Вундеркінди, вільно!
«Коли б я знав стільки, скільки належить знати кожному школяреві, я б міг навчати академіків», — казав один учений. А якби ми знали стільки шкільних оповідок, скільки знають наші діти, ми б перевершили Жванецького з Павлом Глазовим. Шкода тільки, що ці історії про найцікавіші пригоди потрапляють до нас у вигляді червоних рядків у щоденниках. Щодня сюжет. І так цілий рік. А коли школярів у сім'ї двоє, то — «рік за два». Дожити б до заповітного дня всепрощення — 25 травня з його білими фартушками і зворушливими промовами... А хто дожив, може розслабитися, погортати на дозвіллі щоденник і за червоними петрогліфами відновити в пам'яті найдивовижніші миті року, що минув.
І це, панове, не якась там історія, це істинний факт...
ЧЕСНИЙ ТУРНІР — НЕ БІЙКА
Тільки-но вчитель фізики відвернувся до дошки — лемент, грюкіт, і хлопчик із третьої парти летить просто до вчительського столу, пожбурений... рухом руки сусідки по парті. Очевидці твердять в одну душу: Петрова його вдарила, ось так, у щелепу (і охоче показують одне на одному). Щоправда, і він її перед цим ударив. Навіть два рази.
— Та гаразд уже, Мишко, вертайся, — добродушно кличе Петрова. — Більше не битиму...
Виявляється, вчорашній медогляд виявив, що в цієї Петрової найбільший у їхньому 7-му класі об'єм легенів, що вона єдина з усіх має цілі зуби, а головне — що вона б'є кулаком по силомеру сильніше за всіх. До того ж як лівою рукою, так і правою. У такої слави знайшлися заздрісники. Один із них, сусід по парті, заявив, що одна справа — гатити по тому дурному силомеру, однак ЙОГО удару в щелепу не витримає ніхто в світі. Петрова сказала, що витримає. На фізиці, як і належить, дійшло до експерименту й Мишко від щирого серця затопив сусідці в щелепу. І що ж? Вона тільки засміялася!
— Ти ба, не вийшов коронний! — пошкодував Мишко й одразу ж зробив другу спробу.
І Петрова справді не витримала. Але не тому, що цього разу «коронний вийшов», а просто — якщо про другий удар не домовлялися, отже це вже ніякий не експеримент. А просто бійка. Ах, бійка? Ну то отримуй!
З лівої — і-ех!..
ВІЧНО ЖИВЕ МИСТЕЦТВО
Відомо, що подолати фундаментальний і епохальний літературний твір далеко не кожному під силу. Особливо, якщо він входить до шкільної програми. Особливо, якщо це шедевр вітчизняної класики...
Але, з другого боку — це ще не причина одержувати двійку за твір, присвячений, скажімо, перлині рідної літератури роману «Борислав сміється» (навіть якщо ти вперше чуєш його назву)...
І взагалі, це таки дуже полемічне питання: чи треба читати, аби писати? Кажуть, деякі письменники навмисно чужих книг не читають, щоб зберегти самобутність. Отже, рецепт успіху простий: по-перше, самобутність, по-друге, натхнення. Ну й не завадить — кілька опорних сюжетних точок...
— Агов, люди! Хто він був такий, цей Борислав?
(Взагалі, Борислав — назва робітничого містечка, де розгортаються події, з яких згодом, як вогонь із тієї іскри, спалахне велике полум'я революції...)
— Дядько такий, — хихикає хтось.
— Та вже ж бачу, що не тітка. Ти мені скажи, що він робив?
— Ти що, не читав?
— Ну забув, подумаєш.
— ...Фарцував потроху, — не відриваючись від зошита «розколюється» хтось.
— Ага, точно. А де він жив?
— Де-де... У Біробіджані.
— Ух ти. А де це?
— Поруч із Китаєм.
— А він що, китаєць був?!
— Мгу... по батькові. А по матері — цей, біробіджанець...
— Зрозумів...
Так, пункт за пунктом відтворюється сюжетна канва шедевра. Наприкінці уроку залишається нез'ясованим одне- єдине питання:
— А чого він усе-таки іржав, цей ваш Броніслав недоумкуватий?
— Сам ти...
— Чого він іржав, я тебе питаю?
— Опіуму накурився і... вирішив, що він уже кінь. Ото й іржав.
— Точно? А цікава книга цей «Броніслав», треба буде перечитати...
