки різні люди. Водночас переговори зі старожилами відкрили й іншу сторінку літопису села, котру донині — чого гріха таїти — замовчували.

А спонукала до цього приватна історія моєї родини. Адже мій батько Петро Андрійович Стадніков у післявоєнні роки тривалий час працював директором Заболотцівської школи. І ще тоді саме у цьому селі могло обірватися його життя! А історія така. Оскільки рід батька походить iз Воронезької області, то на Волині він вважався, як тоді казали, «кацапом». Кому було розказувати, що рідну слободу моїх прадідів заснували українські переселенці. Коли минулої осені я побувала на малій батьківщині, то виявила, що тут і досі розмовляють українською мовою краще, ніж багато хто в Україні.

У Заболотцівській школі батько читав одночасно кілька предметів, зокрема, й українську мову. Саме це його й врятувало.

— Якось у школу прийшли хлопці з лісу, — часто пригадував він. — Я знав, як вони ставляться до присланих «совєтів», але тільки й встиг вискочити з класу через вікно і заховався у кущах. Чую, допитуються у прибиральниці: а чому він навчає наших дітей? Та називає: математика, географія, малювання, українська мова... «Українська мова? — ще перепитали. — Хай живе!»

З плином років (батька нема вже 29 років) ця історія почала видаватися мені фантастикою. Слухала ж її у такому ранньому дитинстві, що останнім часом думала: чи ж у Заболотцях це було?..

— Стара школа, у якій працював ваш тато, стояла неподалік церкви, — пригадує мама місцевого священика Ніна Трохимівна Сибіра. — Ось тільки кілька років, як приміщення розібрали, бо дуже вже аварійне було. На жаль, знімків того шкільного приміщення не збереглося. Я цього директора добре пам’ятаю. Не раз же й до нас додому приходив, а жив на квартирі у школі. У нас всі вчителі були зі східної України.

На думку Ніни Трохимівни, «провідати» мого батька у школі могли не бандерівці, а мельниківці, з якими і вона трохи мала справу... Читала патріотичні вірші на могилах повстанців, коли поминали їхню пам’ять, на Шевченкове свято. У післявоєнній Заболотцівській школі було три класи з переростків.

І Ніна Трохимівна Сибіра, й інша старожилка Ніна Карпівна Ліщук (у Заболотцях півсела Нін) пригадують, яка затята боротьба велася між мельниківцями і бандерівцями. Закінчилася вони перемогою останніх, і чоловік Ліщук Євген Михайлович, родина якого мешкала у лісі на хуторі, пригадує, що бандерівці арештували лише мельниківських старшин, а рядові повтікали хто куди... Кілька й у їхній стодолі ночували.

— Більше року в нас була козацька власть, а точніше — безвладдя. Усі всіх боялися, не могли ночувати вдома, такий був непевний час, — каже Ніна Карпівна. — Правда, доки були у нас бандерівці, то німці з району на села не виїжджали, боялися. Ми здавали бандерівцям продукти, був план на кожну хату, кабана не брали, а кури треба було здати. З полотна ми бинти вирізали, формували індивідуальні медичні пакети. Сухарі ще сушили... Уже фронт прийшов, а в нас ще півмішка сухарів для бандерівців осталося! Зілля в лісі збирали і сушили, на ліки... Якби призналися совєтам про це, знаєте, де б були! Трьох знайомих дівчат у Сибір вивезли. А хлопці деякі і по 11 літ відсиділи. І я грипси (записки. — Авт. ) носила... Дали папірця — і мусиш нести. Чи страшно було? У 16 років чого боїшся?!

На флагштоці біля заболотцівської школи вітер полоще обірвані ним же дві смужечки з жовто-блакитного прапора, і здалеку здається, що у стяга (прости Господи!)... хвіст. Звичайно, старе полотнище замінять, але нинішня школа таки на кошти не багата.

— Звичайна школа, сільська, — директор Ярослав Васильович Матящук стільки разів повторить це словосполучення, що має бути ясно: статус визначає буття.

Директор — хороший співак — є автором гімну школи. У фойє зустрічає стенд з її історією. Є й симпатичний, з цікавими експонатами музей. Та як вірно каже директор, «експозицію формували давно і до нас». У великому талмуді, де записана історія школи, перераховано багато її директорів, а мого батька (вірогідно, що не тільки його) нема. Гарна експозиція про заболотчанина за походженням Юрія Лелюкова. Про те, як він своїм тілом накрив бойову гранату, врятувавши від смерті клас, два десятиліття тому писала чи не вся радянська преса. З любов’ю зібрані матеріали про 11 заставу і її командира Уткіна. Історія армії, проти якої згодом воювали на Волині й бандерівці, і мельниківці, заболотчукам, здається, цікавіша, ніж історія руху національного опору, як тепер називають боротьбу УПА. Про неї тут, зрозуміло, ні слова.

Світлана Іванівна Кохан, котра у Будинку культури зібрала вражаючу кількість фотоматеріалів про місцевих ветеранів, зiзнається, що колишні вояки УПА неохоче йдуть на контакт. Щоправда, на одній з останніх зустрічей зі школярами був принаймні інтерес молодих до тих подій, що не може не радувати.

— А про те, як боролися у нас після війни одні патріоти з іншими, почула лише тоді, коли про вашого тата розпитувала!

Директора ж гнітить ситуація з наповненням класів.

— Відчуваю велику ностальгію за минулим, — визнає. — Коли у 1988 сюди прийшов на роботу, тут був колгосп-мільйонер. За переказами, село складалося з хуторів, а назва свідчить, що через болота сюди було не добратися. У садочку ж було шість груп, діток з сусідніх Білич довозили. А нині немало і заболотчан купують квартири у сусідньому селищі Жовтневе. Там скоро десяту шахту пустять, це півтори тисячі робочих місць, будується завод пакувальних матеріалів...

Наразі ж приміщення дитсадка викупили, за словами сільського голови Ганни Василівни Балики, «хлопці з Луцька, з якоїсь фірми».

— Казали, там будуть пекарня і кондитерський цех.

— Ніякого контакту з сільською владою знайти не можу. Мені просто душа болить. Людей воруши, воруши, а у відповідь — байдужість. Школа і церква — єдине, що село тримає. Будинок культури аварійний, всі більші заходи, на які ж півсела сходиться, у нас, у школі. Є гарний колишній побутовий комплекс з кухнею і великим банкетним залом. То хоч посуд поновіть, якщо гроші за оренду берете, поставте нормальні столи!..

Заболотці ми залишали і збагачені — почули стільки цікавого, — і розчаровані. Ще не скоро місцевому люду при нинішньому стилі життя стане цікавою власна історія, яка при інших умовах рухає цілі держави.