ВОВКОДАВИ НАГАДУЮТЬ ПРОФЕСIЙНИХ БОКСЕРIВ ПЕРЕД БОЄМ:

ЗАГАЛЬНА ПАНОРАМА

Сонце золотило озеро Тельбін на Березняках і видавало максимальну кількість тепла, на яку було здатне наприкінці жовтня. А біля берега, де гордо височів легкоатлетичний комплекс, лунало басове гуркотання собачого гавкоту.

Жінка в білому плащі, що гуляла вздовж берега, злякано обернулася на ці звуки разом зі своїми двома болонками (теж білими, під колір плаща). І було на що обернутися!

Величезних кошлатих собак, переважно бежево-рудих та сіро-білих тонів, можна було зустріти в окрузі на кожнім кроці: під деревами, всередині машин, на прогулянкових доріжках. Та й усі серйозних порід: середньоазіатські та кавказькі вівчарки. Автомобілі, що під’їжджали з ними, теж досить «серйозні»: «Вольво», «БМВ» і навіть один «Лінкольн».

— Куди ти пішов, недоумок? — питав довговолосий юнак у бордовій куртці свого собаку, який немилосердно тягнув його за повідець. — Стій, я тобі говорю! Чуєш, Максим?!

«О, — думаю, — цікава кличка в собаки».

— Замовкни, я знаю куди йти, — відгукнувся хлопець, який ішов на п’ять метрів попереду парочки. Максимом виявився він.

У цей момент волохатого білявого вовкодава намагалася втримати така ж білява й кошлата господарка. Вона відрізнялася від свого вихованця тільки окулярами та одягом. Він рвонув у бік вовкодава, що біг за Максимом, впізнавально цілячи йому під хвіст.

— Побі-іг! — саркастично помітила господарка, яка вже розібралася, що «об’єкт пристрасті» її вихованця однієї з ним статі. — Ти хоча б понюхай, дурень!

«Дурень» вже усвідомив свою помилку. Особливо коли помилковий об’єкт його пристрасті розвернувся й так гаркнув, що жінка біля озера з болонками пришвидчила хід разів у три.

Приблизно така обстановка була напередодні другого чемпіонату України серед кавказьких і середньоазіатських вівчарок . У ньому взяло участь більш двохсот собак- вовкодавів.

«ДРЕСИРУВАННЮ НЕ ПІДДАЮТЬСЯ»

Один з журналістів поцікавився у прес-секретаря цього заходу Віталія:

— Чому собаки без намордників? Коли я йшов сюди між ними — мені стало моторошно.

— Не хвилюйтеся, вони при хазяях, — став заспокоювати прес-секретар. — І потім — зараз день, — висунув він досить незвичайний аргумент.

— Тобто краще звідси забратися до настання темряви? А то ховатися доведеться? — припустив я.

— Думаю, до крайностей не дійде, — поважно відповів Віталій.

— Це тільки на чемпіонатах небезпечних порід собаки без намордників? — додатково поцікавився я.

— На знаю щодо собак інших порід, я в цьому не дуже розбираюся, але що стосується середньоазіатських і кавказьких вівчарок — це традиційно, — роз’яснив прес-секретар.

— Зрозуміло. Тобто пуделi, можливо, у намордниках... Ну що ж, це дуже по-нашому...

Під час діалогу на нас плотолюбно витріщалася собаченція крізь скло джипу «Міцубісі». Голова цього «азіата» за розмірами наближалася до голів чарівних собак, що сторожать скарби у казці Андерсена. Ймовірно, вони тієї ж породи.

Зненацька Віталій видав ще більш «заспокійливу» інформацію:

— Ці породи дресируванню майже не піддаються...