Після перевірки творів новітня версія вічного сюжету про Борислава, що сміється, зачитується в усіх класах, супроводжувана, щоправда, гострими характеристиками на адресу особистості автора, що не мали жодного стосунку до літератури. Але нищівна критика завжди лише сприяла скандальному успіхові. І от зошит із бестселером вирушає в тріумфальну подорож до читацької маси. Твір копіюють, цитують, пародіюють, інсценізують на шкільній сцені, до нього пишуть продовження, у його стилі намагаються аранжувати всю хрестоматію... (шкода, що не в шкільних силах відзняти за ним серіал). Успіх, великий і безперечний успіх!
А загалом, цей випадок ще раз доводить, що класика — це вічно живе мистецтво, зрозуміле й цікаве всім і в усі епохи! Треба тільки вміти подати...
ЗМАГАННЯ ФІЗИЧНОЇ СИЛИ З ІНТЕЛЕКТОМ
Богомазов — симпатичний юнак, ясноокий, рум'янощокий, «ще й на бороді ямка». Загляне в клас зробити якесь оголошення, підсліпувата вчителька запитує:
— Хто це був?
— Педорг.
— Хто-хто?!
— Ну, Богомазов — педорг.
— Я, діти, таких слів не знаю, — ображено стулює вуста училка.
А що? У нього на дверях так і написано на табличці: «Педорг Богомазов» — педагог-організатор скорочено, значить. Піонерватажок по-старому. Між іншим, особа в школі не остання. Коли який-небудь великий захід, хто головний? Богомазов, педорг.
Наприклад, шкільний ярмарок. Це дуже відповідальний захід, традиційний, щорічний... Організувати його на високому рівні — пряме завдання педорга. Все цього дня робиться під його мудрим керівництвом. Навіть пересування парт.
Парти треба спочатку винести з класів до коридору — на них діти розкладуть товар, що ним торгуватимуть. Виносять парти діти зазвичай самотужки. Потім, слідами відгомонілого свята, педоргу доводиться займатися зворотним пересуванням парт самому. Тобто, звісно, не самому — Богомазов, як завжди, тільки керує. Заносить же парти до класів фізрук Костя — більше нема кому: паскудні діти розпорошилися, покинувши педорга з фізкультурником воювати з партами на самоті. Що вони й роблять: Богомазов керує, Костя носить.
Якийсь час він носить парти мовчки, але потім йому це чомусь перестає подобатися, тим більше, що педорг зі своїми папірцями під рукою — рум'яний, у накрохмаленій сорочечці, з «метеликом» на шиї — тільки руками водить, жодного навіть стільця не піднесе. І фізкультурник ввічливо цікавиться в Богомазова, чому той сам не носить, а тільки командує. На що Богомазов йому також дуже ввічливо відповідає: мовляв, життя так влаштоване, друже Костю, що в ньому є люди, які заробляють на хліб фізичною силою (це Костя), а є й такі, що інтелектом (це Богомазов). На що Костя бере у свої фізично сильні руки черговий стілець, але, замість того, щоб нести його прямо по азимуту, починає зовсім не ввічливо лупцювати цим стільцем прямо по Богомазовському інтелекту, що його Богомазов намагається захистити своїми папірцями.
Позбігалися діти (їх, паразитів, не дошукатися було, щоб ті стільці злощасні рознести!), стоять і радіють. Ставки роблять, що сильніше — Костіна фізична сила чи Богомазовський інтелект. Більшість, що характерно (для нашого часу загалом), ставить на силу, яка справді близька до перемоги. Але в останню мить носій інтелекту встигає шмигонути в кімнату з написом «Педорг Богомазов» і клацнути зсередини ключиком.
Де не візьмись — директор. І теж: сидів тихо-мирно в себе в кабінеті, виторг від ярмарку підраховував, а тут мчить на всіх парах:
— Що тут діється?
Костя (з високо піднятим над головою стільцем):
— Га?!
Барабанний бій... Публіка затамувала дихання...
Але нічого цікавого не сталося: чи то до директорського інтелекту Костя не мав претензій, чи то він уже просто охолонув:
— Стільці розношу, — відповідає фізкультурник похмуро й забирається геть разом зі своїм стільцем.
Тоді замок педоргівської комірчинки бадьоро клацає і звитяжний Богомазов із папірцями під рукою постає на порозі — трішки розкуйовджений, але зі звичним рум'янцем на щоках. Чи, можливо, трішки більшим.
— Чого це ви там замкнулися? — запитує директор підозріливо, — неначе в нього частина виручки зникла і він сюди прибіг її розшукувати.
— Я? — запитує Богомазов і озирається назад, неначе директор звертається до когось за його спиною.
— Ви, ви! Що ви там робите?
— Керую розвантаженням парт, — відповідає Богомазов і сміливо виходить із кімнати в коридор.
