Володимир ФЕДОСЄЄВ:

Останньої чверті століття імена ВСО і Володимира Федосєєва тісно переплелися. Зарубіжна преса називає маестро «російським європейцем», тонким інтерпретатором музики. Його стиль відрізняється глибиною, змістовністю, динамічністю і палкістю виконання творів композиторів різних країн. Володимир Іванович багато гастролює, здійснює за кордоном постановки російських опер — поширює слов'янську культуру. Наше інтерв'ю з ним відбулося в готелі «Україна», а через кілька годин він відлітав до Відня.

— Володимире Івановичу, свій оркестр ви називаєте сім'єю. Які були найважчі періоди за 25 років спільної праці?

— Наш оркестр наступного року відзначить своє 70-річчя. У різні роки ним керували: Олександр Орлов, Микола Голованов, Олександр Гаук, Геннадій Рожественський. Після того як пішов з оркестру Геннадій Миколайович (він тричі писав заяву), колектив три місяці був без керівника. Коли я прийшов у ВСО, то був наймолодшим серед усіх музикантів. До цього ж працював 15 років у народному оркестрі. На ту пору, та й тепер деякі «інтелігенти» вважають подібні колективи «другим сортом». Величезна помилка! Тільки фольклор дає кореневу базу для музиканта. Саме звідти йдуть витоки. Я не був новачком. Працював у ВСО як запрошений диригент, у нас були спільні концерти і записи. На посаду художнього керівника мене рекомендували Мравінський і Свиридов. Спасибі їм велике, що повірили в мої сили. Хоча спочатку було нелегко. Перш ніж ми стали однодумцями, не обійшлося без «революцій». Грюкнувши голосно дверима, пішла група оркестрантів — чоловік 12. Я сам був на грані. Не знаю, як витримав, думав навіть виїхати з Москви додому, в Пiтер. Наш оркестр завжди вважали елітним колективом. Його музиканти задирали носа. Існувала традиція, що в оркестрі мають працювати досвідчені виконавці. А я все перевернув. Пішов у консерваторію, гнесінський інститут на пошуки молодих. Взяв «жовторотих», розгледівши в них талант, витратив час, але отримав хороший результат. У нас золоті солісти! Тепер, з висоти прожитих років, дякую тому часові, на який доля нерозривно зв'язала мене з Великим симфонічним оркестром.

— Хороший оркестр — єдина команда, і, як правило, диригент — це диктатор, що підпорядковує колектив волі однієї людини.

— Так, ми єдина команда, та назвати себе диктатором не можу. Це визначення мені не личить. Я сам багато сперечався з різним диктатом. Є різні стилі керівництва колективом. Так, покійний Євген Олександрович Мравінський був справжнісіньким диктатором. Його боялися, тремтіли, як тільки бачили, що вiн iде за пульт, а деякі музиканти буквально хворіли, не могли знайти собі місця. Зате він домагався найвищої якості звучання оркестру. Мравінський — це ціла епоха в музиці! Для мене дуже важливий моральний клімат у колективі. Я повинен знати про кожного підлеглого все. З ким спілкується, які проблеми вдома, чи п'є? Було в нас у колективі таке лихо. Тепер, слава Богу, такого немає. Для одних я друг, для інших — брат чи батько. Сам я досить сором'язлива людина. Хоч ви маєте рацію, що професія диригента вимагає характеру. Через дрібниці я його не виказую, намагаюся вислухати думку своїх опонентів. Дуже важливо мати повне взаєморозуміння з музикантами.

— Так ви демократ?

— Ні. Нині це слово надто заїжджене. Що таке демократія? Це добре організоване суспільство, вільне, але при цьому дисципліноване. У нас же хаос. Більшість думає тільки про свої особисті блага. Я не диктатор і не демократ, а людина, яка любить свою країну, музику. Ніколи не думав виїжджати назавжди за кордон, хоч у мене була і є досі можливість жити й працювати там.

— Нині в Дагестані відбуваються бойові дії, терористичні акти у Москві, Будьоновську, Волгодонську. Чи не виникало у вашому колективі бродіння, страху чи, можливо, й таких розмов: «Чи не поїхати нам на тривалі гастролі, поки не стане спокійніше?»

— Таких розмов немає. Кинути батьківщину у важкий час не порядно. Що визначено долею, те й станеться! Ми разом зі своєю країною перенесемо спільне горе. Сьогодні дуже важливо не допустити паніки серед цивільного населення, а військовим — пошвидше загасити вогнища бойових дій.