Підтверджуючи його слова, у цей момент у ворота манeжу спрямував хлопець в темних окулярах з велетенським чорно- сріблястим псом-красенем. Окрасом той змахував на гімалайського ведмедя: мав білий «комірець» і «панчішки». Пес гордо крокував з хазяїном. Однак, дійшовши до входу і з невдоволенням побачивши всередині десятки гавкаючих собак (імовірно, його обурила думка: «Як, я запрошений не один?!), він різко зупинився й смикнув, тягнучи хазяїна, назад. Ледве встигаючи за «гімалайським ведмедем», молодик засмучено промурмотів:

— Я так і знав, що тобі не сподобається!

У манежі грала тиха оркестрова композиція з репертуару Джо Дассена. Під ці ліричні ноти відбувалися люті собачі розбирання. І чим менший собака за розміром, тим він виявляв більш злісний характер.

Самий злющий тип з білою плямою на чорному лобі (як у кіно з Ван Даммом бандит на прізвисько «Мічений») гарчав і накидався на кожного собачого делегата.

Його вусатий хазяїн у спортивній куртці і джинсах стегном притискав голову хулігана до стінки. І після кожного «наїзду» різко струшував його за нашийник. Але допомагало це слабко. А коли вусатий на хвилину розслабився, «мічений», привітно завилявши йому обрубком хвоста, ледве не вирвався з-під хазяйської ноги, намагаючись схопити чергового собачого перехожого. Після цієї витівки власник тряс його голову на дві хвилини довше.

ПРО ХОРОВИЙ СПІВ, СУЧИХ ДІТЕЙ ТА СПРАГУ

Наш фотограф Анатолій Медзик намагався взяти в об’єктив особливо виразних «кавказців». Однак, як тільки він наводив об’єктив на спочатку добродушні морди, собаки відразу загрозливо починали гарчати. Вони явно не вітали його дії.

Саме в цю саму секунду з динаміків зникли мелодії Джо Дассена й у залі роздалася музика пугачовсько-раймондiвської пісні «Я вам спою еще на бис».

Розбуджений Медзиком собачий вулик відгукнувся на цей знаменитий музичний твір тужливим виттям. Включилася одна тварина, потім інша і т.д. — по ланцюжку. Вони, по своєму, непогано замінили Пугачову. У приспіві собачий хор затяг найбільш злитно. Куди там хору геїв, яким так самозабутньо захоплювалася Алла Борисівна!

Після чергової спроби втихомирити «вокалістів», два з них, припинивши голосові вправи, кинулися в бійку. І музика приспіла веселенька — у стилі кантрі. В цілому вийшла правдоподібна сцена з вестерну про Дикий Захід, де в головних ролях — собаки.

Однак, звичайно, не всі собачі представники поводилися так агресивно.

Один рудий велетень уважно спостерігав, як хлопець із затиснутим у руці мобільним телефоном гладив по спині (тим самим мобільником) свою дівчину. Рудий повертав голову вгору та вниз, стежачи за рухами руки молодика.

Не знаю, які думки роїлися в його собачій голові. Можливо, йому ця дівчина теж сподобалася, й він хотів її приголубити. Але, головним чином, він пожвавiшав після того, як заверещав мобільник. Рудий моментально підхопився на всі чотири лапи. Помітивши цей рух, парочка обернулася й пішла обійматися в інший кут залу.

Щенята були, як завжди, зворушливі і беззахисні. Вони забавно морщили лоби, кусали повідцi та з боязкою цікавістю витріщалися по сторонах. Особливо розчулювало кошлате маля кавказької породи, яке дівчина тримала на руках як «людське дитинча». Воно довірливо обіймало її лапами за шию. І дівчина, і воно були пухнатими і симпатичними (уточнюю — на панянці була пухнаста кофта, щоб ви зрозуміли мене вірно). Рідко хто міг стриматися й не погладити його білу лапку, що звисала з плеча. (І я не стримався. Погладив. Заодно й дівчину).

Хазяї-жінки, на відміну від чоловіків, розмовляли зі своїми лютого виду собаками з великим сюсюканням. Одна з них, попиваючи зі стаканчика мінеральну воду, зверталася до своєї білої суки в такий спосіб:

— Зараз поп’ємо водички, моя дівчинко! Зараз, моя кицю!

