Володимир СПIВАКОВ:

— Я ніколи не був попутником часу, а вважаю себе людиною, що живе в цьому часі. І та трагедія, що сталася 15 років тому в Чорнобилі, хоча не торкнулася мене особисто, але не могла залишити байдужим. У травні 1986 року Камерний ансамбль «Віртуози Москви» приїжджав до Києва зі своїми концертами. Ми намагалися підбадьорити своєю творчістю всіх тих, хто постраждав від цієї страшної техногенної аварії. З роками трагедія Чорнобиля не повинна забуватися. Припустимо, людина занедужала. Спочатку вона не розуміє, що з нею сталося. Потім настає шок. Але поступово вона звикає до болю. На жаль, ми вже звикли до чорнобильського лиха. Але я вважаю, що iз цієї трагедії повинні зробити висновки. І в першу чергу, політики, люди, що тоді займалися «шапкозакидательством». Кожен день нашого життя — це не чернетка, яку можна переписати заново. Це чистий аркуш. Ми щодня повинні починати наше життя, вписуючи першу букву. І якщо люди почнуть це розуміти, то ми станемо жити краще. Я завжди із задоволенням виступаю в Україні. Тут дуже багато публіки, яка любить класичну музику, любить мене, оркестр. Мені ці зустрічі завжди дорогі.

Запам’ятався інтернаціональний концерт до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, у якому брали участь італійські артисти. Я пам’ятаю, як мені довелося довго умовляти імпресаріо, бо вони панічно боялися їхати, вважаючи, що тут зона, небезпечна для життя. У літаку сиділи з такими обличчями, немов збираються на панахиду. На репетиції приходили з дозиметрами. Після концерту в Дніпропетровську, коли їм влаштували тріумф і побачили в залі ліквідаторів, інвалідів, вони були щасливі безмiри, і коли ми тепер зустрічаємося в Римі, то тепло згадують той час.

З Україною у мене пов’язано багато зворушливих моментiв. Минулого разу, коли ми з «Віртуозами Москви» виступали в Луганську, сталася така історія. Я люблю, щоб мої оркестранти на концерті завжди були в чистих накрохмалених сорочках. Бо коли людина надягає чисту білизну, вона стає морально чистішою. Мої музиканти дали випрати свої сорочки покоївкам. Жодна з них не взяла з артистів плату. Незважаючи на те, що вони отримують невелику зарплату. У такий спосіб вони хотіли нам віддячити за те, що ми приїхали з концертом до їхнього міста. Може, це дрібниця, але для мене дуже зворушливий факт, котрий надовго залишився в пам’яті. Таке ставлення людей не купиш ні за які гроші.

— Володимире Теодоровичу, як вам вдається всюди встигати, очолювати такі різні колективи, як Російський національний симфонічний оркестр і Камерний ансамбль «Віртуози Москви», активно гастролювати й бути організатором фестивалю в Кольмарі? Чи були конфлiкти, розбіжності, ревнощі музикантів? Чи з’явилося у «Віртуозів» власне приміщення в Москві?

— Коли у людини бракує часу, у неї менше можливостей грішити. У мене практично немає вільного часу. Я весь час працюю — у літаках, потягах, на пароплавах, вночі, вдень. Нова сфера діяльності — Російський національний симфонічний оркестр — мене дуже захопила і, найголовніше, вже видно результат. Ревнують, звичайно. Здебільшого одна адміністрація ревнує до іншої. Музиканти спокійніше ставляться до моєї персони. Головне, що обидва колективи багато гастролюють. «Віртуози Москви» створені раніше. Їм 22 роки, а РНО — тільки 10. Я отримую колосальне задоволення від роботи з різними колективами. Наведу приклад у своєму житті за два останніх місяці. Разом із РНО провів 21 концерт у США, сольні концерти в Нью-Йорку, у Мадриді, Лондоні. Потім виступали в Казані і Петербурзі. У Київ приїхав після концерту в залі Петербурзької філармонії, де виконував Другий концерт Рахманінова (соліст Мацуєв) і П’яту симфонію Шостаковича. Зробив запис диска творів Равеля, Франка і Ріхарда Штрауса. Провів тур iз «Віртуозами Москви» російськими містами: Тула, Ростов, Санкт-Петербург, потім ми виступали в Єревані.