— Із замкненої кімнати він керує... «Рацією!» — запирхали діти. Але Богомазов не дозволив їм довго веселитися:
— Нумо хлопУята! Раз-два — взяли парту! І вперед!
Довелося дітворі таки розносити парти, що залишилися після демаршу Кості. Однак усі залишилися задоволені, тому що в школі ще тиждень тільки й розмов було, як фізкультурник педорга стільцем віддубасив. Народний поговір навіть парту намагався Кості приписати. І що нібито він нею й на директора замахувався. Оце так і народжуються народні легенди та пісні: «Зверю-директору он партой угрожал...» А насправді — була суперечка фізичної сили та інтелекту. В яку, як завжди, втрутилася влада. І результат залишився нез'ясованим...
«Я ВЧОРА ВБИВ СВОЮ БАБУСЮ» —
кажуть, такою фразою Рузвельт привертав увагу співрозмовника, коли той відволікався. Щоб привернути увагу школярів (і підтримувати її протягом 45 хвилин!), вчителеві часом доводиться ліпити й не таке.
Біолог, надихнувшись власною розповіддю про дива дикої природи, може, наприклад, приписати вовку здатність підстрибувати на висоту п'ятиповерхового будинку — ну, щоб понад деревами обстежити місцевість у пошуках здобичі, зрозуміло? Вчитель астрономії, пояснюючи, що коли їхати навколо Земної кулі в напрямку зі сходу на захід, потрапиш у наступну добу (і це правильно), раптом заявляє, що за десять таких об'їздів поїдеш уперед, відповідно, на десять діб... «А як сто?» — затамовують подих діти. «То й на сто!» — «Значить, можна подорожувати в майбутнє?!» — «Значить, можна!» Успіх уроку однозначний.
Але — астрономія, біологія, це ще туди-сюди, тут справді є поле для фантазії, ну додаси трохи яскравості — так у природі й справді всілякі чудеса трапляються. А от як примусити засяяти кольорами таку науку, скажімо, як історія?
Досвідчена Ганна Прокопівна незмінно вплітає в канву реальних подій (і зовсім, можливо, не нудних, але таких далеких від нас) ніде не врахованих дійових осіб — себе, своїх знайомих і родичів. Уся Київська Русь стоптана ногами Ганни- Прокопівни невгамовних предків. І хрестили Русь вони разом із Володимиром, і шведа били під Полтавою... Якось на уроці, присвяченому Конституції Пилипа Орлика, Ганна Прокопівна зробила абсолютно сенсаційну заяву, що її дідусь ОСОБИСТО був присутнім при створенні цього епохального документа — чорнильницю тримав, чи що. Про що згодом і розповів онуці — враховуючи її раннє зацікавлення історією. Так що, діточки, от як було...
Після уроку хтось усе-таки насмілився запитати в поважної історички:
— Ганно Прокопівно, скільки ж років вашому дідусеві?!
— Хи-хи-хи, — добродушно засміялася старенька. — Зрозуміло, що не триста... Але ж треба якось зацікавити цих дебілів.
Усупереч народній мудрості «На собі не показують», учителі весь час грішать показуючи на собі. Цей ризикований педагогічний прийом називається актуалізація. Колосальні можливості для актуалізації має курс валеології — науки про те, як зберігати здоров'я. Природно, найперше завдання цього предмета — залякати дітвору всілякими болячками, щоб не було унадно. Бідолашний валеолог, слідом за героєм «Трьох у човні», хворів геть на всі недуги, про які розповідав учням (окрім хіба що пологової лихоманки), і, слухаючи від потерпілого подробиці, від яких холодніє душа, про захворювання менінгітом, енцефалітом, правцем (тощо), діти мовчки присягалися, що будуть вести здоровий спосіб життя, дотримуватимуться гігієни, займатимуться загартуванням і спортом, але головне — НІКОЛИ не працюватимуть у школі! Тому що справжнім хрестом педагогіки, неминучим і грізним її супутником виявилися... глисти. Ні, їй-бо: варто тільки перевірити пачку зошитів і не помити після цього руки — і глисти вчителеві забезпечені. Тепер ви розумієте, як важливо й необхідно мити руки?! І діти, тріпочучи, погоджувалися: розуміємо! А надто, коли як останній аргумент валеолог демонстрував заспиртоване в скляному слоїку страховисько — бичачого ціп'яка. Щоправда, він не наполягав, що то вчительський ціп'як, але це начебто випливало зі сказаного раніше.
О, діти-діти, що ж ви робите зі своїми зошитами, щоб вони завдавали такої шкоди здоров'ю вчителя?..
