Вулиця Павлика Морозова, 15

Виклику за цією адресою передували дві події, які вплинули на мій настрій. Минулого дня я їздив оглядати дітей на один із рудників поблизу Балхаша. У шахтах працювали зеки (уже не «вороги народу», а блатняки), але на руднику жили близько 50 сімей: начальники, охорона, а також ті, хто уже відбули свої «срока», але не мали куди дітися. В останню категорію входив і місцевий лікар на прізвище Зозуля. Був арештований за «український націоналізм» у 1948 р., відразу після закінчення Київського медінституту (за принципом «якщо Зозуля, а не Кукушкін, значить націоналіст») і сидів у зоні до 1954 р., їздив додому, але повернувся. Так от, його кудись терміново викликали, і якраз на цей час припав і терміновий виклик у тюремний барак. Довелося йти мені. Події, що там розгорталися, я колись описав так:

КАБІНЕТ НАЧАЛЬНИКА

НАЧАЛЬНИК. Такое дело — у нас тут один недоумок прибил себе ноги к полу.

Я. Как — прибил?

НАЧАЛЬНИК. Натурально — гвоздями.

Я. ???

НАЧАЛЬНИК. Не хочет, гад, в шахту спускаться. Что будем делать?

Я. Возьмите клещи.

КАМЕРА

НЕДОУМОК. Слышь, доктор, а что у меня может быть?

Я. Гангрена, столбняк, заражение крови.

НЕДОУМОК. Ладно, вытаскивай эти гвозди на...

Я. Ты забил — ты и вытаскивай.

(Начальник подає недоумкові обценьки.)

ШПИТАЛЬ

(Недоумок роздягається. Над сердцем — татуйований Сталін; гарненький, хіба що права вусина довша від лівої.)

Я. За что срок мотаешь?

НЕДОУМОК. Ни за что. За кражу.

Я. Гвоздями, гад, прибиваешься — лучше бы Христа наколол.

НЕДОУМОК. Че?

Я. Ниче.

(Медсестра повертає його догори сідницями.)

Так все і було; світ за ґратами — безодня, в якій виїдають із себе душу і зеки, і охоронці.

Увечері того ж дня ми з дружиною дивилися фільм кіностудії їм. О. Довженка (забув назву), в якому вперше прозвучала пісня «Рідна мати моя, ти ночей не доспала...». І я мало не плакав (а може, й плакав), бо тут, у анти-Вавілоні, де всі говорили на «общепонятном», скучив за українським словом.

І ось я йду на вул. П.Морозова, 15, дивуючись, що виклик зроблений без посилання на номер помешкання: «Фойгт Эльза, 9 лет» — і все. З’ясувалося, що Лізу треба шукати у підвалі, де вона живе з мамою-двірничихою. Низьке, але просторе приміщення з безліччю вигнутих туди-сюди труб водогону і каналізації. Під стіною ліжко, стіл і два стільці. Ельза має таке сповнене азійського шарму обличчя, яке часто доводиться бачити у дітей від змішаних шлюбів. Вочевидь, має батька-німця і матір-казашку; в Балхаші це не дуже велика дивина. Дівчина лежить на спині і дивиться у стелю. Мою появу фіксує очима, але голови не повертає.

— Здравствуй, Эльза!

— Здрасте!

— Я врач. — Мовчить. — А где твоя мама?

— Не знаю. На работе.

— А папа?

— Он у нас не живет.

— Что у тебя болит?

— Ничто.

— Давай мы тебя посмотрим. Можешь сесть?

Сідає, відкриває рот, піднімає сорочину, дихає, не дихає — і мовчить. У педіатричній клінiці, де я проходив субординатуру (а згодом навчався в аспірантурі), це називається «плохой ребенок»: незрозуміло, про що йдеться, ніяких демонстративних ознак хвороби, а щось не так, як треба, і дуже не так. Перевіряю симптоми запалення мозкових оболонок (менінгіту) — їх нема. Живіт м’який, безболісний. Склери без натяків на жовтяницю. Суглоби без припухання. Ставлю градусник — температура нормальна. Погана дитина.

— У тебя рвота была?

— Не была.

— А понос?

Знизує плечима. Виписую папірець на госпіталізацію в стаціонар, але мушу знайти маму.

— Да она пьет, — кажуть мені люди з першого поверху, — напрасно вы ее ищете.

— Казашка — пьет?

— Ну и что? Казашка, не казашка.

Спускаюся у підвал.

— Эльза, а что ты сегодня ела?

— Картошку. Но я не хочу.

— А что ты хочешь?

Думає, а тоді посміхається — уперше.

— Хочу консерву. С рыбой.

Що робити? Йду на інші виклики, а тоді повертаюся, Ельза їсть консерву з рибою, а мати — одягнена — спить, повернувшись обличчям до стіни. Не маю вибору, трясу за плече, поки не розплющує очі.

— Эльзу надо в больницу.

— Лизочку?

— Вы врача вызывали?

Думає. Колись була гарна — на свій, казахський, кшталт.

— Врача? Вызывала врача. Она все спит и спит. И спит.

Російською говорить майже без акценту. Давно з тим німцем відбилася од своїх. «Спит и спит» — дуже погано. Плохой ребенок.

Повертаюся у поліклініку, посилаю санітарну машину. Дівчинку завозять до лікарні. Через вісім днів померла від туберкульозного менінгіту. У підвалі, над ліжком, вирізаний з якогось журналу портрет Менделєєва, і напис дитячою рукою: «Карло Марс».

У Чехова є оповідання «Случаи из практики».