Вікторія Нарiжна: «У Дніпропетровську стало набагато легше дихати»
Сьогодні в «Дніпропетровському секторі» — Вікторія Наріжна, 32 роки, громадський активіст, філолог-україніст, літератор, публіцист, координатор Сестринської сотні Дніпропетровська, співзасновниця галереї-книгарні «Чорна ящірка».
«26 СІЧНЯ ТРАПИЛОСЯ ТЕ, ЧОГО ДНІПРОПЕТРОВЦІ НЕ ЧЕКАЛИ ВІД ВЛАДИ»
— Як почалася революція для вас?
— Після побиття студентів. У Дніпрі теж був мітинг 1 грудня. Однак городяни не дуже виходили. Ми з друзями зрозуміли: якщо нема кількості, то потрібна якість, яскрава картинка, що прозвучала б у ЗМІ. Тож ми роздрукували великим форматом фотографії побитих людей, банери «Не пробачимо крові», тримали в руках маленькі штучні ялинки з жалобними стрічками. І мітинг відбувся.
— Хто складав ядро протестів у Дніпрі?
— Наші студенти взагалі не ворушилися. Максимальний мітинг у грудні за кількістю — сім тисяч. Зазвичай — одна-дві тисячі. А регулярний дніпропетровський Євромайдан на Європейському бульварі справляв достатньо сумне враження. Складали його переважно літні професійні патріоти, котрі розказували, як вони здобували незалежність наприкінці 1980-х — стара гвардія, як ми їх називали, «дєдушек».
— Коли настав переломний момент? Після «законів про диктатуру» 16 січня?
— Тоді народ сколихнувся, але найактивніші вирушили в Київ. Багато хто передавав гроші та речі на Майдан, тилова система дуже розвинулася. Але при цьому протестувати не планували. Панувала думка: «Ми вже виходили, ну і що те стояння дає?»
— Що ж тоді трапилося 26-го?
— Ми тут звикли, що місцева влада перечекає, подивиться, чия буде згори, і вже тоді прийме сторону; не буде розриватися, щоб виконати якісь неприємні зобов’язання перед Центром. І тут раптом маємо озброєних битками і «травматами» в ОДА «тітушок», які з-за спини міліції нападають на мітингувальників. Вакханалія побиття поширилася з ОДА на сусідні вулиці, «тітушня» просто бігала й лупцювала всіх, кого бачила, а потім здавала міліції. Побили, запхали в автозаки, о другій ночі відбувся суд, на якому суддя Бібик — геть п’яний — приймав рішення про утримання під вартою. Як наслідок, 22 чоловіка, здебільшого непричетних до протесту, по два місяці відбули в СІЗО. Це настільки сильно шокувало, що навіть спричинило певне завмирання активності. Наш класичний Євромайдан з «дєдушками» взагалі зробив вигляд, що нічого не відбулося, залишився стояти на своєму бульварі. Ходили навіть чутки, що це був результат домовленостей, що наче мітинг 26 січня вийшов за межі тих домовленостей, але тут нічого напевно сказати не можна.
«СТО ЖІНОК ІЗ КАСТРУЛЯМИ ТА ІНШИМ ГАМУЗОМ, ЯКІ В НЬОГО БЕЗПЕРЕРВНО ГРЮКАЮТЬ, — СЕРЙОЗНА СИЛА»
— Якою була ваша реакція?
— Дівчата, котрі брали участь в Євромайдані, були незадоволені, що Дніпро не позначено на карті протестів. Саме тоді народилася Сестринська сотня.
