Віза у щасливе життя

У паспортистки на пальцях були золоті персні з діамантами, в роті поблискувало кілька платинових зубів, вставлених на той випадок, коли б раптом прийшлося втікати за кордон у разі різкого погіршення громадського спокою.

— Жіночко, — спитала дівчина, — скільки коштує Віза у Щастя?

— А я її маю? — на тій аж уся шерсть дибки стала, — i так ледве животіємо. Візи повводили скрізь, ніхто нікуди більше не їде, а ми... (схлипнула)... ми бідуємо. Хоч намет іди встановлюй на підтримку якогось там Дрейфуса, аби поміг матеріально.

— Скажу тобі, — продовжила платинозуба паспортистка, — тільки оцей самий «наметовий рух» по Україні і дає нам надію, що виросте нарешті велике і стабільне покоління туристів, які ринуть у ліси світу, на їхні ріки і озера. Бо в наших водах — радіація, а Карпати скоро дорубають, аби гриби не росли і люди не труїлися.

— А візу... Візу в Щастя? — зашарілася дівчина від своєї наполегливості.

— Геть звідси! Її вам і Кучма не дасть! Головне на Батьківщині — економічні труднощі. Це — державна політика, яка дає вихід до світла ліпшим із ліпших... А Щастя... хе-хе... Щастя, любенька, ніколи державною політикою не буде. Зрозумійте це, і йдіть собі навіки на рідне робоче місце.

...Дійсно... Як же потрапити не на неоплачуване холодне робоче місце, а у Щастя?

Помер бойовий майор. 43 роки. У відставці йому скучалось. Родом був не звідси, а Ужгород весь час дарував друзів дивних: вони п’ють на твої гроші, а на свої не п’ють. От і почав скрізь ходити майор одинокий, як айсберг. Але нудьга все ж їсть чоловіка, котрий звик до військового братства, веселого колективу.

Отримав відставник якось пенсію, до неї ще й чорнобильські — і познайомився з хорошим земляком Толею. І розмова зразу пішла приємна, варто було лише тому відчути перспективу дармової горілочки.

Продовжувалася ця розмова п’ять діб. Майор утратив орієнтири, посилав Толика в магазин по горілку, а той ніс вуличну «липову» за півтора-два «рублі». Здачу забував. Заробляв «на хліб»! Приємне це почуття після безробіття.

Після останнього «заробітку» — відвіз майора в лікарню. Того поклали в реанімацію, де він зразу і помер. Виняткове отруєння метанолом. А Толя відразу ж на зароблені гроші поїхав на батьківщину.

Дружина майора взнала про його смерть аж через три дні. В лікарні з нього зняли шкіряну куртку, годинник, сорочку, джинси, ремінь, шкарпетки і туфлі. Лишили стару майку і вдягнули смугасті лікарняні штани. «Він так і прийшов» — сказали дружині.

...Але у Щастя так і не пішов.

А воно, це саме Щастя, в Україні, якщо і є — то поки що порожнє. В прямому розумінні останнього слова.

Економічна обстановка скрутна. Через те й душевна кульгає. І все більше — на обидві ноги. Хочеться допомогти всім. А у відповідь резонно пульсує: «А хто подасть руку мені. І так тону».

— Так панимаєш, — вишкірився він, — я пакупаю всьо, чито мінє нужно, а денег лішній савсем не астайотся...

Я покипів кілька годин, а потім подумав: «Ну, надув мене, образив на десять гривень земляк Расула Гамзатова, і переконаний, що став щасливим. І нехай... Якщо йому так мало не вистачало до Щастя».

Дивлюся, взагалі колишні жителі СРСР, без огляду на національності, взялися за вигідний бізнес — загризати не так чужаків, як своїх земляків. Українці та росіяни з Луганська луплять, як сидорових кіз, слабших від себе одноплемінників у Греції. Закарпатець у Будапешті товче писок закарпатцю. Азербайджанець у Полтаві не дає проходу іншому сину сонячного Баку.

Вдається їм «бомбанути» своїх — щасливі до самісінького даху і вище. А не вийшло — щасливі земляки.

Тобто на очах народжується велика модель Взаємного Щастя без усякої візи.

Воно ж, це саме Щастя, — страшенно потрібне молоді, яка на руїні створить нові чесні країни, де ніхто і ніколи не образить одне одного.

