Вiйнi – шах і мат
Історія Володимира Хлепітька, який, вирвавшись з-під обстрілів на Донбасі, здійснив у Києві давню мрію — відкрив шаховий клуб
У столиці Володимир Хлепітько — десять місяців. Чоловік рахує їх досить точно, бо кожен з них був як випробовування. Володимир родом з Макіївки, переїхав до столиці після того, як потрапив під обстріл в автобусі дорогою до Донецька. Діставши поранення, зрозумів, що лишатись удома немає сенсу. Пошуки житла, роботи, підтримки серед таких, як і сам, переселенців, та небайдужих киян — тепер позаду. За цей час чоловік відкрив клуб для гри в шахи для дорослих, а цієї осені влаштувався учителем у «Креативну міжнародну дитячу школу» (приватний заклад з альтернативними підходами до навчання) і тут викладає діткам ази шахового мистецтва.
«ШАХИ — ГРА СПРАВЖНІХ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ»
Історію Володимира Хлепітька «День» згадував улітку цього року, коли потрібна була підтримка меценатів для старту його шахового клубу. Наразі Володимир може бути прикладом, як з чистого аркуша досягти успіху і водночас лишатись оптимістом. Оскільки нині більше часу проводить у дитячому клубі, спілкуємось з Володимиром тут до початку занять. Про життя до переїзду згадує неохоче. Родина досі лишилася там, їхати в Макіївку не бачить сенсу. Вважає, що будучи активним тут, у Києві, змінюючи країну на вільній території, можна допомогти Донбасу більше, ніж просто поїздками до родичів. А от про теперішнє — розповідає з усмішкою та вогниками в очах.
«Раніше працював у школі, впродовж семи років вів шаховий гурток, але то радше для себе, для душі. І завжди думав, як би так зробити, щоб школа була пристосована до шахів, а дітям було максимально цікаво. Бо робити черговий гурток, як у ДЮСШ, не хотілось. А потрапив у цю школу завдяки дитині, яку тренував, батьки порадили цей заклад. Тому все склалось», — розповідає шахіст про появу дитячого клубу.
ЗРІДКА ВЧИТЕЛЬ ГРАЄ З УЧНЯМИ. ПЕРЕВАЖНО ДІТИ ГРАЮТЬ САМІ, А ВИКЛАДАЧ — ПІДКАЗУЄ ЧИ ДОПОМАГАЄ, ЯКЩО ЦЕ ПОТРІБНО
Працює він усього два місяці, та, певно, є щось у Володимира таке, що привертає увагу малюків, бо на уроки ходить чимало дітей, навіть імен усіх ще не встиг запам’ятати. «Я спостерігаю і не нав’язую їм шахи як спорт. Діти вивчають гру, цікаво стежити, як від простих ходів переходять до складніших, як засмучуються, радіють. Моє завдання — щоб вони тренувалися, розумнішали та добре навчалися. Я не можу обіцяти їм перемоги у спорті, але всі переваги, які дають шахи, я гарантую: логіка, тактика, робота з часом, уважність, толерантність. Я кажу, що шахи — це гра справжніх джентльменів, дітям прищеплюю саме цю норму. Бо сам багато чого навчився саме завдяки грі в шахи. Не думаю, що це мені дала звичайна школа», — розповідає Володимир.
АВТОГРАФ КАСПАРОВА ЯК СТИМУЛ
Перед заняттям учитель хутко розставив на столах шахові дошки з фігурами. От-от мають прийти найменші учні — так званий нульовий клас, де вчаться дітки п’яти років. Ми помітили, що на кількох шахівницях викарбовано автограф Гарі Каспарова. Виявляється, їх подарував школі бізнесмен, який запрошував знаменитого гросмейстера до України. Шахіст зізнається, що і самому було б цікаво поспілкуватися зі знаменитістю.
Почувши галас у коридорі, здогадуємось, що урок уже майже на старті. Однак якоїсь команди чи вказівки на кшталт «сіли і почали грати» — немає. Діти самі обирають, за який стіл сідати, кого за партнера чи суперника брати. І шахові баталії починаються без учителя. Він лише спостерігає за грою, втручається, коли кличуть на поміч. Володимир пояснює, що найкраще, коли діти грають самостійно, коли закладаються, сперечаються і самі думають.
НА ЗАНЯТТІ — МАКСИМАЛЬНА СВОБОДА ТА ПРОСТІР ДЛЯ БУДЬ-ЯКИХ ЕМОЦІЙ
І слово «думати» неодноразово чули від дітлахів. Підходимо до столика з двома хлопчаками. Один з них захоплено розповідає, що йому подобається ходити на заняття з шахів, зараз його мета — виграти у друга, а головний постулат гри — думати. Разом з тим діти бавились фігурами, що вже вибули, змінювали місце гри, рахували, скільки ж балів уже заробили, розповідали, що хтось прийшов на заняття вперше. Так працює тактика Володимира — жодного примусу, лише підказка та допомога.
«ДІТИ ДОДАЮТЬ ОБЕРТІВ»
До речі, чоловік сам грає у шахи з п’ятирічного віку. «Батьки лишали часто із сусідом, бо багато працювали, із ним грали саме в шахи. Певно, перші іграшки були теж шахи. І так по життю це лишається зі мною, куди б я не приїхав. Серйозно грав у школі, а потім це було хобі. Зараз це хобі та робота в одному, — додає шахіст. — А діти— найкращі психологи, вони не змушують тебе зупинитися, розчаруватися та збавити оберти. Ти або любиш цю справу, або ні».
Зупинятись на цьому Володимир не планує. В якій сфері ще себе реалізувати — поки що питання відкрите, можливо, піде на навчання до одного з київських вишів, каже, їх тут багато, вибір широкий. Ще з приємного — невдовзі у Володимира весілля з дівчиною, з якою разом пережили жахливий обстріл під Волновахою. А також шахіст вірить, що колись їхні дороги з Гарі Каспаровим таки перетнуться. А чому б і ні!