Ми провели Жіночу ходу 8 лютого. Вирішили, що нам потрібно йти до ОДА, щоб показати, що нас не залякали. Я спершу не планувала приєднуватися, бо домовилися приносити каструлі, дошки тощо, щоб грюкати в них, а мені це здалося занадто гендерно-нормативним, як для моїх поглядів. Але, оскільки туди включилися мої знайомі й дуже цим горіли, я зрозуміла, що не маю морального права не брати участі. Нас було близько ста, навряд чи більше, але сто жінок з каструлями та іншим гамузом, які в нього безперервно колотять, — серйозна сила, як виявилося. Народ вивалював на вулиці, щоб подивитися, що коїться. Тобто відбулася, невідомо, чи ефективна, але ефектна акція, яка змусила багатьох звернути увагу на Дніпропетровськ. Ми вирішили й надалі продовжувати в тому ж дусі. Наприклад, ахметовський «34 канал» посідав у нас перше місце серед місцевих телевізійних брехунів — настільки тенденційно висвітлював події, що аж соромно. Ми пікетували їх із заклеєними ротами і з транспарантами «Не можеш не врать — молчи» і знову візуально виграли. Зробили Жалобний набат — цілий день, 20—21 лютого, під ОДА ми, одягнені в жалобу, мовчки били в барабани. Не знаю, чи достукалися до когось там нагорі, але трьом кордонам міліції ми так устукалися в голови, що вони вже ладні були нас проклясти.
«ДНІПРО ЯК ВОТЧИНА РЕГІОНАЛІВ — ЦЕ МІФ»
— Зайняття обласної держадміністрації тоді відбулося?
— Пізніше. 26 лютого ніхто нічого не збирався штурмувати. Але пішла чутка, що над ОДА підніматимуть прапор Росії. Наші оперативно спрацювали, зайняли вже геть порожню будівлю, яку довелося не штурмувати, а обороняти, — мішками з піском, колючим дротом і всією — вже можна про це казати — зброєю, що була на руках у активістів. Сказали сепаратистам: полізете — стрілятимемо.
— Загалом патріотичний підйом у Дніпрі вас не здивував?
— Ні, бо я завжди знала, що Дніпро як вотчина регіоналів — це міф. Просто тут живуть дуже раціонально мислячі люди, яких важко підняти на боротьбу за абстрактні цінності. Людина може навіть поділяти ці цінності, але при цьому займатися своїми конкретними справами. Отакими справами Дніпро й включався в Майдан: грошовою допомогою, речами тощо. І тут раптом отаке раціональне міркування: забирають наше, забирають Крим. Адже від нас до півострова — п’ять годин їзди. Нема людей, які не проводили б у Криму хоча б частину літа. І ось — прийшли, забрали наше! Це, мені здається, спровокувало швидку ідентифікацію — з ким ми. Звідси й ця хвиля патріотизму. Плюс — з’явилася безліч цілком раціональних завдань, які треба виконати: організація полку національного захисту, батальйонів територіальної оборони, забезпечення армії, наприклад, частин, заблокованих у Криму.
«МИ НЕ ПРОСТО ОБ’ЄДНАНІ ЗА СТАТЕВИМ ПРИНЦИПОМ, А Є САМЕ СЕСТРАМИ, БЛИЗЬКИМИ ПО ДУХУ»
— Що зараз робить ваш сестринський рух?
— Сестринська сотня — це, скоріше, творча група, але ми плануємо перейти до створення повноцінного жіночого руху в Дніпрі як проміжної ланки між академічним фемінізмом, який займається винятково дослідженнями, лекціями та якимось епатажем на кшталт «Пуссі Райот» — тобто, з одного боку, незвичні акції, котрі змушували б людей включати мізки, з другого — просвітництво. Тут є над чим працювати. Але поки що не вдалося.
— Чому?
— Бо довелося включатися в нудні бюрократичні клопоти. Ми взяли на себе організацію прес-служби в Штабі національного захисту — окрім нас, не було кому це робити. Також працюємо в публічному просторі. Наприклад, відкриття алеї Небесної Сотні із залученням художників і проведенням поминальної неділі — геть новий формат, коли можна до ОДА прийти, з’їсти пасочку; діти граються, малюють крейдою; всі охочі роблять свій маленький внесок в оформлення стенда.
— Що ж тоді наразі являє собою Сестринська сотня?
— Сам по собі актив — сім-вісім жінок. Але на демонстрації якраз і приходила приблизно ота сотня. Сотня — це метафора: хотілося наголосити, що ми не просто об’єднані за статевим принципом, а є саме сестрами, близькими по духу. І звісно, сотня — як нагадування про рішучість опору на Майдані.
