«Війна ще може повернутися»

Близько року тому селище Семенівка, що на околиці Слов’янська, пережило свій власний апокаліпсис. Протягом двох місяців тут тривали жорстокі бої, які мало не зрівняли його із землею. Допомогти відбудувати Семенівку обіцяла місцева влада, депутати та волонтерські групи. Але всупереч обіцянкам, говорять мешканці селища, вони переважно залишилися сам на сам зі своєю бідою. Гуманітарну допомогу та будматеріали до Семенівки завозили волонтерські групи і релігійні організації, але вистачало цього не на всіх, говорять жителі містечка..

Раніше жити у Семенівці вважалося престижним. Доїхати сюди можна громадським транспортом зі Слов’янська, поблизу — річка і безмежні поля. Тепер же багато будинків стоїть у руїнах, частина полів — досі замінована, а у річці «купається» дорожнє полотно мосту, який під час відступу підірвали бойовики.

БЕЗ ВІКОН, БЕЗ ДВЕРЕЙ...

У Семенівці посеред робочого дня — тривожна тиша. Мешканці тут не надто люблять чужинців, а особливо — журналістів. Побачивши камеру — ховаються до будинків, на звертання не реагують. Першою на розмову погоджується пані Вікторія. Вона у Семенівці лише кілька місяців. Жінка сама не звідси, приїхала із сином у справах з Бердянська, притулок дали знайомі. Про трагедію села Вікторія знає лише з розповідей. Будинок, у якому зараз живе Вікторія, майже не постраждав, щоб показати умови інших мешканців, вона веде нас до свого сусіда.

Самого Ігоря ми не застали, але двері його будинку завжди відкриті для гостей. Не тому, що чоловік надто дружелюбний. Головна причина — дверей у нього вже давно немає, як, власне, і вікон та більшості домашнього начиння. Сам господар живе на даху, бо на те, щоб зробити ремонт, коштів не вистачає.

«ШКОДА, ДУШІ ПОЛАГОДИТИ НЕ МОЖНА»

На подвір’ї будинку неподалік  помічаємо жвавий рух. Це порається по господарству пані Зоя. Жінка вже висадила городину і мріє, щоб урожай не спіткала така ж доля, як минулого року.

«Хоч би швидше війна закінчилася і мир був. Городи ми висадили, сподіваємося на врожай, на те, що буде мир і не доведеться знову тікати з дому. Минулого року навіть нічого вирости не встигло. Як висадили ми з осені у скляночках розсаду, так вона і зів’яла уся. Снаряди падали, стріляли, було не до того, щоб про городи думати», — зітхає жінка.

ВІКТОРІЯ З СИНОМ САШКОМ ПЕРЕЇХАЛИ ДО СЕМЕНІВКИ НЕЩОДАВНО. БУДИНОК, У ЯКОМУ ЖИВЕ РОДИНА, ПРАКТИЧНО НЕУШКОДЖЕНИЙ. ЩОПРАВДА, СУСІДАМ ПОЩАСТИЛО МЕНШЕ

Пані Зоя з рідними тривалий час ховалася від обстрілів у підвалі, лише згодом вони наважилися покинути дім та виїхати до іншого міста. «Коли почалися найсильніші обстріли, ми поїхали на Миколаївку. Але з часом і туди фронт пішов. Тому ми не з чуток знаємо, що таке страх, коли розумієш, що у будь-який момент можеш загинути. Повернулися ми, коли бойові дії пішли далі. Біля нашого будинку міни були просто в дорозі, на щастя, МНС-ники одразу приїхали та повиймали все. Тоді вони і полем пройшлися, і кладовищем. Уже можна спокійніше пересуватися селом. Поля навіть засівати збираються. Трактори нещодавно пішли — нам аж веселіше на душі стало. Мародерствували тут без нас добряче. Почистили і будинки, і погреби, ворота знесли, спати навіть не було на чому. Але то не страшно, чим люди поділилися, що самі полагодили. Шкода, душі полагодити не можна...» — підсумовує пані Зоя, очі її блищать від сліз.

Щоправда, відбудовувати місцеві беруться не усе: лише б дах був над головою та з вікон не дуло. Господарські споруди здебільшого зруйновані. Сільське кладовище також добряче понищене. Його територією проходили окопи, крім цього, воно зазнало серйозних бомбардувань. Воронки та рови, що утворилися на могилах, місцеві потроху засипають, та розбиті пам’ятники поки не замінюють. 