Я дуже задоволений українськими оркестрантами, прекрасний колектив. Рідкісний випадок, коли оперні оркестри виконують такі складні симфонічні твори, як Третій концерт Сергія Рахманінова для фортепіано з оркестром і П’ята симфонія Чайковського, що ми їх підготували для цієї програми. Мені здається, що було б прекрасно ввести постійну практику роботи різних диригентів iз різними колективами. Репетиції із симфонічним оркестром Національної опери я провів вдень (усією чорновою роботою, муштруючи музикантів, займався маестро Володимир Кожухар. — Т. П. ). Після Києва разом із РНО будемо виступати в Москві й Лондоні. Як бачите, графік роботи щільний. У такому ритмі я звик жити. Для музиканта, що гастролює, іншої долі не буває.

Щодо приміщення для «Віртуозів», то я сподіваюся, незабаром воно буде. Його будує Російський культурний центр. Вже закладений камінь. А тепер почекаємо й подивимося, що iз цього вийде.

— У Генуї відбувся ваш дебют як оперного диригента. Чи плануєте ще якісь оперні постановки?

— Я дебютував як оперний диригент на ювілеї Белліні — чудового італійського композитора. Судячи з відгуків критики, мій дебют сподобався. На четвертий день репетицій прийшов директор Генуйського театру й почав мені дякувати. Я здивувався, адже ще нічого не зроблено, а він відповів, що наші примадонни починають ненавидіти диригента вже через 20 хвилин. А в нас iз ними була повна згода й взаєморозуміння. Мені б дуже хотілося попрацювати з російською оперою. Для цього потрібен час, якого катастрофічно не вистачає. В Італії я провів цілий місяць, а графік робіт цього року настільки щільний, що поки опера залишається лише в мріях. На фестивалі в Кольмарі я обов’язково прагну, щоб звучала оперна музика. Хочу з 25 вересня по 5 жовтня в Москві провести новий фестиваль у Великому залі консерваторії. Сподіваюся, що він стане не разовою акцією, і сподобається не тільки публіці, але й музикантам, які братимуть у ньому участь.

— Як ви вважаєте, чи потребує сьогодні класична музика популяризації, щоб у такий спосіб розширювати слухацьку аудиторію?

— Щодо класики, то я вважаю, що популяризувати потрібно все. Дмитро Шостакович геніально й просто висловив свою думку, що є й моєю мрією: «Я б хотів, щоб у дитячих школах навчали не тільки букві і цифрі, але й ноті». У цьому велика правда. У багатьох країнах це зрозуміли. Наприклад, в Угорщині навіть у найменшому містечку діти зі звичайних шкіл співають триголосні фуги. Це свідчить про дуже високу культуру нації. Нам теж потрібно цим займатися, як у Росії, так і в Україні. Порушувати питання перед урядом, щоб до системи освіти входило й музичне навчання. Тоді не зникне смак до класичної музики. Є твори, де композитори на певному історичному відрізку висловилися сильніше, ніж письменники. Яскравим прикладом цього є творчість Дмитра Шостаковича. У 1937 році він написав свою П’яту симфонію і цим створив нетлінний пам’ятник епохи. У літературі, на жаль, такого аналога немає.

— У зв’язку iз цим напрошується запитання: на яких інструментах грають ваші діти?

— Дочка Катя піаністка, Тетяна в мене флейтистка, Анні лише 6 років і вона в нас співає, схоже, що музичні задатки в неї гарні.

— У концерті «Неможливо забути» з вами виступав Ігор Четуєв. Коли ви познайомилися з молодим українським піаністом?

— Ігоря я знаю вже понад десять років. Коли довідався, що в нього немає інструменту, то купив йому рояль. Але в той період стався розпад Радянського Союзу, російські митники не могли домовитися з українськими. Мені довелося виступити на телебаченні й сказати, наскільки бридко роблять чиновники. Адже діти не повинні страждати від того, що дорослі між собою не можуть розібратися. Буквально через кілька днів мені зателефонував глава російської митниці на прізвище Драганов, взяв у мене координати Четуєва й допоміг привезти рояль у Севастополь. Ви знаєте, коли вперше почув Iгоря, то зрозумів, що в нього іскра Божа й запросив на свій фестиваль у Кольмар. Там відбулася його зустріч iз директором конкурсу імені Артура Рубінштейна паном Бистрицьким. Два роки потому Ігор приїхав туди й отримав Першу премію.