— Нині багато академічних колективів переживають не найкращі часи, фінансові лещата їх просто душать. Як ви виходите з такого становища?

— Нам допомагає жити Захід. Хоч ми туди ніколи особливо не прагнемо. Але, на жаль, «нема пророка у своїй вітчизні». Саме зарубіжні гастролі дозволяють нашому оркестру нормально існувати: готувати нові програми, запрошувати потрібних для роботи солістів, робити записи у студії. Моя перша поїздка за кордон була ще з оркестром народних інструментів. А потім пішли численні запрошення, велику частину яких чиновники Держконцерту ховали під сукно. З ВСО ми об'їздили багато країн. І після кожних гастролей мали захоплені відгуки. Тоді вже і міністерські мужі не могли сперечатися. Працював, як віл, ніяких особистих зв'язків у мене не було. Шляхи в мистецтві індивідуальні, немає якихось рецептів успіху. Наш оркестр яскраво про себе заявив, але не спочиває на лаврах. У нас постійний пошук, і цим, я думаю, ми цікаві публіці.

— Ви багато гастролюєте. Розкажіть про свої оперні постановки російської класики. Як ставиться зарубіжна публіка до слов'янських творів?

— Сьогодні немає жодного оперного театру в світі, де не йдуть російські опери, причому мовою оригіналу. Інтерес до слов'янських творів величезний. Я поставив вже кілька опер, причому рідко виконуваних. Оперу «Демон» Рубінштейна в Росії не ставили років з п'ятдесят. Великий Густав Малер нею диригував сто років тому у Відні. Уперше цю постановку я здійснив в Австрії в 1997 році і показав на фестивалі Брегенце. Потім повторив її в Цюріху. І скрізь — величезний успіх. «Сказание о невидимом граде Китеже і деве Февронии» я назвав би найбільш російською оперою, зовсім невідомою на Заході. Могутній Римський- Корсаков — це не чарівливий Чайковський. Довелося зробити скорочення, хоч автор на партитурі й написав: «Панове диригенти, якщо ви хочете зробити купюри, то краще залиште мою оперу». Я вибачився перед великим Миколою Андрійовичем, оскільки в наш час інший ритм, повторення про те саме зайве, але зберіг усю ідею твору. У нас відбулася грунтовна розмова з німецьким режисером Гаррі Купфером. Тільки коли я зрозумів, що він іде у своєму задумі від музики, відразу стало легше працювати. Буквально через стислий проміжок часу надiйшла пропозиція зробити цю постановку в Німеччині. «Сказка о царе Салтане» і «Пиковая дама» створювалися спеціально для театру Ла Скала. У глінківській опері «Борис Годунов» головну партію виконував великий італійський співак А. Раймонді. А у Фінляндії довелося помучитися з оперою «Жизнь за царя». Для вокалістів російський текст виявився дуже складним. У паризькому залі «Плейель» у концертному виконанні прозвучали «Снегурочка», «Алеко» і «Евгений Онегин». Головні партії виконали Архипова і Пиявко. Тепер готуюся до постановок «Хованщини» і «Пиковой дамы» у Цюріху, а в Брегенце — «Золотого петушка».

— Володимире Івановичу, а хто з композиторів вам ближчий духом?

— Я Дон Жуан у музиці. У кожен твір закохуюся, мов у жінку!

— Розкажіть про незвичайний концерт у Мюнхені, коли «Реквієм» Верді виконував інтернаціональний хор із двох тисяч чоловік, а серед солістів виступав Лучано Паваротті. Як вам iз ним працювалося?

— Перший виступ був у Стокгольмі. Хор складався з представників 200 країн. Я коли побачив таку масу народу, то подумав: «Як же я буду працювати? У бінокль дивитися, чи що? Для мене виступ став рідкісним експериментом. Диригувати такою масою дуже важко. Не бачиш облич виконавців, а тільки їхнi контури. Я відмовився від палички, її все одно ніхто не побачить. Працював тільки руками, робив круглі жести. Виявилося, що це правильне рішення. До мене не пощастило Варені Діверону. Його диригентську паличку артисти не бачили, втрачався взаємозв'язок хору з оркестром. Був скандал. Зате наше трактування «Реквієму» дуже сподобалося. Надiйшли пропозиції виступити в Мюнхенi та Осло. Разом iз Лучано Паваротті співали Керол Ванесс, Флоренс Квівар і Роберт Скандуццi. У мене залишилися тільки приємні спогади про цю співпрацю. Паваротті — чудовий співак, але ж їсть багато. Всюди за собою возить «польову кухню» з особистим кухарем. У перерві Лучано запрошував до свого столу, пригощав спагеті і тістечками. Він перед самим виходом на сцену брав жменю льоду та їв його. Це цікава практика, деякі вокалісти так загартовують свої зв'язки, хоч і досить ризикована. У Паваротті іноді стали виникати проблеми з голосом, але, як на мене, вони пов'язані з його зайвою вагою, позначається вік, та ще й не так давно він одружився з молодою, а це теж непросто...