«БИЛИ ПО НАС ІЗ ТРЬОХ БОКІВ...»

У пошуках мешканців, готових до діалогу, вирушаємо далі. По інший бік дороги нам також не раді. Завдяки гавкоту собак практично від кожної другої хвіртки, розуміємо, що будинки заселені. Щоправда, мешканці показуватися не збираються. На одному з перехресть упираємося в паркан, пронизаний снарядами від «Градів». За ним помічаємо чоловіка, що порається біля дрів. Він чує кроки.

— Заходьте, не соромтеся, — усміхається і запрошує на подвір’я. До нехарактерної у цих краях гостинності ставимося з пересторогою.

— А собак у вас немає? — уточнюємо перед тим, як відчинити ворота.

— Та вбило рік тому, так що можете не боятися... — відповідає чоловік і його усмішка поступово згасає...

Олегу Миколайовичу 65 років. Протягом усіх боїв у Семенівці він був тут. Ховався у підвалі разом із сусідом. Удвох і гасили догораючі будівлі. 

УЛАМКИ ВІД СНАРЯДІВ, ЯКІ ОДИН З МЕШКАНЦІВ СЕМЕНІВКИ НАЗБИРАВ НА СВОЄМУ ПОДВІР’Ї

«Били по нас із трьох боків, — розповідає чоловік. — Не зрозуміло, що і від кого летіло. Ось це все я назбирав у дворі (показує каструльку з поржавілими від часу осколками). Тут у нас такі баночки лишилися — не інакше, як з-під фосфорних бомб, хоч вони і заборонені. Убило нашого собачку, пошкодило два приміщення, повибивало вікна, вибуховою хвилею знесло шифер. Спочатку волонтери намагалися видавати скло, але на усіх не вистачило. Мені пощастило, що по сусідству в нас два хлопці, в яких руки на місці. Вони мені й допомогли відновити дах до перших дощів. Хто не встиг до того часу закритися, — вдома все попливло. Я, звісно, думав і про те, щоб відновити побутові приміщення, але щодня перед очима у нас проїжджає військова техніка, ми розуміємо, що війна все ще поряд з нами і може повернутися. Подивіться, тут всюди люди відновлюють приміщення лише, щоб «за шию не капало». Звісно, сарай потрібен, але кого там тримати? Зараз останні гроші віддам за курку чи гусака, а його знову уб’є, як собачку».

Олег Миколайович відновлював свій будинок власним коштом. Спочатку сподівався, що влада поверне витрати, старанно збирав усі чеки, але з кожним днем надії усе менше. «Держава нам узагалі нічим не допомогла. Все, що вдалося отримати — допомога від релігійних організацій. Вони повністю відновили будинки для двох сімей, допомогли матеріалами, іншим. Представники влади зі Слов’янська як приїжджають, усе обіцяють допомогу, але далі розмов справа не йде. Спочатку комісія БТІ у нас була, все фотографувала, але потім почали говорити, що у селі лише сепаратисти і нема чого їм допомагати, на тому допомога зупинилася. Але, що ж ви зробили, щоб люди до України повернулися? Я незрозуміло за що отримав добряче і ще тепер повинен канючити допомогу? Я так не можу, мені соромно».

Після інтерв’ю Олег Миколайович веде нас на невелику екскурсію. Через дорогу від його дому — кілька незаселених будівель. Імовірно, заміновані, бо через вибиті шибки видніються ліжка з чорною від пилу постіллю та одягом, до якогось чомусь досі не добралися мародери.

Із протилежного боку споруд — пориті окопами колишні городи та садки. За словами нашого провідника — із села виїхало більше половини місцевих мешканців. Практично всі — досі не повернулися.

«Дехто втік у Росію, — ділиться Олег Миколайович. — А кому ми там потрібні? Шкода тільки, що молоді багато втекло. Добре собі Росія генофонд поповнила. Я колись сам там служив і бачив, що у селах за стакан горілки зайця в полі заженуть. Найкращих Афганістан вибив, потім Чечня, а лишилося таке, що ні туди ні сюди».

Наявність проросійських тенденцій у селищі Олег Миколайович не заперечує. Місцеві тривалий час переховували бойовиків, та й досі спілкуються з ними. Терористи погрожують найближчим часом піти у наступ та знову повернути Семенівку «у лоно «Новоросії». Про це селяни добре знають, тому і відбудовувати своє поки не намагаються. Так і стоїть Семенівка в очікуванні чи то миру, чи то війни...