«Вогонь вогнем не гасять...»

— Мене Бог зберіг. Я не маю чим хвалитися, — скромно починає згадувати про роки війни 83-річний священик-екзорцист Антон Борисевич, учасник Вітчизняної війни.

Три роки він провів у німецькому полоні: наймитував по черзі у трьох німців. Після визволення вже в радянській зоні готувався до війни з Японією, на якій так і не воював. Полк попав під карантин, але Антона Борисевича хвороба не взяла. Тому він, маючи початкову медичну освіту, був призначений командиром роти, солдати котрої одужували. Невдовзі майбутній священик повернувся на Тернопільщину. Згодом, вже в роки незалежності, отцю Антонію вручили дві нагороди.

— Десь там вони лежать, — священик байдуже махає рукою. І говорить, що насправді медалі й ордени важливого значення не мають. — Я помру, а нагороди залишаться.

Найбільша нагорода, за його словами, коли є руки й ноги, коли людина сама себе може обійти. Найцінніша ж — це мир і спокій в серці, коли там перебуває Бог.

Про війну, полон і життя після повернення на Батьківщину отець Антоній згадує так само неохоче, як і про переслідування відповідними органами. Адже в священництві він з 1957 року.

— Господь перед Пілатом мовчав, то і я стояв мовчки, коли в райком партії викликали, — пригадує отець Антоній, — смирився, а мені й кажуть — вдаєш із себе ягня невинне, але ми ж знаєм, що ти старий отаман. Ніхто нікому не може заборонити молитися. Всякого було в житті, але ні про що не треба жалкувати і ні на кого не треба тримати зла. Вогонь вогнем не гасять, а тільки водою. Все Бог передбачує і хтось та мусить виконати Його волю. Так і війна, вона мала відбутись, когось мали вбити, а хтось мав стріляти. Війн не треба. Але найголовніше те, що наш народ відстояв свою землю. Говорити про прорахунки, хто винен, а хто ні, я не став би, бо яким би добрим і мудрим не був полководець, керівник чи імператор, але перш за все — це людина, яка, як і всі, не може робити виключно добро, або зло. Час минає і про різні епохи можна говорити різне, але когось засуджувати не варто, хтось мав бути виконавцем.

— А як тоді розцінювати діяльність воїнів УПА?

— А їм ще важче було ніж кому, вони і воювали, і ховались. Проте прості люди питання звеличення чи зневілювання воїнів УПА не вирішать. На це є влада. Як вона вирішить, так і буде. Нам залишається тільки приймати її рішення, оскільки кожна влада дана від Бога. Не дозволив би Він певним людям керувати країною, той не владарювали б. А чому не все гладко й добре в Україні, то на це теж воля Всевишнього, яку ми не в силі поміняти. Управляє Бог, а людині залишається тільки змиритись.

Отець Антоній не є прихильником довгих розмірковувань і копирсань у минулому. Він переконаний — головне, що кров перестала ллятися. Намагатись переосмислювати події війни не варто, бо більш цінне життя сьогодні.

— Що минуло, те минуло, треба робити нові справи, жити новим життям, — продовжує священик, — живих свідків тих подій засуджувати не можна, незалежно від того на чиєму боці вони воювали. Звершилось те, що мало звершитись. Ті ж ветерани, які ще залишились, — живі пам’ятки тих часів. Спочатку треба пережити те, про що збираєшся говорити.

З аналогічною покорою отець Антоній говорить і про теперішню війну в православному світі. Будучи священиком московського патріархату, він визнає й інші релігії і молиться за мир і єдність між ними.

— У нас один Бог. Ми не маємо ворогувати між собою, — каже отець Антоній.

З простотою і без злоби священик говорить і про недругів, що час від часу пишуть скарги в єпархії, які обертаються доганами на його адресу.

До нього на служби, у потребах люди їдуть звідусіль. Це викликає заздрість в інших священнослужителів. Виходить, ніби Антоній «перебиває» їм хліб і переманює прихожан.

— Бджоляр не каже бджолам, де гречка, вони самі летять,— по-філософськи відповідає старець. Де благодать Божа, туди й люди йдуть. Я ж немошний і старий. Служу Богу так, як Він дає мені сил, а що люди йдуть — спасибі їм. Кожному приділяю уваги скільки можу.

Віддалене від райцентру село Харпачка у Вінницькій області знають саме завдяки отцю Антонію. До нього їдуть як індивідуально, так і групами, найнявши бус. Кажуть, що священик не тільки вичитує хворих, екзорцизмує, а й має дар прозорливості.

— Що Господь скаже через нього, так воно й буде, — каже Галина Колісниченко, прихожанка, яка за 15 км добирається до церкви Антонія. — Слухаєш його і дивуєшся. Що не спитай, ніколи не сердиться. Як хто шлюб бере, то він заздалегідь бачить буде пара жити чи ні.

Проскурниця Марія розповіла, що їхній батюшка в Харпачці живе вже 37 років і тільки останніх вісім у своїй хаті. Досі 83-річний священник не мав власного житла, хоча жив із сім’єю. Має три дочки, з одною з яких у Тернополі живе його пристаріла матушка.

— Я, щоб можна було вернути ті часи, не женився б, — говорить отець Антоній, — я б прийняв монашенство. Був би чоловіком божим. А так я грішник, і кругом повно турбот. Учив, женив, лікував, давав, будував, купував — і кінця краю цьому немає. І що тепер я маю? Залишився сам.

Насправді сам священник ніколи не буває. Біля його воріт на спеціально зробленій лавочці завжди людно. Черга на вичитку, духовні розмови, життєві поради і т.д. Отець Антоній до того ж сам порається по господарству і ніколи не перекладає домашньої роботи на руки прихожан. Сам обробляє свій город. Має 11 курей, два коти й собаку. На тому й все добро, не рахуючи скромного умеблювання, яке залишили попередні хазяї хати. З грошей — пенсія в 280 грн. Прихожани говорять, що їхній батюшка вже протягом трьох років почав будувати нову церкву, не бере зарплати. Старому храмові, в якому зараз служать, понад 300 років.

— Ще покрити залишилось, — розповідає отець Антоній, — це вже буде пам’ять по мені, бо вже скоро помру.