То старшому поколінню вже нічого не треба. Назбирають грошей, «вступлять» донечку золоту до вузу, а потім продають потихеньку бичка, корівку, кізоньку Марусю, аби оплатила Оксаночка свою Візу у Щастя — диплом. А виїде туди, в заповідну місцину — можна стареньким і помирати.

Біда лише, що і з цією Візою далеко не всім Оксанам стати Роксоланами — на кордоні не пропустять. Велике надто перевиробництво бажаючих Щастя. І повернеться сіромаха Оксана до нянька (батька. — Закарп. діал.) з мамкою, поставить на диплом порожній тріснутий глечик і звернеться до посивілих старих із докірливими запитаннями:

— Де бичок?

— Продали. Щоб заплатити за Візу в Щастя.

— А корівка?

— І її, бідолашну, туди ж.

— А кізонька Маруся?

— І вона пішла під Візу, як під вінець.

...Ми, може, занадто надіємося на неї, й тому зробили занадто високою в свідомості цю Візу в Щасливе життя.

Чому вона обов’язково має залежати від когось? Це нас так переконують на різних життєвих станціях, але не варто наївно вірити.

У автобусі почув якось діалог.

— Скажи, на що ти надієшся, Ніно? Чому ти так того нещасного чоловіка заїдаєш?

— І дивитися на нього не хочу! Хто Іван такий? Невдаха! А я така файна... І він прийде!.. Я вірю — прийде... На коричневій «Тойоті», в дорогому костюмі, слова мені гарні говоритиме, матиме багато грошей, поведе в столову на шампанське.

— Якби ти Іванові такі гарні слова говорила — то зробив би для тебе, що лиш міг, вночі роботу би шукав... А то додому прийти боїться, під гастрономом крутиться, випиває.

— Мовчи-мовчи!.. Ти дурна! Іван — пропащий. Як не зрозумієш? Хоч у мене і троє дітей, а він приїде... На коричневій «Тойоті». В дорогому костюмі...

Я вийшов на своїй зупинці.

Хоча, в принципі, вигідніше на один квиток проїхати більшу відстань. Але ця вигода примарна. Далеко доведеться потім повертатися пішки.

Завжди треба відчувати хід свого життя, виходити на своїй зупинці, не дивитися туди, де нас не треба, робити свою справу, а не заздрити чужій — оце і є твоя особиста Віза в Щасливе життя, якої не купиш у паспортному столі губернського міста У.

Але пересилюєш себе. Говориш подумки: «Це — слабість. Людей треба любити».

Один з приятелів виїжджав якось «за бугор». За сміховинну ціну продавав стінку, крісла, рекоме, півдюжини тумбочок. Вирішив допомогти щось «наварити» для підтримки штанів. Іншому приятелеві Саші. Йому ж так важко, нічого в житті не клеїться. А посередництво у перепродажу — справа грошова, причому знайти покупця в такому разі і за таких цін — тільки свисни.

Зрадів страшенно Саша. Похмелив його. Меблі пішли подивилися. Зрадів ще більше:

— Завтра о дванадцятій зустрічаємося біля «України». Їдемо, забираємо. По п’ятдесят баксів візьмемо собі тільки так.

— Добре.

На завтра — нема Сашка. Пройшовся генделиками. Сидить в одному біля бурякового похмільного мужика з розбитим оком.

— Їдемо?

Муркнув щось через силу. А потім і каже:

— Куди їхати, коли й так наливають?

Я аж вухам своїм не повірив. Присів біля них. Чекаю на здоровий глузд «торгового партнера» біля чарки, яка й мені перепала.

Але Сашко незабаром вийшов надвір, подумав, що генделик падає, підпер його обома прямими руками і так стояв, патріотично не збираючись виходити з цієї пози довгий час. Треба ж допомогти рідній будові.

Я ж вирішив: «Важко давати візу в Щастя, коли цього не хочуть». А потім пішов у подальше життя, де помирають усі, а надія — останньою.

Це, втім, передається і людям інших національностей! Хоча я спочатку про це й не здогадувався.

Мені часто по дорозі стрічався дагестанець А. Маленький такий. Личко усміхнене. Довге чорне пальтечко. Торгував, мовбито, в минулому і чорною нафтою, і чорною ікрою. Інтелігентний у поводженні.

