«Взяли сина, повернули папірець»

Рипне хвіртка — в неї зболене серце зупиниться: повернувся?

Листоноша йде вулицею — в неї кров холоне: вість від сина несе?

Відвертає очі небайдужа листоноша.

Чекає. 24 рік виглядає Віра Сушинська єдиного сина. Пам’ятає 19-річним. А тепер? У фільмах бачила, як поверталися з полону «афганці» — зарослі, в чужому вбранні та з чужою вірою в душі. Впізнала б і таким, яким став. Не йме віри, що його немає на цьому світі. Людина не може пропасти безслідно. Та чому ж не відгукнеться?..

— Йду до церкви, не знаю, яку свічку ставити. За здравіє?.. Чи за упокій? — тихо мовить.

Дивиться на портрет Олега. Читає його листи з афганської війни. Не знайде відповіді, що ж то із ним сталося. Ні в останньому, ні в передостанньому — й слова, натяку щонайменшого на те немає. Де ж було йому знати, що скоїться по тому, як напише цього, останнього листа.

«Виконуючи службовий обов’язок, пропав безвісти 11 червня 1980 року», — почула Віра Іванівна в райвійськкоматі.

Куди тільки не зверталася, аби розповіли про сина, та все марно. До Ліщинського, який свого часу телерепортажі з Афганістану вів, писала, до американської журналістки, яка начебто за свої гроші викуповувала полонених... Не прямо зверталася, бо адреси не знала, а у відповідні високі інстанції, щоб передали про її лихо. Відповідали, що співчувають, передадуть... І в отих, хто з ним в одному розвідувальному взводі служив, допитувалася.

— Були вони в моїй хаті. Один на одного дивляться, мовчать — нічого, кажуть, не знають. Буцімто всі їхали бетеером, бойова машина перекинулася, кудись була віднесена течією. Всі знайшлися, крім Олега. Та мені один чоловік говорив, що там немає таких річок, щоб бетеери відносили, — побивається Віра Іванівна.

У своєму останньому листі Олег розповідав матері, що їздив разом із своїми товаришами до Кабула на зустріч iз міністром Устиновим:

— Відправив 4 січня, отримала аж у березні. Не знаю, як цей лист прийшов. Бо писав, що тоді відчули себе людьми — постільну білизну їм видали... Мабуть, десь під Кабулом пропав...

Будь-яка згадка про далеку країну, де залишився її син, хвилює й сповнює надією на те, що живий. Зберігає «Комсомольскую правду» за 2001 рік, де написано, що «в Афганістані залишилося 290 наших військовополонених». Олег — серед них?..

Коли американці увійшли в Афганістан, відстежувала всі події, про які тільки повідомлялося. Не один же Олег пропав там безвісти. Багато українських матерів, як і вона, чекають повернення своїх синів. Тяжко їй збагнути, чому вони там один на одного йдуть — таліби, моджахеди... У Хмельницькому встановили пам’ятник загиблим «афганцям». Чиясь велика рука тримає озброєного вояка, наче пішака, над шахівницею. Що тій могутній руці до лиха тодішньої мотальниці суконної фабрики у Дунаївцях Віри Іванівни Сушинської?..

— Я ж його сама виховувала. Одного-єдиного, — геть беззахисна у цьому широкому й байдужому світі Віра Іванівна.

Потім не стало повідомлень про цю країну. Нова актуальна тема — Кувейт, Ірак. І там — українці. «Вони пішли добровільно, а Олега не запитували, чи він хоче на ту війну», — говорить Віра Сушинська. Вона вважає, що українські генерали не такі, як радянські. Бережуть синів Батьківщини.