— Ідеться про права жінок?
— Ширше. Наша мета — працювати над тим, щоб в українському суспільстві, навіть на локальному рівні, в Дніпрі, з’явилося розуміння того, що ролі можуть бути дуже різними; що жінка-домогосподарка, яка варить чоловікові борщ, доглядає дітей, — це добре, якщо їй так комфортно; але якщо вона хоче водити реактивний літак чи не виходить заміж, не народжує дітей, щоб зайнятися кар’єрою, — це теж нормально. Це все — різні обличчя жіноцтва, і всі вони однаково привабливі. Причому так само хочемо розширювати погляд і на ролі чоловіків. Наприклад, чоловікові не дуже легко взяти декретну відпустку — закон це йому ніби й дозволяє, але суспільна думка тисне в геть інакшому напрямі. Так само важко взяти лікарняний за дитино — начальник обов’язково запитає: «Чому дружина не може цього зробити?» Отримати пенсію внаслідок втрати годувальника, якщо дружина заробляла й передчасно померла, взагалі практично неможливо. Тож це навіть рух не за права жінок, а за гендерну рівність, за розширення горизонтів.
«ЧОРНА ЯЩІРКА» ЗДОБУЛА СЛАВУ КУЛЬТОВОГО МІСЦЯ ЗА ДВА З ПОЛОВИНОЮ РОКУ»
— Ви — ще й літератор. Не заважає цьому громадська активність?
— Громадська активність — не зовсім моє, але робиш те, що треба робити. Ось наша галерея-книгарня «Чорна ящірка» — навіть не бізнес, а свого роду хобі та культурна місія. Теж заважає літераторству, але треба. Утім, я літератор вряди-годи, пишу набігами й у стіл. Є плани щось публікувати, але це постійно відкладається через інакші справи. Ще перекладацька робота — теж діло, коли можна відсунути свої письменницькі амбіції на потім і зайнятися чимось більш корисним і прикладним.
— Яка зараз ситуація в Дніпрі в літературі?
— Складна. Був один проект: ми робили на базі «Чорної ящірки» літературну школу «Курс молодого графомана». Як наслідок, з’явилася колективна повість, написана випускниками, однак публікація зірвалася через зимові події, гадаю, в Мережі розмістимо. Сама школа була спробою подолати літературну порожнечу Дніпра. Так, є автори, є якась російськомовна спільнота, спільнота фантастів, але — жодного гучного імені, нема повноцінного літературного процесу. Це — велика прикрість. Міф індустріального міста багато на чому позначається. Галерей малувато, гучні виставки не привозять, театри не доїжджають. Звісно, Дніпру не обов’язково претендувати на звання культурної столиці. Але створити простір, щоб забезпечити голодного споживача культурним продуктом, то цей продукт — мрія, над якою хочеться працювати.
— Що ж, «Чорна ящірка» — хороший крок у цьому напрямі.
— Ми здобули славу культового місця за два з половиною року. По гостях помітно, що нас включили в програму обов’язкових для відвідування місць. Хочеться розвиватися ширше.
«Я ВСЕ ЖИТТЯ ЖИВУ В ДНІПРІ, АЛЕ ЗАРАЗ ПОЧУВАЮСЯ ТУТ НАБАГАТО БІЛЬШЕ ВДОМА»
— Наскільки все змінилося, бачу передусім по відносинах між владою та людьми, по відносинах у міському просторі. Ті ж самі розмальовані піаніно біля ОДА — це, до речі, теж справа рук Сестринської сотні, яка долучилася до Всеукраїнської акції «Інструмент свободи», — успішно прижилися там. Музиканти можуть прийти пограти ввечері. Виникає відчуття, що оце все — мій дім. І така кількість прапорів теж позначає спільність. Ти помахав людині з прапорцем у машині, тобі помахали — наче ми всі рідні тут. Одне слово, змінилося відчуття міста. Стало набагато легше дихати. Хоча я все життя живу в Дніпрі, але зараз почуваюся тут набагато більше вдома, ніж раніше.
