Вони всі хочуть зробити з мене людину
Я останній місяць читаю її заклики, бабусі Олександри Микитівни, й усе, що я можу зрозуміти з її прокльонів владі, міністрам та іншим дрібним світовим діячам, у виразах «Ганьба! За що мені! Нелюди! Компартійні іроди», так це те, що вона вже 7 років просить одну склянку бульйону, яйце і маленький шматочок яловичини щодня. (Я нічого не розумію!). Замість обіду, вечері й сніданку, які їй щодня ставлять на підлогу перед дверима її кімнати в будинку перестарілих. Тому що вона відмовляється від них, а треба їсти.
Я нічого не розумію! Я прошу її зняти з шиї саморобну гірлянду з її документів — заслуг перед Батьківщиною, з якою вона ходить у метро й просить копієчку — купити собі на обід те, що вона може їсти з її шматком шлунка, який залишився після операції. Я благаю її припинити мітингувати й плакати. Під телекомплексом, зрештою, зупиняються люди й дивляться. Однак вона плаче. І просить: «Олечко, ось прочитай ще цей лист. Там я все написала». Там знову про бульйон на 34 сторінках. Вона, напевно, збожеволіла давно. Залишишся тут нормальним — сім років просити склянку бульйону, яйце, і шматочок яловичини. І щоб із пенсії в неї за з'їдене й вираховували, а не ставили під двері «належний обід згідно з калькуляцією».
Я тепер навіть не буду намагатися шукати закон — відповідає це законові чи ні. Якщо постарію й раптом буду самотня, й піду в обійми держави, й вона буде вирішувати «у відповідь на моє звернення до міністерства такого-то», дати мені подушку під ревматичний бік чи — згідно з калькуляцією тільки... Я, напевно, буду схожа на божевільну, як усі старі люди нашої держави.
Одна моя знайома зателефонувала щойно з нічного іноземного ресторану на берегах нашого Дніпра. Вона там підробляє, в очікуванні на зарплатню на основному місці роботи. Вона запитала, що б я робила з відкоркованою пляшкою коньяку, 300 г за 6 тис. грн. якого щойно скуштував один дуже високопосадовий наш чиновник. Куди подіти решту? Видихається ж. Нерозумна якась знайома — чого йому видихатися? І безглуздий мій прийом. Банальний. Правда ж?
Один мій постійний глядач на ім'я Роман, автор здоровенних послань до мене, які він пише зазвичай декілька днів, написав чергового листа, після якого мені стало страшнувато йти далі. Він і чує, і обдумує кожне моє слово в ефірі, й навіть точно відзначає час, коли воно прозвучало. Спочатку це насторожувало. Так завжди роблять божевільні, які підстерігають мене під телекомплексом і просять затриматися на хвилинку, тому що «треба щось переробити у світобудові».
Але потім я зрозуміла: Роман — мій несподіваний і суворий друг. Він вірить мені багато років так сильно, що не пощадить, якщо раптом виявиться, що говорила я все лише тому, що це така моя робота, за яку платять гроші. Попалася, пташка?
Я дуже чекаю його листів. Хоч жодного разу не відповідала. Він точно знає, що я думала, роблячи цю програму. І коли мені треба допомогти, коли мій голос затремтів — про це знає тільки він — і відразу пише: тримайтеся, ну що ж ви. Рідко зустрінеш такого сильного й відданого чоловіка в реальному житті.
Але лише нещодавно зронив випадково, що дуже молодий. Що не дуже здоровий. Що безробітний. І що нещодавно помітив: тепер мені, нарешті, вже не потрібна його допомога. Мої слова в ефірі жорсткі. І він уперше не може захоплюватися цими словами. Тому що це буде цинічно — казати: як добре вдалося вам сказати, що ці шахтарі, що ці діти, що ці хворі селяни нещасні. Він сказав: про це, напевно, напишуть критики. А я відчув: вам більше не потрібна моя підтримка. Тепер я можу вам допомогти, лише запропонувавши тему. І він запропонував тему. Добру. Ми будемо її знімати обов'язково. Так, щоб Роман не зміг написати: «Як красиво ви це сказали, все таки...»
Я нині раптом зрозуміла: цей хлопець усі ці роки посилав мені листи, мене виховуючи. Це глядач ліпив із мене людину. І тепер хоче перевірити: вийшло чи ні.
Він відпускає одну: нумо, мадам, ви так красиво меч тримали. Ну ж бо, ви сказали: ви щось ним можете робити?..
...Одна моя рідна, майже сторічна бабуся — її звуть Оля — вже три дні не хоче відкривати стомлені очі. Іще недавно вона піддавалася моїм безглуздим умовлянням жити! Адже треба знати, що буде далі. Вона бачила всі революції, війни, розстріли, голод, щастя і перемогу і піддавалася на ці мої безглузді умовляння! І що буде далі? В останній мій приїзд вона лягла і, здається, не впізнаючи, сказала: він дуже любив мене. І пригадала якогось ще із царського часу студента Василя Петровича, роздавленого каретою біля університету в Києві. А потім сказала: я завжди знала, яка в них буде доля! І стала говорити про якогось хлопчака з притулку, в якому працювала під час війни. Бабуся згадувала головне за своє сторічне життя: любов і сенс роботи. Я рішуче витерла сльози, тому що пригадала раптом: бабуся за все життя ніколи при мені не плакала. Вона чітко сказала мені: не живи ніколи дуже довго, коли вже нікому не можеш допомогти. І перекреслила всі мої звичні думки.
Мама сказала мені по телефону: запам'ятай її такою і не приїжджай. Їдь кудись далі у своє відрядження. І не плач.
Ми тепер у відрядженні. І обіцяючи писати в газету про свої враження із поїздки в поїздку, я мала повідомити конкретні факти і що зроблено. А виходять, бачу, дуже якісь особисті думки. Тому що всюди у провінції, де зупиняється наша машина, біля неї з'являється бабуся з кіпою документів у сітці, за нею — дідусь з орденами, а за ним — тітка з дітьми. Чому ви думаєте, що ми можемо вам допомогти з квартирою, з роботою, з пенсією? Я розгублена. Бабуся, пожувавши гармошкою старечого рота, вимовила раптом: «А у вас імідж такий». Вона не знає про імідж. Вона хотіла сказати «обов'язок» — щоб це було мені зрозуміло, сучасною мовою.
Мої враження, таким чином, такі: вони всі хочуть зробити з мене людину. Вже який день не відкриває очей моя бабуся Оля, відмовляючись чекати майбутнього без любові й сенсу роботи, телефонує з богадільні бабуся Олександра Микитівна зі своєю мрією про склянку бульйону, в сумці — лист від мого друга Романа. На шахті, про яку ми знімали програму, і вона багатьом сподобалася, шахтарі ріжуть собі вени, проданий у Львові хлопчик як і раніше живе у журналістів, матуся, що його продала, все ще не позбавлена на нього прав, а Юрчика як і раніше намагаються виманити у притулок, заражений ВІЛ комбайнер Юра все ще не може зібрати довідки, аби довести, навіщо йому такі гроші за завдану йому шкоду...
Ось звіт про зроблену роботу — поки нічого... І ви думаєте, ми можемо допомогти? Їдь знову і не плач — сказано ж тобі.
