Вихідні у стилі печворк
Переконана, що багато жінок в ці ще теплі вихідні займалися чимось подібним. Звичайно, на цей процес ніхто всіх вільних годин не пожертвує, але певний часовий простір він забере. Навіть заклопотані шкільними канікулами мами все ж приділять і собі трохи уваги.
До речі, кожного ранку спостерігаю, як з фунікулера випліскується чергова зграйка вільних від уроків школярів, які часто приїжджають до Києва на один день: вранці з вокзалу, ввечері знову на поїзд. Багато також їх київських ровесників. Розрізнити можна лише за місткістю рюкзаків — у гостей вони більш об’ємні, все-таки хоч і в маленькій, але подорожі. Всі поспішають на Андріївський узвіз — така вічна магія вигинів цих святих пагорбів. Інша річ, що неможливо не відмітити, як активно підмочується, ні, не репутація чудової неповторної вулиці з її вічними охоронцями-височинами, а примітивно відверто земля, трава, кущі, мощені стежки. І з цим побутовим невіглаством у всіх, хто здатен відчувати, зникає легке розслаблення від пішохідної прогулянки, відчуття щасливих хвилин, проведених у цьому особливому місці. Замочити своїми слідами легко, відмити важко. Старожилу там не завжди приємно, а часто образливо. Ось і прогулянка інколи виходить буркотливою, а не піднесеною, насупленою, якоюсь кульгавою, а не веселою і легкою, коли відчуваєш своє тіло, коли вітер спокійно грає з волоссям і тебе це не дратує, коли задоволення не вислизає, і можеш, якщо тобі захочеться, його посмакувати. Звичайно, якщо і поведінка оточуючих, і твоя була непомітною для інших, а отже шанобливою.
Один фінансист, пристрасний колекціонер, якось сказав, щоправда, це стосувалося його антикварних картин, але все ж таки аналогія можлива і дозволяє віднести його слова і до загального багатства, так от, в бесіді він зізнався, що буває, спочатку ти розглядаєш картину як об’єкт інвестування, а потім вона перетворюється на річ, з якою не можна розлучитися, на частину життя.
Отже, місто беззахисне перед хамством, адже його чудові куточки давно вже — частина життя для всіх. До речі, щось подібне відбувається і з Маріїнським парком. Часті пікетні протести там мають і зворотний бік — відсутність туалетів легко і просто, навіть вдень, вирішується мітингувальниками. Це можуть спостерігати всі, кому забажається, а якщо навіть немає бажання, все одно доводиться спостерігати, роздивляючись на всі боки, намагаючись ухилитися від дратівливих подробиць. Нічого не скажеш — зайва міксологія, але щодня складається зі шматочків різних вражень. Так і живемо в стилі печворк, більше б таких яскравих і світлих шматочків.
Однак, про голову. Адже саме про неї думала, ѓрунтовно перебираючи, як давню візитку, свої осінні шапочки. Осінь все одно рано чи пізно одягне на себе вивіску «вільна каса», і доведеться грати за її правилами. Ось і вирішила у вихідні перевірити — чим же, коли задує та завіє, прикривати свою «маківку». Скажіть відверто, і ви думали вже про це — адже голова в усіх одна.
Ні, світські пані і просто душки можуть жити за особливими законами, вони і свою маленьку собачку можуть на голову начепити. Мені цікаво з жінками, зайнятими улюбленою справою, але не позбавленими кокетування, які вміють рахувати гроші і ставляться серйозно до важливості такої деталі, як подобатися самій собі. Ще до сніданку опинилася перед дзеркалом разом зі своїми улюбленими в’язаними шапочками. Хтось, напевно, цього ж дня перебирав свої берети або капелюшки. Правда, в останніх нічого не розумію, оскільки їх ніколи не носила. Дуже пафосно, і якщо ти не людина-маніфест, то це не твоє.
Втім, зараз, коли дивлюся на юні обличчя, на їхні голівки, часто прикрашені капелюшками на кшталт тих, які носили навіть не їх мами, а бабусі, розумію, як це красиво, і щось, мабуть, втрачено. Та динамічна швидкісна професія, ймовірно, і не потоваришувала б з такою самовпевненою і примітною річчю, та й «дамиста» солідність ніколи не спокушала.
