Врятувати всіх
У зоні активних бойових дій залишаються люди, які не лише не можуть покинути територію, а й навіть спуститися в підвал під час обстрілу — на візках, із ДЦП, прикуті до ліжка, незрячі... Хто їм допоможе?
Національна асамблея інвалідів України та Європейська Асоціація прав інвалідів започаткували Благодійну програму «Рятуймо разом» для надання допомоги особам з інвалідністю — вимушеним переселенцям із зони АТО. На території Луганської та Донецької областей перебуває понад 240 тисяч інвалідів. Із них змогли покинути територію лише п’ять тисяч. Евакуація цих людей відбувається силами волонтерів, оскільки держава не має ні коштів, ні можливості забезпечити їх вивезення, розповідає голова Національної асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич.
«Коли ми дивимося телевізор і бачимо, як люди тікають під час бомбардування, як люди бояться і страждають внаслідок агресії проти населення Донецької та Луганської областей, ми бачимо населення, яке спроможне, хоча і з ризиком для життя, врятувати себе та своїх близьких. Але ми не згадуємо про інших людей: незрячих, без ніг, без рук, дітей із ДЦП, людей на візках, на милицях, людей, які прикуті до ліжка. Ці люди не в змозі врятуватися навіть за бажання. Наприклад, в Донецькі області є інтернат для людей похилого віку. До мене із проханням про допомогу надійшов уже не один дзвінок від людей, які там проживають. Таких інтернатних закладів в Донецькій та Луганській областях (зокрема неврологічних, в яких лікуються люди з ментальними ураженнями і які не розуміють, що відбувається) — десятки... Вони залишилися в зоні АТО й ніколи не покинуть ці території самостійно, а допомогти їм нікому. Зараз ці люди можуть лише просити долю й Бога, щоб їх не вбили», — розповідає Валерій Сушкевич.
«У СЛОВ’ЯНСЬКУ БЛИЗЬКО 50 СІМЕЙ, У ЯКИХ Є ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ, ЖИЛИ В ПІДВАЛАХ...»
Сьогодні населення практично не інформують про можливості покидання зони АТО. Доходять лише чутки, що звідкись їдуть автобуси, але хто куди кого везе — невідомо. Люди залякані, вони бояться телефонувати на державні гарячі лінії, а хто пробує дзвонити — не в змозі дочекатися черги.
«Люди з інвалідністю не виходять на вулицю, вони не можуть поповнити телефон, — розповідає Валерій Сушкевич. — Якщо комусь вдається дістатися до стаціонарного телефону — це вже подвиг. Але лінії постійно перевантажені, тому вони телефонують частіше нам. Нещодавно до мене зателефонувало подружжя. Обоє — інваліди на візках, мають двоє діток. Вони казали, що розпочинається бомбардування з боку терористичних угруповань. У цей час уся сім`я перебувала в квартирі. Батьки прагнули врятувати своїх дітей, але вони — на візках і не в змозі вийти навіть за поріг. Вони сиділи поруч, обійнявшись, і мовчки чекали своєї долі».
Мовчки чекати — це те, що може зробити більшість людей з інвалідністю в зоні бойових дій. До них не підвозять продукти харчування, вони не в змозі знайти необхідні ліки. У Слов’янську близько 50 сімей, у яких є люди з інвалідністю, жили в підвалах. Вони не мали коштів на те, щоб виїхати, а якщо могли виїхати, то не мали можливості влаштувати своє життя на іншій території, оскілки для людей з обмеженими можливостями необхідні спеціальні умови. Навіть коли людей вивозять волонтери, не завжди можна гарантувати їм комфорт, розповідає пан Сушкевич.
«Одну групу із зони АТО вивезли до санаторію, де були досить цікаві умови. Уявіть собі, зручності там були на вулиці. Як людині, яка пересувається на колясці, туди піти? Такі випадки не поодинокі. Здебільшого місця, де поселяють інвалідів, не пристосовані до їхнього проживання. Сьогодні до нас мали прийти дві жінки — лідери місцевих Асоціацій інвалідів. У результаті одна не змогла приїхати, бо перенервувала через переїзд, і в неї стався серцевий напад, а інша — через вузькі двері в кімнатах впала, намагаючись самостійно дійти до туалету, й дістала струс мозку».