Згадуючи про все своє 68-літнє життя, самотня Віра Іванівна відзначає, що доля ніколи не була милостивою до неї й завжди залишала дуже мало місця для самостійних рішень — кидала у бурхливий вир річки життя, а там рятуйся, як можеш:

— Перед війною батько наш відправився на Донбас. Замість маминої сестри на ім’я Олександра. Писав звідти, що одержить зарплатню — переправить нам гроші, щоб ми поїхали туди й були разом. А тут — «Вставай, страна огромная», окупанти прийшли в Нестерівці, село під Дунаївцями, звідки весь наш рід. Маму, мене, молодшого мого брата й наймолодшу мамину сестру Маню у 1942 році відправили до Німеччини. Маню — десь на кордон із Францією, нас — у село за Ганновером. Мама гнула спину на бауера, я ж доглядала свого брата. Про Маню ніхто нічого не знає. Де вона, куди її доля закинула, чи жива?.. Батько пішов на фронт із Донбасу. Про нього також нічого не відомо.

Також довго жила та була з надією, що ще зустрінеться з батьком, тіткою Манею. Аж тоді, коли відправила до війська Олега, взяли гору сильніші переживання, залишивши щонайменше місця для давніших.

Уявляє, яким він, її Олег, став, як зустріне, розповідатиме синові, що без нього робила всі ці довгі літа, що думала-передумала, відкидаючи геть сумніви, що його немає, як виживала.

Аж через сім років по тому, як вручили їй у райвійськкоматі жахливе повідомлення, відгукнулися його бойові товариші:

— Хлопець із Києва Геннадій Здольник зателефонував у район, знайшов мене. А 15 лютого, в річницю виведення військ з Афганістану, знову викликали мене у райвійськкомат. Там уже були інші люди. Вручили мені медаль «За громадянську мужність». Від них ця нагорода, від «афганців». Куди ж то її причеплю? І чи мужня я, коли так тяжко страждаю? Олег перед службою закінчив у Хмельницькому технікум, повернувся в Дунаївці, тут влаштувався товарознавцем. Займався спортом. Друге місце в обласних змаганнях з легкої атлетики виборов. Гадала, повернеться з армії, одружиться, будуть у мене син, невістка, онуки...

У тому, що нічого певного не говорили їй ті люди, які були з Олегом в останню мить, коли він зник безвісти, вгадує якийсь таємний знак, що подає надію: «У Вихрівку, сусіднє з Нестерівцями село, розповідають люди, один чоловік повернувся аж через 35 літ пiсля Великої Вітчизняної війни. Така, пояснив, була в нього служба, що не міг раніше повернутися. А яка саме була та служба, нічого не сказав».

Дивиться у вікно, за яким ростуть сумні осінні квіти. А тут, на підвіконні, дозрівають лимони й гранати в вазонах, буяє інша флора. Шукає якоїсь розради в догляді за рослинами, в рукоділлі (в’яже, вишиває, виготовляє ажурні серветки), та чи знайде, коли руки роблять, а серце болить?..

— Пішла на пенсію. Ось вони, грамоти та медалі за ударну комуністичну працю мотальницею на суконній фабриці імені Леніна. Ага, це наші відправляли відрізи сукна на костюм Володимиру Іллічу та на плаття його дружині Надії Костянтинівні. Та я про це тільки з історії рідного підприємства знаю... Ось продала 18 соток ділянки разом з будинком у селі. Утримувала кролів, качок, курей, та вже не годна цьому хазяйству лад дати. Це ж накоси трави, віднеси на плечах, дай... Собі залишила тільки півтори сотки, щоб бути взимку з картоплею в хаті.

Віра Іванівна нагадала кореспондентові анкетні дані свого сина: «Сушинський Олег Миколайович, народився 21 серпня 1959 року в Дунаївцях. Там, в Афганістані, командиром у нього був офіцер на прізвище Платонов. Зверталася до нього в письмовій формі, відписав, що співчуває...»

Вона з надією прийняла обіцянку автора цих рядків звернутися через газету «День» до відповідних інстанцій, щоб таки допомогли їй, хоч сказали, яку свічку має ставити — за здравіє чи за упокій Олега Сушинського. Аби було саме так: ніхто не забутий, ніщо не забуто. З того, що сталося в державі, якої уже немає. Це потрібно й Вірі Іванівні Сушинській, і всім українським матерям, чиї сини виконують у ці дні миротворчу місію в гарячих точках планети.