Впаде — не впаде

У Чорнобильської АЕС є не тільки квітнева річниця. Сьогодні виповнюється 20 років від моменту здачі в експлуатацію об’єкта «Укриття» — саркофага, котрий убезпечує для світу радіоактивні відходи на аварійному реакторі. Зведення бетонного могильника почалося одразу після аварії і тривало трохи більше ніж півроку. Щодня на будівництві працювали понад десять тисяч людей, заливаючи в день по кілька тисяч кубометрів бетону... Двадцятиріччя саркофага відзначають не тільки в Україні: минулого тижня день пам’яті загиблих під час ліквідації аварії і вшанування тих, хто пережив і вижив після Чорнобиля, пройшов у Москві. Для українців нинішня річниця важлива не тільки як ще одне нагадування про тисячі людей, що працювали над зведенням об’єкта. «Укриття» потребує оновлення й заміни, і на реконструкцію саркофага потрібно щонайменше півмільярда доларів — ці гроші виділяє для України міжнародна спільнота.

Необхідність і невідкладність робіт на «Укритті» викликана масою об’єктивних чинників: чимало несучих конструкцій саркофага спираються на фрагменти зруйнованого енергоблоку, що збереглися після аварії. Більшість будівельних конструкцій встановлювалися дистанційно, а тому не мають необхідної точності прилягання. У результаті аварії і під дією навантажень окремі частини споруди відхилилися від початкового запроектованого положення. Ретельного догляду і значних фінансових витрат потребують й інші енергоблоки ЧАЕС — поки з них не вивезене й не утилізоване все паливо, їх неможливо остаточно вивести з експлуатації. Лише на 1-му енергоблоці, за оцінками фахівців, залишилося понад 270 тонн палива. Розвантаження й захоронення цих відходів планують завершити до 2008 року, сьогодні ж основна увага прикута до саркофага: зважаючи на те, що нині «Укриття» знаходиться мало не в аварійному стані, на території зони відчуження регулярно відбуваються спеціальні навчання на випадок негараздів із реактором. На одному із таких навчань, проведених за сприяння Міністерства надзвичайних ситуацій, побували і кореспонденти «Дня».

ДВОХВИЛИННА ГОТОВНІСТЬ

Пронизлива сирена виє рівно дві хвилини з моменту повідомлення про аварію на четвертому енергоблоці. Ще за хвилину оживає голос у внутрішній радіомережі: на об’єкті «Укриття» внаслідок нічного землетрусу в Карпатах обвалилася легка покрівля, над реактором піднялася хмара радіоактивного пилу, вітер відносить її в напрямку Чорнобиля. Легенда легендою, але евакуювати персонал і прорепетирувати адекватні справжньому подібному повідомленню дії зобов’язані усі підрозділи, що працюють у зоні відчуження.

У адміністративно-побутовому корпусі Чорнобильської АЕС западає напружена тиша. Однак тиша оманлива: насправді в цей час персонал станції організовано спускається у сховище, а керівники підрозділів у безпечному приміщенні збираються на оперативну нараду. Через пропускний пункт до підвалу-сховища спускаються і журналісти. У підвал, кілька поворотів коридором, сині стіни, товсті двері з величезною ручкою-диском. За ними — два ряди обшарпаних залізних нар, де мають сидіти люди. Біля входу кожен працівник проходить через височенний турнікет — у зріст людини, коли не більше. Ніхто не «фонить» — можна проходити далі. Усі як один із сумками з протигазами. Але протигази вдягнули не всі — не більше ніж третина працівників.

У декого із засобів індивідуального захисту вийняті скельця, у когось — від’єднані фільтри. Кожному співробітникові у цьому приміщенні відведене своє місце, але у проході між «нарами» натовп — співробітники шукають своє місце, переговорюються і жартують.

За стіною — два ряди столів, де розташовується оперативний штаб. Карти, телефони, гучномовець. За десять хвилин уже все сховище наповнюється людьми. Керівники підрозділів і цехів роздають вказівки по телефону — тим, хто навіть у випадку аварії залишився на посту. За хвилину уже звідти, згори, де радіація, дзвонять у штаб зі звітами. У гучномовці той самий голос наводить оперативні дані про переміщення людей, про готовність, про дії аварійних бригад дезактивації, захисту, санітарної обробки. Про те, що оперативна група лишилася нагорі й діє відповідно до наказів.

