Війна триває,
На території міської інфекційної лікарні поблизу міського парку відпочинку «Перемога» знаходиться поховання 85 радянських воїнів, які раніше вважалися пропалими безвісти. Саме святовидівці встановили точне місце їх поховання, зв’язалися з родичами деяких з них. Все це потребує певних матеріальних витрат, а власті, за словами Олександра Хомакіна, керівника спортивно-пошукового товариства «Святовид», йдуть на них дуже неохоче. Проте, імена цих 85-ти не так давно висічені на обеліску «Вічного вогню». Ще 118 радянських полонених, що знаходилися на лікуванні у німців в обласній лікарні в період окупації, ніколи не будуть ані викопані, ані поховані з почестями. На місці їх поховання стоїть перший полтавський пологовий будинок, збудований вже після війни.
Друга світова війна перетворила Полтавську область на таке собі міжнародне кладовище, яке в більшості своїй абсолютно невпорядковане. Полтавські власті, щоправда, люблять возити делегації з Німеччини на одне з міських кладовищ, де знаходяться могили німецьких солдатів — єдине на Полтавщині доглянуте поховання воїнів армії противника може служити непоганою, хоча і поверхневою, приманкою для інвестицій з «Бундесу» за вельми скромних зрушень в економічних реформах в регіоні. Інші ж поховання, як на території Полтави, так і області, кількість яких так і не вдається підрахувати точно, продовжують заростати травою забуття. Те ж можна сказати і про 500 японських солдатів, привезених на роботу у Крюківський кар’єр з далекосхідного театру бойових дій, і про 250 фінів, взятих у полон під час радянсько-фінського конфлікту. Чисельність похованих у регіоні угорців, чехів, італійців, словаків, поляків, що воювали проти СРСР, також досі не встановлена. Більше повинно було «пощастити» в цьому розумінні радянським солдатам — внаслідок чисто «ідеологічного» чинника. Аж ні. В області досі не підіймається питання про увічнення пам’яті дев’яти тисяч бійців Новоград-Волинської дивізії, знищених поблизу села Омельник Кременчуцького району, причому не стільки німцями (їх втрати склали всього 50 чоловік), скільки загородзагоном НКВС. Ще більш принизливою видається доля братської могили офіцерів 226-ї стрілецької дивізії, оточеної і знищеної під Полтавою в 41-му році. «Викопати їх вже неможливо, — жалкує Олександр. — Ніхто не буде вручну викопувати останки загиблих з-під гнойових куп на фермі в селі Івашки. Могила ця відома місцевим жителям. З неї взяли землю, поклали в урну і почесно поховали, а гнойова купа залишилася».
З 18 чоловік пошукового загону «Святовид» залишилося на сьогодні троє. Не у всіх вистачило сил працювати на голому ентузіазмі без фінансової підтримки. «А влада всіляко намагається загальмувати нашу роботу, каже О. Ломакін. — Мені сказав один із впливових людей в Полтаві, я не буду називати його прізвища: «Вони лежали п’ятдесят років і ще стільки ж пролежать».
Проте, є надія, що у місцевого офіціозу з’явиться інтерес до солдатів, які загинули у Другій світовій. Якщо не своїх, то чужих. Як знати, раптом в повітрі запахне інвестиціями — з Японії чи Фінляндії. Або італійці з чехами чогось підкинуть...