— Нині похід на концерт або до театру для багатьох людей став розкішшю. Ваші загальнодоступні симфонічні абонементи з мінімальною вартістю квитків — це бажання повернути в зали істинних цінителів музики?

— Я вважаю, що музика виконується для людей, які її люблять, а не для тих, у кого багато грошей. Навіть у царській Росії студентів пускали безкоштовно на галерку в оперні театри та у філармонію. Сьогодні на Заході практикуються так звані стоячі місця. Для немолодих людей дві години вистояти на ногах дуже важко, тому ми і вигадали проведення таких недорогих вечорів для істинних шанувальників класичної музики. Третій рік поспіль їх відвідують не тільки пенсіонери, студенти, але й малозабезпечені інтелігенти. 21 жовтня відкриємо абонементний сезон. Прозвучить Симфонія № 8, твір 65 Дмитра Шостаковича і «Сім смертних гріхів» Курта Вайля. Соло — І. Чистякова і вокальний квартет під управлінням Г. Шайдулової. Ми залучаємо різних виконавців, іноземних диригентів, адже кожен iз них вносить щось своє.

— У вас різноманітний репертуар. Чи виконуєте ви твори українських композиторів?

— На превеликий наш жаль, нині зв'язки розірвалися, ми не знаємо, що відбувається в Україні у сфері культури. Раніше дуже плідно працював iз вашими чудовими співаками: Солов'яненком, Гнатюком, Кондратюком, Христичем. Хоч недавно я відкрив для себе нове ім'я — Стефан П'ятничка. Коли ми разом виступали на заході, то його голос викликав просто фурор. Сподіваюся, що після Днів культури ситуація зміниться на краще і наші зв'язки поновляться. Зараз я шукаю співаків для виконання цілої низки проектів. Періодично ми влаштовуємо конкурси, працює комісія, слухаємо музикантів і вокалістів. Якщо нам хтось сподобався, то спочатку оформляємо тимчасову угоду. Якщо він виконав поставлене завдання, тоді укладаємо контракт. Для мене дуже важливі не лише професійні якості, а й людські. Ми повинні бути близькими за духом людьми. Тільки тоді легко творити. Адже публіка відразу відчуває фальш.

— Ви двадцять років не були в Україні. Які ваші враження про Київ? Де ви встигли побувати за ці дні?

— Наші виступи у столиці України проходили в паузі між двома гастролями. Я тільки-но прилетів з Японії і відразу вирушаю до Австрії. Але концерти у Києві для мене важливіші за всі найпринадніші пропозиції. Наш оркестр отримав тут такий заряд позитивних емоцій. Яка чудова публіка! Як розуміють музику! Такий теплий прийом влаштували! Нам же, крім любові, нічого й не треба. Ми встигли побувати в Києво-Печерській лаврі, на Андріївському узвозі, в музеї Булгакова, а також у Володимирському соборі.

— Чи є плани попрацювати з українським оркестром, і коли вас чекати з великими гастролями в нашій країні?

— Ми щасливі приїхати на гастролі з будь-якою програмою. Є задум попрацювати з вашими хорами. Я б дуже хотів привезти до Києва прокоф'євського «Ивана Грозного», де соло виконує чудовий актор Олексій Петренко. Він читає вірші і співає. Готовий розглянути будь-які інші цікаві пропозиції.

— Чи є у вас якесь захоплення?

— Я рибалка. Щоправда, рідко вдається вибратися. Люблю сам процес: очікування кльову, упіймати рибу, почистити і самому ж її приготувати. Відпочинок із сім'єю серед озер на хуторі — що може бути краще? Ніякі фешенебельні курорти мені не потрібні. На Валдаї такі чудові місця!

— Чим займаються ваші діти?

— Син — художник-реставратор, а дочка — художник.

— Ваша мрія?

— Я мрію, щоб усі люди жили з любов'ю в серці, щоб припинилася ненависть і ворожнеча.