В одному інтерв’ю відомий майстер капелюшної справи зазначив, що коли він знайомиться з новими людьми, яким шалено подобаються капелюхи, то ті зізнаються — бояться їх носити. — Кожного разу намагаюся знайти причину такого феномену, — дивувався дизайнер, — адже, як мені здається, капелюх — інструмент самоствердження. До того ж він прикрашає обличчя. Отже капелюх — перша деталь, на яку звертає увагу співрозмовник. По капелюху зустрічають. Тому надіти капелюх — означає виявити пошану до присутніх, висловити свою індивідуальність. Сутність моди — втеча від реальності. І саме капелюх дає таку можливість — з його допомогою легко стати невпізнанним, змінивши звичний образ.
Щоправда, мене цікавила якраз втеча в неї, в цю саму реальність, адже шаруділа пакетами з в’язаними шапочками, самими демократичними штучками.
Як досвідчений кавовий сомельє змішує декілька сортів зерен, аби скласти ударну суміш, так і я, пам’ятаючи, що торік, наприклад, саме ця шапочка була вдалою, починаю саме з неї. Знаю чому — аби настрій підняти. Одягнула — і що? Може, обличчя виросло, а це жахливо, чи шапчина за півроку лежання в шафі заснула, а прокинутися не хоче. Ні, не може бути, я ж пам’ятаю, як торік усі говорили — яка чудова шапочка, як вона прикрашає обличчя. Приміряю ще раз в іншому варіанті, теж начебто надійному. Результат ще гірший. Треба зізнатися самій собі, змінилося швидше за все обличчя. Починаю спустошувати наступні пакети з різними шапочками, які ношу роками, оскільки спочатку вони були дуже високої якості, тому завжди вміли тримати удар чергової осені. Жах — дзеркало глузливо-невблаганне: худни, голубонька. І починай з обличчя, а потім вже чекай від шапочки заповідного — «покажи личко». Як і раніше впевнена, що цих в’язаних маляток має бути багато, оскільки кожна по-своєму емоційно насичена, а ставши глибоко особистою річчю, завжди поділиться з хазяйкою своєю пікантністю. Сьогодні щось не мій день. Почала себе налаштовувати, мовляв, шапочка — не якась складна річ, над вибором якої варто довго думати, адже це просто акцент, який робить жінку злегка грайливою, вже точно не нудною. Відчуваю — не переконує.
Що ж сталося? Виходить, що не готова до осені і доведеться одягати хіба що шолом велосипедиста або бейсболку онука? Розлучитися зі своєю колекцією таких чарівних шапочок? Ні, це надто жирно. Вирішую — гратиму ними, поки не отримаю необхідний результат. Якщо є голова, потрібно її не лише вберегти від майбутнього холоду, хоч і ходимо майже до грудня без головного убору, але й прикрасити, використовуючи той самий матеріал, без нових витрат. Вже другу годину крутилася перед дзеркалом, шукаючи потрібний нахил, веселий вигин, теплий і довірливий натяк-підказку, що цього року носитиму свої улюблені шапочки по-новому. Ось і все. Вийшло. Так, забула, ще потрібно злегка схуднути, а не вмовляти себе, що просто здалося.
І нехай мені повторюють сотні разів надмірно нудні жінки, які не витрачають на таку нісенітницю свого часу, а вивільняють його для чогось більш значущого, лише посміхаюся. Знаю точно, у вдалій речі все до ладу, пустотливо легко, без важливої натуги і розумного обличчя. Перетворившись з функціонального статечного предмета на кокетливу імпровізацію, шапчина-подружка допоможе своїй хазяйці розслабитись, прибрати рейки заклопотаності між бровами, ніби хлебнути додатковій енергії. Враження підсилить рідний шарф, повідомивши мозку потрібні сигнали, і ось воно, бажане відображення в дзеркалі. Просте і скромне, зайвих старань не видно, як і передбачають закони жанру. Хай в магазинах — різноманіття пропозицій, свою шапочку вибрати важко, але всі ми шукаємо. І знаходимо ту, якій захочеться посміхнутися.
Крутилася перед дзеркалом тоді, коли світські пані і просто душки-розумниці швидше за все ще спали, оскільки о сьомій ранку в неділю вже все завершилося перемир’ям з шапочками і своїм обличчям. Весь день вільний — скільки ще можна встигнути, коли не думаєш про осінь, якій так пасує сонце.
Не сумуємо.