Через п’ятнадцять хвилин разом зі співробітниками станції вибираємося нагору. У цей час, згідно задуму, радіоактивна хмара вже давно минула адміністративний корпус і дібралася до міста Чорнобиль. На площі перед будинком — п’ять автобусів, які вивозитимуть людей у безпечне місце. Працівники виходять уже добре організованими групами, уже всі — в протигазах, сідають у транспорт. І хоч автобусів аж п’ять, два з них від’їжджають порожніми, тоді як у трьох інших люди в протигазах їдуть стоячи...

На евакуацію співробітників пішло трохи більше, ніж півгодини. Але час — не головне, запевнили журналістів керівники цивільних навчань. «Головне під час аварії, під час евакуації — уникнути паніки, — переконаний прес-секретар МНС Ігор Кроль. — Кожен має знати свою роль, своє місце, порядок дій. Затримки в часі були, але не завадили вивезти людей».

10 РОКІВ ДО НОВОГО САРКОФАГУ

До кінця 2006 року об’єкт «Укриття» все-таки буде частково укріплено. Зокрема, цими днями планується провести заміну несучих балок у верхній частині саркофагу й убезпечити легку покрівлю від падіння. Стіна, на яку зараз спирається дах, залишилася в енергоблоці після аварії, але за два десятиліття вже достатньо проіржавіла і значно відхилилася від вертикального положення. За словами заступника директора ЧАЕС з технічної частини Володимира Каштанова, ця стіна може обвалитися при таких підземних поштовхах, які припускають у навчаннях. Якби це сталося, значна частина даху впала б саме на ту частину реактора, де залишилося найбільше радіоактивного пилу. Впаде чи не впаде — достеменно невідомо, але співробітники ЧАЕС стверджуються, що заміна балок попередить катастрофу.

«Буде створено спеціальні металеві споруди, які візьмуть на себе навантаження старих балок», — розповідає В. Каштанов. На ЧАЕС упевнені, що додаткових викидів радіації і небезпеки для життя і здоров’я людей при цьому не буде. «Ці роботи проводяться у рамках загальної програми стабілізації об’єкта «Укриття», — розповідає директор ЧАЕС Ігор Грамоткін. — Це буде цілком безпечно, оскільки розроблені плани проведення робіт, які враховують і запобігають будь- яким негативним наслідкам». За словами керівництва, такі стабілізаційні заходи розраховані на 10—15 років і коштують понад 40 мільйонів євро. Власне, є шанси, що до того часу, коли нові балки застаріють, над ЧАЕС уже стоятиме новий, надійніший саркофаг.

Від оглядового майданчика, де журналістам на макеті демонстрували заміну конструкцій, до аварійного реактора — метрів із двісті. Доза випромінювання тут сягає більш як 300 рентген на годину. Поки журналісти розглядали макет реактора, на території енергоблоку і навколо нього розгорнулася друга частина навчань. Повільно поповз до реактора транспортер зі спеціальною бригадою — для визначення джерел випромінювання, розставляння спеціальних міток. Тут же люди в респіраторах заміряли фон «вручну» — спеціальними новими приладами, які дозволяють на місці визначити склад радіації за хімічними елементами, а не направляти результати до далеких лабораторій. «Як же ви з одним респіратором тут працюєте?» — запитуємо в одного із фахівців. «Так навіть зручніше, — пояснює представник радіаційної розвідки. — Це ж не такі, як раніше, ті від спеки могли розплавитися». Окрім спецодягу й респіратора до засобів захисту спеціальних бригад включені накопичувачі радіації — малесенькі прямокутники, закріплені на одязі. Туди й має йти найбільша, шкідлива доза опромінення.

Але з розставлянням міток на зараженій території персонал ЧАЕС впорався не одразу. Ще одна оперативна бригада фіксує місця, де є завищений фон — розставляє спеціальні прапорці. Ці вже зовсім у камуфляжі, з голови до ніг, без відкритих ділянок тіла. «Та що ж ви робите, — вичитує підлеглим начальник бригади. — Не забувайте вкладати мітки!» І справді, на кожному помаранчевому прапорці «Заражено» є кишенька — для вкладишів із зазначенням того елемента, яким забруднена територія. «Підрозділи впоралися із завданням і набули практичного досвіду, — зазначає директор департаменту цивільного захисту МНС Василь Квашук. — Проблеми є, але таким чином ми поглиблюємо свої можливості і з захисту населення, й зі спеціальної обробки техніки. На жаль, обладнання радіаційної розвідки здебільшого застаріле, але вже розроблено програму переоснащення цих підрозділів».