«Оце приклад для українців!» — заздрісно думав. Тому, коли одного разу пригостив його не чорною ікрою, а чорною кавою, і він не образився, — я страшенно зрадів.

Другого дня мав термінову справу. Треба було негайно бігти в умовлене місце. І цілком можливо, чимось пригостити співрозмовника. А в кишені рівно десятка. Поспішаю.

Дивлюсь, а через дорогу чеше напереріз гордий син Дагестану. Усміхнений такий. Гарненький. У чорному пальтечку:

— Дай десатку, Васа. Панимаєш, нада малочний смес.

— Розумію. Але в мене тільки остання десятка. Її й міліціонер не забере.

Та як вчепиться це дитя Кавказьких гір у правий рукав. Я запізнююся, а він своє:

— Ну дай. Я нікто в етом гороє не знаю. А ти зустрілся.

Оповідь про дагестанських нащадків, всихаючих без «молочний смес», розчулила б і прокурора. Врешті-решт я зітхнув, плюнув і дав йому ту десятку до вечора.

...Багато вечорів пройшло до Нового року, не один — опісля. Йду проспектом Свободи, дивлюся — біля шопику на колесах стоїть щось знайоме. Усміхнене личко. Чорне пальтечко. І сумка, повна різноманітних імпортних наїдків і фруктів. Ага!

— Чито? — звернувся я до нього на його рідному дагестанському діалекті. — Тивой дети нада малако, а мой дети — савсем не нада? Тивой дети нада апелсин, а мой — савсем не нада?

Як і в Ріо-де-Жанейро та інших центральних і провінційних містах цього нашого світу, строкатого, як плаття виноградівської циганки.

На ужгородських таксі, щоправда, можна роз’їжджати і без віз. При розрахунку, все одно не відчуєш щастя.

— Куди їдемо? — безнадійно перепитують таксисти у гурту парубків із давно погаслими очима. Хоча би вони освітлювали безгосподарність і дірки в міському бюджеті.

— Вже приїхали, — понуро мугикнув один із них.

А всі його друзі підхопили хором мелодію зі словами: «Мать, мать, мать!..»

Мабуть, дуже своїх мамів люблять?

Я дивився на них.

А паралельно і якось навіть об’єктивно тужив.

Може, й мені почати обманювати кого-небудь, аби стати не просто біологічним чоловіком, а бізнесменом на біді всіх, або на тому ж щасті — для окремих.

А то ніяк не йде! Незрозуміло мені в цій Україні.

Живу лише...

А що ще робити? Може — на розвеснену зиму, на запилене літо дивитися? Але — коли? Вдень ніколи, а ночі поки що довгі. В них живе хіба пам’ять про жінку, яка колись була, а тепер немає.

Щоправда, казала мені своя людина, наближена до «верхів», що в Хусті є і ночами світло, можна щось побачити, а в Ужгороді — не можна, бо не дозволяють. Адже в провінції дивляться в майбутнє, а обласний центр в’яло живе сьогоднішнім днем.

Хоча я поважаю міського голову Сембера, як Ленін Жовтневу революцію.

Бо ж саме він заставив ужгородців думати про світло, про майбутнє, про ту саму Візу у завтрашнє Щасливе життя. Якого так хочеться уже сьогодні.

Але перед тим, як іти — треба завжди зрозуміти, що ти вже прийшов, і треба, дуже треба облаштовувати все тут — класти вогонь, робити роботу, народжувати і обнімати дітей, ходити на базар і за будь- яку ціну купувати великі красиві яблука.

А ми йдемо, не розуміючи свого приходу. Ми щасливі, але не розуміємо свого щастя.

Я такий же Ісус Христос, як і той. Просто я дуже жалію ліс, щоби для мене вирубували хрест. Та й люди, які ще ні до чого не прийшли, дружно казали мені:

— А сьому за що хрест? Ісус Христос — то більш великий начальник, у нього більш великий дальній путь, а ще — Віза на Небо.

Не віза, а — право. І воно є у всіх землян без винятку, оскільки в кожному з нас живе Ісус Христос.

А земним «батькам» нашого сучасного нещасного життя — однаково кого розпинати: чи його, чи онде того сірого невдаху. Такого, як я.

Не розпинайте Ісуса Христа кожен день. Це хвороба. Від якої обов’язково треба лікуватися. На всіх рівнях!

Інакше — Візи не буде.

Нікуди.