ВСЕПЕРЕМАГАЮЧИЙ ТАЛАНТ
Наприкінці минулого року зима намагалася зменшити щиру гостинність Академії і разом з нашою економікою дихала холодом з усіх стін (Академія не опалювалася). Тоді я знову загостив до канцелярії ректора. Окрім господаря та двох професорів, тут знаходилися ще дві особи, чоловік та жінка, досі мені невідомі. Чоловік — кремезний, з випрямленою головою, говорив колоритним сильним баритоном з музичною дикцією, вираз обличчя мав спокiйний i мужнiй. Здивувало мене, що в холодній кімнаті канцелярії він носив якусь легку накидку, нiби в літню спеку. Наше привітання було несподіванкою. Він не простягнув руки на моє вітання, а схилився до мене з братнім поцілунком. Я хотів схопити його руки під обвислими рукавами накидки і здригнувся — рук не було... Розмова обірвалась, хоча не було ніяковості, не було запитань — ми тільки глянули одне одному у вічі. Його очі були повні спокою, якоїсь опанованої відваги, аристократизму. Невдовзі наша розмова пішла спокійним тоном, і я довідався, з ким я зустрівся.
Був це відомий митець та іконописець, українець iз Канади Микола Бідняк. Його життя, історія його малярського покликання цікаві й дуже повчальні. Батьки Миколи пiсля Першої світової війни виїхали з Буковини до Канади і поселилися в Торонто, де Микола народився 1930 року. 1934 року він повернувся на свою Буковину й поселився у стрийка. Був жвавим і кмітливим до всього хлопчиною. Буковина належала тоді до Румунії, але в родині Миколи панувала українська мова, читались українські книжки й часописи, а Микола виховувався на журнальчику «Дзвіночок», який виходив у Львові у видавництві Івана Тиктора. Ніякого чужинського акценту в його мові не було. Своє дитинство провів він серед побуту, звичаїв, серед своїх людей аж до війни, яка забрала Миколу та його опікунів на Захід, до Німеччини, де його здибав кінець цієї жорстокої війни. Тоді він з іншими нашими людьми очікував еміграції за океан. Працював для заробітку на полі, і тут з ним, п’ятнадцятирічним юнаком, сталося справжнє горе. На той час, коли вщухла стрілянина, гармати, бомби, його лопата натрапила на міну, стався вибух. Життя лікарі Миколі врятували — пiсля кількох нелегких операцій, — але рук не повернули. А він від дитинства жив двома мріями — про музику та про малярство.
Один біограф Шевченка описує, що, коли помер його батько, Тарасів дід не хотів, щоб онук був у хаті, коли батька вбиратимуть до похорону. Вийшов дід із Тарасом у степ, і тут малий Тарас, хлипаючи, каже дідові: «То я вже не буду малярем?» Дід, хвилинку помовчавши, відповів твердим голосом: «Будеш!» Микола Бідняк, маючи 15 років, сам собі сказав те велике «Будеш!» і взявся до праці з завзятістю, сміливістю та наполегливістю. Почав малювати ротом, почав держати малярський пензель, олівці та інші малярські інструменти в зубах! Спочатку малював і вчився сам.
1950 року Микола виїжджає до Канади, навчається в Провінційному інституті технології та мистецтва в Калгарі, а потім в Онтарійському коледжі мистецтва в Торонто. Студіює малярство та графіку. Від 1950 р. починає вже давати свої твори на малярські виставки в різних містах Канади, США, а згодом і Європи, стає членом Міжнародної асоціації митців, які малюють ротом i ногами. Багато подорожує. 1991 року приїздить в Україну і в 1993 р. стає професором львівської Академії мистецтв, де я його й зустрiв.
В Україні Микола Бідняк нiби знову народився і фізично, і творчо. Тут його гарно прийняли: він став членом Спілки художників України, лауреатом Державної премії ім. Т.Шевченка, Почесним художником року 1998 р. Сьогодні п. Бідняк має велику художню спадщину, хоч, як це часто буває, не є широко відомим в Україні і на еміграції. А повинен би бути, хоча б за свою ікону «Чорнобильська Богоматір». Це неначе символ міста-страдника, де трапилась найбільша трагедія ХХ столiття за мирного часу. Бідняк добре знає, що таке трагедія, бо пережив одну таку сам — душевну й фізичну. Пережив, щоб прикладом свого життя та творчості потім довести i засвідчити, що іскру покликання Божого, що таланту, Богом даного, не можна згубити, закопати й загасити. Великий Арістотель цитує слова автора грецьких драм-трагедій Агатона (між V і IV ст. до н.е.) , який мудро написав: «Мистецтво є в любові з випадком, а випадок — у любові з мистецтвом». У цьому вислові є гра грецьких слів: «техне» — мистецтво і «тіхе» — фатум — випадок щасливий і нещасливий, він вказує на зв’язок мистецтва з долею. У Бідняка його любов до малярства тісно пов’язана з трагічним випадком каліцтва!
