Втрачаємо час. Чому?

Головним доповідачем на засіданні була академік НАН України Елла Марленівна Лібанова. Її змістовна і всебічна доповідь висвітлила широкий спектр питань від соціальної адаптації переселенців до матеріальних аспектів. Україна не знала подібної ситуації до цього моменту і ми потребуємо глибинного та термінового вивчення ситуації. В умовах агресії сусідньої держави, тотального впливу останньої на різні сектори життя країни — від держапарату до бізнесу, від ще не очищених спецслужб до простих громадян — ми маємо ґрунт для провокацій та дестабілізації. Фактично, ми впритул наближені до втрати суверенітету. Агресор використовує всі можливі джерела невдоволення в українському суспільстві для штучного створення конфлікту всередині нашої країни і таким чином перефокусування уваги світової спільноти з факту зовнішньої інтервенції на начебто громадянські заворушення. До того ж перед нами постало зокрема ключове питання — чи готова держава захистити своїх громадян? Зауважу, хоч би на своїй території. Саме захист свого громадянина, незалежно від його поглядів, є ознакою повноцінності держави.

СВАТОВЕ, ЛУГАНЩИНА, СЕРПЕНЬ 2014 РОКУ. ЖИТЕЛЯМ ТИМЧАСОВОГО НАМЕТОВОГО ТАБОРУ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ДОПОМАГАЮТЬ СПІВРОБІТНИКИ МНС / ФОТО РЕЙТЕР

Академік Борис Патон сподівається, що Донбас буде використовувати інноваційні моделі в промисловості та, відповідно, будуть створені робочі місця для тих, хто планує повернутися додому. Необхідна зміна економічної структури Донбасу, його переорієнтація з добування сировини на виготовлення кінцевого продукту. Роль держави в цьому моменті полягає у формуванні «достатньо привабливих умов та правил гри». Все інше, як зазначено в доповіді Е. Лібанової, має зробити бізнес. Як тут не згадати історію з намаганням «Сіменса» інвестувати в «Луганськтепловоз». «Сіменс» просто не пустили в Луганськ, натомість продали наш завод тоді за ціною кількох поїздів Росії. Чи змінилося щось зараз? Чи може науці перед тим, як досліджувати «інноваційні моделі», варто дослідити феномен корупції, який став невід’ємним елементом функціонування країни? І головне — про який Донбас йшлося? Адже зараз ми маємо два Донбаси — звільнений і окупований. На нараді абревіатури «ЛНР» і «ДНР» так і не пролунали. А це те ж ще один ракурс дослідження — взаємодія звільнених і ще окупованих територій, які тісно пов’язані між собою, в умовах тотальної зради національних інтересів та перекидування відповідальності. Жодні наукові концепції не дадуть відповіді на запитання, як відбудувати країну, поки ми не будемо помічати ключові перешкоди для цього. Віра і надія в те, що хтось буде використовувати якісь моделі — це поняття більше зі сфери метафізики, ніж науки.

Упродовж усього обговорення я так і не почув одного, на мій погляд, основного слова — ГЕНОЦИД. Не сказано про те, що вже зараз конче необхідно фіксувати факти винищення українців за національною, культурною, мовною, світоглядною ознаками. Наука в цей час повинна максимально працювати саме під ракурсом дослідження геноциду, який коїться сьогодні на теренах нашої країни.

На засіданні також були присутні представники РНБО та Кабміну. Виявляється на сім’ю переселенців держава не може виділити більш ніж дві з половиною тисячі гривень на місяць. Зрозуміло, що в бюджеті просто фізично немає коштів, щоб допомогти переселенцям. Держава намагалась організувати притулок для останніх, хоча, наскільки мені відомо, в деяких містах, які прихистили переселенців, цим питанням займалися більше місцеві ініціатори, а не центральний апарат. Якби не ці ініціативи, якби не волонтерський рух, ми  ще влітку зіштовхнулися б із повним колапсом у цьому питанні. Фраза «в бюджеті грошей немає» в стані війни багатьох наштовхує на «еленерівське» — а якщо пошукати? В Луганську нестачу коштів вирішують примітивно — грабують. Чи не може стати предметом наукового дослідження ситуація, коли громадське обурення в певний момент доходить до того, що у людей зникає інстинкт самозбереження і вони просто беруться за зброю? А це явище — грабуй награбоване — вже кілька років натякає про себе не тільки на Донбасі.

Ми маємо велику проблему повернення людей до дому на окуповані території на свій страх і ризик, бо там хата, там уже комусь дали воду і навіть світло. Хтось навіть не полишав територію Донбасу, мігруючи в межах сходу України (до речі, на представленій мапі міграції видно, що таких переселенців найбільше). Ці люди не зможуть повноцінно жити на своїй батьківщині, тому що постійно ризикуватимуть життям. Але не забуваємо про певний прошарок людей, яким уже і нікуди повертатись. В Києві вони — «зрадники», незалежно від того підтримували вони так звані республіки чи ні, додому їм повернення немає. Як їм бути? Держава повинна терміново вжити заходів щодо адаптації таких людей. Надовго запам’яталася луганська пара, яка на початку вересня кинулась під потяг метро. Це пограничний стан, який вкрай небезпечний як для самої людини, так і для суспільства. Фундаментальних же розробок таких механізмів адаптації, як визнав один із учасників обговорення, в Україні немає. Натомість тема переселенців активно використовується в політичних спекуляціях, на чому справедливо було наголошено в доповіді.

Упродовж усього обговорення я так і не почув одного, на мій погляд, основного слова — ГЕНОЦИД. Навіть від академіка Івана Дзюби, який згадав про вичищену на Донбасі плеяду учених, митців, узагалі інтелігенції. Щоправда, Іван Дзюба впритул наблизився до цього, згадавши 37-й рік. У погодженій концепції з вивчення згаданої проблематики та відповідних рекомендацій далі наголошення про необхідність посилення ролі інформаційного впливу не пішли. Виховувати патріотизм і впроваджувати ідеї Єдиної України — така порада науковців. Але при цьому не сказано про те, що вже зараз конче необхідно фіксувати факти винищення українців за національною, культурною, мовною, світоглядною ознаками. Наука в цей час повинна максимально працювати саме під ракурсом дослідження геноциду, який коїться сьогодні на теренах нашої країни. Ми вже зараз маємо могили невідомих солдатів, дітей війни та втрачене покоління, про що нагадала доповідач. Але крім цього ми маємо втрачений час, який колись будуть досліджувати чужі історики зі своїх позицій. Вони вже пишуть свою історію, тоді як ми уникаємо прямих визначень.