У Києві знаходиться відділення мого іменного фонду й мені регулярно розповідають про нові українські таланти, які варто підтримати. Ми з Володимиром Крайнєвим дружимо і з його фондом прекрасно співпрацюємо. Я даю йому на конкурс грошову премію, а в Кольмарі кілька разів виступали переможці крайнєвського конкурсу.

— Існує думка, що диригентами не стають, ними народжуються, навчитися цієї професії неможливо, а можна лише здобути суму професійних навичок. Мистецтво диригента складається з властивостей розуму, характеру й темпераменту.

— На мою думку, повинні поєднатися дві обставини: народитися й учитися. Щоб стати гарним диригентом, потрібно вчитися все життя. Марина Цвєтаєва чудово сказала, що потрібно все життя йти в плащі учня.

— І нарешті кілька особистих запитань. Де живе ваша родина? У чому черпаєте натхнення?

— Родина живе у Парижі. Діти ходять до школи, а я там буваю не дуже часто. Я перелітний птах, переїжджаю з місця на місце. Бо професія музиканта передбачає кочовий спосіб життя. Але коли повертаюся додому, то в родині знаходжу заспокоєння. Щоправда, через деякий час відчуваю занепокоєння, і з’являється бажання до зміни місць і знову вирушаю на гастролі. Я можу собі дозволити відпочинок тільки два тижні на рік, як правило, у серпні. Тиша — це чудова річ. Один iз великих поетів сказав: «Слухайте тишу, вона оточує речі». Вміти її слухати — велике мистецтво. Але я свій відпочинок використовую для занять спортом: ходжу, гуляю, плаваю, бігаю, читаю книжки, а також готую партитури для подальшої роботи. Але займаюся не по 12 годин, як звичайно, а лише чотири.

Натхнення отримую від того твору, над яким працюю в дану хвилину. Адже в них закладена така енергія, стільки думки, над чим варто замислитися, що коли занурюєшся у партитуру, то забуваєш про все на світі. Осяяння й задоволення від концерту в мене буває, коли я добре опанував матеріал. Відповім пушкінськими рядками з «Кам’яного гостя», коли Лаура говорить, що сьогодні мені вдавався кожен рух, слово, я вільно віддавалася натхненню, слова текли, начебто їх народжувала не пам’ять рабська, а серце. Люди дивуються, що я живчик такий, посивілий. На це я можу сказати, що ви не уявляєте, яку енергетику я отримую від залу, як глядачі мене тримають у піднесеному стані постійного горіння.

ДОВІДКА «Дня»

Володимир СПІВАКОВ народився в Уфі в 1944 році. Його батько — інженер, мати — піаністка. Закінчив музичну школу при Ленінградській консерваторії і Московську консерваторію, клас Юрія Янкелевича. Перша перемога — у 1965 році третя премія на Міжнародному конкурсі імені Маргарити Лонг і Жака Тібо у Парижі. З 1967 по 1970 рік стає лауреатом кількох міжнародних конкурсів (у тому числі в Генуї, Монреалі, Москві). З 1975 року починає виступати із сольними концертами. Його дебют як диригента відбувся iз Чиказьким симфонічним оркестром. У 1979 році створює Камерний оркестр «Віртуози Москви». У 1988 році засновує міжнародний фестиваль у Кольмарі (Франція). У 1989 році «Віртуози» усім складом переїхали до Іспанії на запрошення принца Астурійського. З 1999 року очолює Російський національний оркестр. Має нагороди: Орден мистецтва і літератури Франції, орден «За заслуги перед Батьківщиною» III ступеню, народний артист СРСР, а в нинішній приїзд до Києва став народним артистом України. Одружений. Має трьох дочок. Грає на скрипці, зробленій Страдіварі в 1712 році.