«Він був поетом, височиною...»

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, президент Асоціації українських письменників, радник міністра культури з питань книговидання, Ігор Римарук народився 4 липня 1958 року на Хмельниччині.

Писати вірші почав ще під час навчання в школі, і це юнацьке захоплення літературою вплинуло на вибір подальшого життєвого шляху. Після закінчення школи вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах. Багаторічний головред журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила машина. Через кілька днів він помер.

 «Багато хто з літературно-мистецької спільноти востаннє бачив Римарука недавно — на похороні Юрія Покальчука, — писала в день смерті Римарука, 3 жовтня 2008 року, журналіст «Радіо «Свобода» Надія Степула. — Він був у чорній красивій вишиванці. Цю красиву вишиту сорочку він останнім часом одягав часто. Відтоді не минуло й місяця. Перед тим із короткими інтервалами пішли з цього світу, окрім Юрія Покальчука, Василь Кожелянко, Аттила Могильний, Рута Вітер. Недарма відстань між подіями у просторі й часі в теорії відносності зветься інтервалом... Але справді боляче — без жодної відносності — до щему боляче, як вони відходять. Усі — мов на відстані витягнутої руки одне від одного. І виміри нашого життя стають вимірами потрясінь. І бракує часу, щоб озирнутися — як писав Римарук, «озирнутися — на кого?»...

 «Здається, так було одвіку:

Глухий паркан... руда трава...

І знову, мов земля об віко,

Об душу стукотять слова.

Блукає іскорка в цигарці.

Над очі вечір нависа...

Сухим окрайчиком на чарці

Лежать на водах небеса».

Він ніби передбачив свій короткий вік. Але встиг залишитися в поезії — собою. Його «Діву Обиду» ще не раз співатиме «Піккардійська терція». Хтось тихо заплаче при згадці, хтось перечитає його книги, які стануть раритетами. Хтось усміхнеться його слову, його теплим очам, поминаючи в такі прозорі й важкі, «як сльоза Богородиці», дні...»

«Точна дата смерті Ігоря Римарука — 3 жовтня 2008 року — з’явилася в українській Вікіпедії буквально через кілька годин по тому, як ця смерть настала, — писав тоді поет і критик Костянтин Москалець. — Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії»...

НА ЦВИНТАР ПРИЙШЛО НЕБАГАТО ЛЮДЕЙ. ВОЧЕВИДЬ, ЧЕРЕЗ КАРАНТИННІ ОБМЕЖЕННЯ. СЕРЕД ПРИСУТНІХ — КОЛИШНЯ ДРУЖИНА ІГОРЯ РИМАРУКА. БУВ ЗАПРОШЕНИЙ СВЯЩЕННИК. СЛОВО ПРО ПОЕТА ВИГОЛОСИВ ПУБЛІЦИСТ, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ПЕРЕКЛАДАЧ, ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ, ГОЛОВА СПІЛКИ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР БАРНА

«Важко змиритися з тим, що Ігоря вже немає серед нас. Та з нами його висока поезія. Його непересічний поетичний голос звучатиме в нашому бутті, допоки світу. Ігор Римарук вже давно, від самого початку свого творчого шляху, здобув місце не в «золотій», а в «платиновій колекції» української поезії, — писав до 60-річчя Римарука у статті «ІГОРЕ-РИМАРУКІАНА» його друг поет Іван Лучук. — А ось один із варіантів ставлення Ігоря Римарука до власних віршів і до слова загалом:

Коли світанок давні вірші

сховає, мов листи за мисник,

а віщі вірші — ще давніші -

у голові моїй замісить,

тоді повільно і свавільно

шаленство зійде, наче тісто...

І де на світі божевільня,

в якій мені не буде тісно?!

Коли вечірнє сонце згасне,

бо вже натомиться палати -

як сосна, дерево невласне, -

тоді в кімнату чи палату

ти зайдеш, ніби випадково,

по голові дурній погладиш...

І заніміє поруч слово -

мій духівник і мій наглядач».

***

Питання з упорядкуванням місця поховання Ігоря Римарука «вирішувалося» 12 років. Відомо, що були звернення Спілки письменників України в усі можливі інстанції з клопотанням про пам’ятник, але вони так і залишилися без відповіді.

Пам’ятник Ігореві Миколайовичу на Личакові відкрили 17 грудня 2020 року.

Вирішив питання, причому — дуже швидко, за кілька місяців, власник BANKHOTEL В’ячеслав Юткін, який неодноразово був ініціатором різноманітних культурних подій, метою яких є подяка визначним особистостям, які зробили великий внесок у розвиток України, і популяризація їх імен. Також — однокурсник Римарука по факультету журналістики КДУ, одногрупник: «Прочитав у «Дні» цікавий матеріал, присвячений пам’яті поета Ігоря Римарука, який трагічно загинув у Львові. Коли побачив на Личаківському кладовищі його занедбану й напівзруйновану могилу, стало боляче... Ми вирішили встановити Ігореві пам’ятник на Личаківському кладовищі і в такий спосіб віддати йому належне, тому що він — один з найталановитіших поетів України 1980-1990-х років» (детальніше — у матеріалі «Вважаю це своїм обов’язком» у №239 -2020).

Розмова з В’ячеславом Юткіним — у наступних числах «Дня»