УСЕ ПЕРЕДБАЧЕНО

Окрім контролю над реактором і збереження здоров’я людей, адміністрація зони безумовного (обов’язкового) відселення має цілу низку проблем і з навколишнім природним середовищем. Радіація є не скрізь. Але у випадку, наприклад, пожежі, територія справжнього ураження природи значно розширюється — і, звичайно, виходить за умовний кордон 30-кілометрової зони. Цього дня, окрім підвищеної сейсмічної активності, на Київщині відбувається різке погіршення погодних умов — із сильними нічними морозами, поривами вітру, посиленням опадів... і обвалом ліній електропередач, припиненням руху автотранспорту, а отже в зоні відчуження — пожежі, потопи й інші «засоби» поширення радіації. За задумом, на навчаннях, посилено працюють і тренуються державні спеціальні підприємства «Екоцентр», «Чорнобильліс», «Чорнобильсервіс», «Чорнобильводексплуатація».

На території зони відчуження — 29 точок контролю над забрудненням. Кожної години звідси в Чорнобиль і далі надходить інформація про склад землі, води, повітря. У випадку надзвичайної ситуації — щоп’ятнадцять хвилин. Люди у яскравій, ядучих кольорів, спецформі метр за метром прочісують забруднені території. Прилади змигують і пронизливо пищать. «Такі навчання для нас не новина, — розповідає начальник медчастини Валентина Ганжа. — Цю роботу ми робимо регулярно, особливої уваги треба приділяти хіба що під час сильних опадів чи високої сонячної активності». На щастя, працівники дотримуються заходів безпеки, і надзвичайні ситуації із людськими жертвами тут не виникають. Куди складніше впоратися із незапланованими явищами — пожежами. Пожежонебезпечний період у зоні відчуження триває 240 днів на рік, а гасити вогонь треба швидко — для цього однієї води замало. Пожежна частина в 30-кілометровій зоні, звісно, власна, й укомплектована нетрадиційно: окрім звичайних пожежних машин у парку обслуговуються дві спеціальні, перероблені з танків.

Двоє працівників у сірих безформних костюмах обливають бензином і підпалюють купу ящиків. За сигналом із парку вибирається колишній танк, а нині — пожежна машина «Славутич Імпульс-2М». За хвилину-півтори він уже на місці, розвертає дуло до вогню — і шоковані журналісти завмирають на місці. Звучить, як справжній постріл, тільки замість кулі — спеціальний порошок. Ще один постріл — і танк повзе назад у парк, а решту іскор пожежники гасять уже водою та піною.

Після подібної праці очистка і відпочинок потрібні не тільки людям, а й техніці. До спеціального боксу заїжджає транспортер, що побував у радіаційній хмарі. Спочатку з одного, потім з іншого боку його зустрічають струмені води із піною. Після 3-5 хвилин мийки техніку ще раз перевіряють на рівень забруднення і при потребі відправляють на повторні процедури. Вода тим часом потрапляє у спеціальний відстійник, звідки потім відводиться у місця захоронення... «Вода зі спеціальними порошками, які краще дезактивують техніку, — розповідає начальник відділу ЦО та НС управління з надзвичайних ситуацій і спецроботи Микола Орлов. — Якщо це влітку, машини миють вручну, норма — один квадратний метр за хвилину». Для людей, які прибули з забруднених місць, теж спеціальна мийка. Норма для працівників — встигнути відмитися за вісім хвилин.

...Виїхати із зони теж не так просто. Перед очима знову, вкотре — повсюдні «пелюстки»— попередження про радіацію, довжелезні ряди металевих велетнів — ліній електропередач і наостанок — порожні містечка, де ввечері не світиться жодне вікно, зарослі бур’янами села, з фіранками у вікнах, ретельно замкнуті хати — від злодіїв? На КПП «Дитятки» автобус зупиняється, і всі учасники поїздки ще раз проходять радіаційний контроль. Утретє (чи вп’яте — хто рахував) обличчям до приладу, ноги на ширину плечей, міцніше притиснути руки до панелей з боків... Чисто.