«Воювати повинні такі люди, як я»

«Я водій БТРа — наймолодший тут, — жартує Іван Михайлович, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади. — Пішов я добровольцем. Два місяці боровся за право служити, але ніхто не брав — не підходжу по віку. Відверто, нашого районного воєнкома я зовсім дістав (сміється). Він уже певне радий, що здихався мене».

З паном Іваном (позивний «Дід») ми познайомилися у Маріуполі, коли відвідували військових, які споруджують барикади на міському пляжі (матеріал «Приборкати «Шторм» від 2 квітня 2015 року). Як виявилося, «Дід» — активіст зі стажем.

«Я брав участь ще в перших протестах за часів Кучми. Та якось так і пішло. Активно підтримував Майдан у Харкові. А 13 лютого відчув порив — треба їхати до Києва. Одразу зібрався і вирушив. Був там до 24-го. Події мене вразили. З такою жорстокою смертю зіткнувся вперше. До цього бачив смерті в автокатастрофах, бо давно за кермом, але те, що було на Майдані, досі забути важко».

Коли влітку бойовики розпочали активний наступ, Іван Михайлович твердо вирішив: треба служити. Єдина проблема — вік. За законом, він може проходити службу добровольцем, але військовим комісарам здавалося, що «Дід» навантаження не потягне. Тому і чув він спочатку лише відмови. Якось наш герой дізнався, що в одному з військкоматів Миколаєва умови прийому більш ліберальні, тож одразу вирушив туди.

«Зібрався за 15 хвилин, попрощався з рідними та поїхав на південь. Там мене прийняли на службу і відправили тренуватися на полігон, де ми з товаришами провели два місяці. З нами були як добровольці, так і кадрові військові. Перші на той час не мали хорошого забезпечення, а другі одразу приїжджали в бронежилетах та в новій формі. Один, пригадую, кепкував із мене, говорив: «Куди тобі, діду, ти за два тижні зламаєшся і втечеш». Але все зовсім не так склалося. Він сам воював недовго, одразу в шпиталь потрапив, і досі відсиджується. А я, як бачите, вже півроку при зброї. Та й хто взагалі сказав, що я гірший воїн, ніж наша молодь? Коли крос біжимо, я їх далеко позаду лишаю. До слова, на полігоні нас приймали по-царському. Щодня червоною рибою годували (Сміється.). Ну, як червоною... кількою в томаті. Досі дивитися на неї не можу. Як подумаю про ту кільку — апетит зникає», — розповідає чоловік.

Село Кочеток, у якому живе та працює Іван Михайлович, майже на кордоні з Росією. Рішення «Діда» стати добровольцем сусіди та знайомі сприйняли не надто радо.

«Коли я тільки йшов воювати, сусіди дуже дивувалися: «Чого ти туди йдеш? Хочеш за Порошенка життя віддати, а що він тобі хорошого зробив?» А що мені Порошенко? Я за дітей своїх ішов, за онуків, щоб жили у нормальній країні. Так цього у нас не розуміють», — говорить Іван Михайлович.

Воювати у «Діда» справді є за кого. Має четверо дітей (три доньки та сина), четверо онуків та навіть одного правнука.

«Думаю, воювати повинні саме такі люди, як я, — ділиться Іван Михайлович. — Молоді, вони може і більш вправні, але у них ще все життя попереду».

За півроку служби окрім Маріуполя, Іван Михайлович побував у Новоселівці та Гранітному, щоправда, у прямі бої не потрапляв. За словами добровольця, їхній підрозділ виконував інші завдання, про які поки не розповідають. Окрім служби, Івану Михайловичу вистачає часу і на власні захоплення. Серед них — риболовля та читання книжок.

«Дуже люблю читати. В мене і в БТРі купа книжок захована, і на базі трохи є. Сьогодні, правда, з собою нічого не взяв — дощ, але читаю щодня. Вдома у мене було багато книжок, майже дві тисячі. Але перед війною ми з дружиною ледь не все роздали у районні бібліотеки. Я колекціонував українську та зарубіжну класику, сучасну літературу. Щодо читання, я -»всеїдний». За своє життя стільки усього прочитав, що потім і не міг пригадати назв. Бувало, візьму до рук нову книжку, перечитаю кілька рядків, а виявляється — вже читав. Хоча, є й такі, які пам’ятаю все життя. Ось, до прикладу, Квітку-Основ’яненка ні з ким не сплутаю. Всі томи перечитав разів вісім. Прикро одне: раніше жили у двокімнатній квартирі — місце для книжок завжди було, а переїхали у власний будинок — вже немає де подіти. Це все ці нові меблі, вони до книг не пристосовані, доводиться літературу на горищі тримати. А це вже не те...»

До слова, після війни Іван Михайлович збирається повернутися до рідного села та навіть продовжити адміністративну роботу. Зокрема, вже на наступних місцевих виборах «Дід» планує балотуватися на міського голову Чугуєва.