«ЛЮДИ НАМ ТЕЛЕФОНУЮТЬ І КАЖУТЬ, ЩО ЖИВУТЬ НА ШОСТОМУ, СЬОМОМУ ПОВЕРХАХ, АЛЕ СПУСТИТИСЯ НЕ МОЖУТЬ»
Фахівці, які займаються евакуацією людей з інвалідністю (переважно це волонтери), кажуть, що цієї проблеми в державі «ніхто поки що ніхто не бачить і не чує». Питанням номер один вони називають підвищення ефективності роботи всіх інституцій — і державних, і громадських, — які займаються допомогою людям із обмеженими можливостями.
— Мені телефонували з Луганського департаменту соцзахисту й говорили, що 74 людини з інвалідністю можуть вивезти хоч завтра. Але для цього необхідно 11 тисяч гривень, яких у держави немає, — говорить Олег Дрьома, президент Асоціації «Європейська Асоціація з прав інвалідів». — У Луганську зараз — найнебезпечніше. Люди нам телефонують і кажуть, що живуть на шостому, сьомому поверхах, але спуститися не можуть. І ніхто нічого не може зробити. Ніхто не допомагає, тільки дають телефони. Власне, на місцях працюють волонтери, систематичної роботи немає.
При цьому Валерій Сушкевич наводить приклад, коли державна структура працює злагоджено: це «Укрзалізниця», яка допомагає із додатковими вагонами та квитками; Одеська та Миколаївська обласні адміністрації, куди, в основному, перевезли п’ять тисяч людей із інвалідністю. Також є випадки, коли в цих областях приватні готелі беруть до себе дітей-інвалідів і утримують за власний кошт. Вивезти — це тільки одна частина робота. Наступна — дати мінімальні умови для проживання цих людей: санітарно-побутові умови, ліки, догляд, до яких вони звикли вдома. Звісно, це складний контингент: ці люди — непрацездатні, без грошей, їм постійно потрібні ліки.
«БЕЗ ДОПОМОГИ ЦІ ЛЮДИ ПРИРЕЧЕНІ...»
Сьогодні Одеса та Одеська область стали своєрідним центром для тимчасового переселення осіб з інвалідністю зі сходу. Санаторії вже прийняли понад 800 таких людей та членів їхніх сімей. Директори санаторіїв дозволяють людям жити у них безкоштовно. Влада обіцяє з часом розрахуватися за це, але обидві сторони розуміють — гроші на такі потреби будуть не скоро. Водночас не всі державні мужі вважають, що питання переселення інвалідів справді постає гостро, говорить голова Європейської Асоціації прав інвалідів Олег Дрюма.
«Багато чиновників не розуміють, чому вони повинні годувати інвалідів, допомагати їм. Але треба розуміти, що здебільшого ці люди — непрацездатні. Вони не в змозі заробити гроші самостійно, держава не може виплатити їм допомогу, в більшості випадків у них немає заощаджень, оскільки підтримання їхнього здоров’я вимагає значних фінансових витрат. Якщо вдома в них було налагоджене життя, то тепер вони залишилися самі. Без допомоги ці люди — приречені», — говорить Дрюма.
ДОПОМОГТИ ВЖЕ ЗАРАЗ
У зв’язку з ситуацією на сході кількість людей із особливим потребами в Україні частково збільшується. Зараз через поранення багато людей не можуть ходити, мають протези замість кінцівок.
«У Львівському госпіталі лежать 19 військових із серйозною травмою хребта із зони АТО. — говорить Валерій Сушкевич. — Ці хлопці ніколи не стануть на ноги, вони можуть втратити функції тазових органів і навіть рух рук. Ніяка операція їм не допоможе. Це не лише фізична, а й психологічна проблема. Я знав багато людей, які ставали інвалідами через ті чи інші обставини. Тільки що цей хлопець ходив, бігав, був сильний, натренований. Він захищав Українську державу й український народ, а в одну секунду його практично знищили. Цим людям також треба допомагати, й допомагати зараз».
У рамках програми «Рятуймо разом» планують забезпечити перевезення людей із інвалідністю до безпечних зон, розміщення їх у місцях компактного поселення, організацію харчування, надання необхідної медичної допомоги, облаштування побуту, допомогу в працевлаштуванні. Благодійники сподіваються, що коштом населення їм вдасться вивезти недієздатних людей з їхніх домівок, які три місяці тому стали пастками.