Тематика, спосіб, техніка, мотиви малярства і графіки Бідняка дуже різноманітні, якщо не сказати — багаті. Його художні твори виконані олією, темперою, аквареллю, олівцем, акриліком. Він постійно шукає — не для того, щоб стати новатором, але щоб бути досконалим. Хоче краще висловитися, краще промовити і пояснити пензлем і фарбою те, що не легко сказати малярством. Чи не треба вбачати в тих пошуках, у тому його мистецькому плюралізмі тугу за тим, що могло б бути створено краще?
Звернімо увагу на те, як у всіх його творах він малює людські руки! Часом їх дуже збільшено, виконано з великою дбайливістю й пильністю, i вони видаються неначе мальованими пестливо. Так, як це робив Альбрехт Дюрер, що мав руки і при тому — дивні довгі пальці, які так любив малювати й гравірувати майстер. Твори Дюрера, зокрема, його славні гравюри — це твори тих незвичайних пальців, і Дюрер це начебто підкреслює.
Художник часто звертається до історичної тематики. Не легка вона i складна, але він має відвагу черпати тематику в історії, в історичних постатях. Його біографи кажуть, що він вивчив історію України під час свого лікування, читаючи цю історію німецькою. Виразним зразком його мистецтва є гарний графічний ескіз «Митрополит Андрій Шептицький». Варто звернути увагу на вигравірувану руку митрополита, яка благословляє!
Завжди полонив і приваблював Бідняка іконопис. Ікон у нього багато, різних за стилем і духовною тематикою. Буковинський художник не дотримується суворих законів східного іконопису і тим є оригінальним — його ікони говорять новою, свіжою та живою мовою. Його оригінальні засоби зображують те, що зобразити майже неможливо. Згідно зі св. Іоанном Дамаскіним, який каже, що «образ-ікона» являє і утверджує те, що є прихованим». Шиї його постатей — Ісуса, Богородиці — сильно видовжені, руки постатей, про що я згадував, дуже непропорційні, штучно великі, — митець дуже детально їх опрацьовує. Його ікона «Чорнобильської Богоматері» — просто шедевр, на мою думку. Ліва рука Марії немовби говорить і показує на українські збіжжя з випрямленими колосками — вони ж бо без зерна, серед степових бур’янів; вираз обличчя Марії каже без слів: «Яке горе!» В її обличчі, однак, не видно розпуки — вона мужня Скорботна Мати, що вміє по-геройськи терпіти. У правій руці Марія тримає старовинну алебастрову посудинку з пахощами, якими умащували тіло Її мертвого Сина. Кожна деталь картини має своє значення й мову, бо Чорнобиль — це наша трагедія, за яку ми повиннi довго-довго молитись, щоб Господь відвернув від наших поколінь її наслідки.
Рекламно-видавнича фірма «Олір» видала у Львові ще одну, помітну в іконописній творчості митця ікону, яка за своїми мотивами і змістом є дуже оригінальною. Бідняк назвав її «Ангел над Львовом». Над вежами, над банями церков Львова, над могутніми контурами оборонних споруд на горизонті лiтає Ангел із сильними крилами. Ці крила охоплюють всю картину і немов охороняють свіжий молодий оновлений Львів своїм покровом-опікою. Львів залитий ясним світлом. Ангел, молодий юнак, тримає в своїх делікатних руках, старанно виконаних у гармонії з крилами, золоту трубу i грає на ній. Чи це буде пісня-мелодія чи заклик?
Хотілося б побачити всі твори Миколи Бідняка, зокрема розмальовані ним церкви — православну в далекому Калгарі в Канаді, римсько-католицьку церкву в Оттаві тощо. А також гравюри-портрети історичних діячів — Огієнка, Липинського, Йосипа Сліпого та ін. Варто видати добрий каталог його творів з відповідним життєписом, бо твори його розсипані всім світом. Необхідно зберегти спадщину цього обдарованого митця з Буковини, аби вона не розсіялася в забутті!