Сiмдесятикілограмова «киця» не відривала спраглого погляду від склянки з мінералкою. Потім вона прохально простягнула лапу, начебто: «Налий же і мені!»

Зрештою води принесли і «дівчинці». «Киця» із задоволенням стала сьорбати з... вiдра.

Для того, щоб стримувати найшаленіших представників сторожових порід, які кидаються на своїх побратимів, хазяям приходилося сідлати їх зверху. Часом здавалося, що якщо ті піднапружаться, то вони зможуть понести своїх власників, ніби вовк царевича Івана.

КОНКУРС СОБАЧОЇ КРАСИ

Нарешті, почався огляд суддями собак для визначення чемпіона. Тимчасово приборкавши своїх вихованців, хазяї ходили з ними по колу. Недобре поглядаючи один на одного, «азіати» і «кавказці» нагадували арештантів на прогулянці. Один раз, ніби змовившись, чотири собачих гіганти кинулися один на одного. Одночасно натягнулися чотири повідці й четверо чоловіків ледве приборкали «друзів людини». Сцена була дуже динамічною. Схожою на ту, що відбита у Пітері у вигляді скульптурної композиції на Анічковому мосту, де атлети загнуздують розлютованих коней.

Вразили своєю безстрашністю судді. Одна з процедур була наступною: хазяїн саджав свого вихованця і відтягав йому губи вниз, а суддя повинен був, витягнувши шию на максимально близьку відстань, оглянути зуби собаки.

Чесно кажучи, це дуже змахувало на вкладання голови дресирувальника в пащу лева. Але якщо дресирувальник більш-менш впевнений у левові, як у власній тварині, то тут собачки чужі... Коротше, так ризикувати носом могли тільки надзвичайно сміливі люди.

Чоловік у штормівці, виводячи з відгородженого для огляду майданчика величезного «дружка», мав трохи засмучений вигляд.

— «Відмінно»? — запитав його хтось із знайомих, кивнувши на пса.

— «Добре», — зітхнув чоловік.

— Чому?

— Очі світлі, — зі смутком відповів він.

Мабуть, треба темні. Прямо конкурс краси бандитів! Ясноокий «кавказець», виходячи, встиг рикнути на чорного побратима, показуючи, що якщо з очима в нього щось там не те, то з іклами — усе в порядку.

Треба відзначити, що дорослі собаки жодного разу не скривдили щенят. Але ж і у півроку цi створіння досить пристойних розмірів.

Про бойовий дух цих шляхетних воїнів говорили і клички, що оголошувалися перед виходом кожного собаки: «Ланцелот», «Роккі», «Джидай», «Арчібальд».

ПЕРЕМОЖЦІ

Переможці чемпіонату України теж не підкачали відносно власних імен (називати їх кличками двічі — ручка не повертається).

Чемпіони серед вовкодавів (щенят):

Категорія «Бебі» (2—4 місяцi) — «Абас»;

Молодша група (4—7 місяців) — «Марта-Обрі»;

Середня група (7 місяців — 1,5 року) — «Мацифер-Саксо»

Переможці серед середньоазіатських вівчарок:

Пес «А-Ел-Барс» (Київська обл.);

Сука «Марія» (Київська обл.).

Серед кавказьких вівчарок:

Пес «Ашот» (Донецьк);

Сука «Айша» (Донецьк).

Абсолютний чемпіон України з присвоєнням звання «Вовкодав-2000» — «А-Ел-Барс»

Поздоровляємо хазяїв чемпіонів! І бажаємо примноження успіхів!

Але все ж таки хочу ще раз нагадати їм: окрім медалей, непогано було б прикрасити своїх вихованців ще й намордниками (із двохсот собак у намордниках були всього лише двi-три). Так буде не тільки краще, але й спокійніше. Всім навколо.