«Я бачу себе на лижах, за кермом і в операційній»

«Одного дня кру-у-то змінилося життя», — каже голова ЛОО УТОС Оксана Потимко. Працюючи медсестрою, 24-річна жінка понад усе мріяла стати хорошим хірургом. В одну мить вона раптово осліпла... і відтоді згасла всяка надія, що зір повернеться. Перший рік депресивного шоку дав змогу Оксані Потимко навчитися лише варити борщ і в’язати. Однак звичайна фраза розв’язала мотузку безпорадності. «Незрячі й в університетах вчаться, і дисертації пишуть, треба й тобі спробувати», — якось сказав її батько.

«Ці слова нашарувалися на бажання повернути собі статус соціально активної людини і радикально змінили мій спосіб життя. Спочатку був університет, далі — аспірантура, потім — робота», — розповідає Оксана Потимко. Незряча студентка, яка захотіла вивчати історію, відразу опинилася на маргінесі молодіжного середовища, але йшла вперед і доводила, що фізичні обмеження не позбавили її внутрішнього потенціалу. Вона перша йшла складати іспити, закінчила університет на «відмінно». Навіть самі викладачі просили в неї вибачення за таке несправедливе сприйняття на початку.

Нині Оксана Потимко — кандидат історичних наук. Вона ніколи не шукає легкого шляху, а тому й тему дисертації вибрала таку, яка вела до архівів і старовинної документації: «Історіографія розвитку медицини Львова IV—XVIII ст.»

П’ять років тому Оксана Потимко очолила львівське обласне Товариство незрячих. Усі сили було кинуто на інтеграцію незрячих людей у суспільство. Розпочалася також внутрішня боротьба за гідність і самоствердження неповносправних. «Більшість осіб з фізичними обмеженнями переконані, що суспільство «повинне дати їм те, чого вони хочуть», — каже Оксана. — Однак розуміння, яких зусиль треба докласти, аби це здобути, немає. Такий наслідок глибоко вкоріненого хибного підходу радянської системи в її ставленні до інвалідів: коли задовольнялися лише найпримітивніші вимоги неповносправних і замовчувалася реальна кількість людей з фізичними вадами».

За п’ять років вона досягла успіху у своїй високій місії. Заручившись підтримкою меценатів РК «Львів-Леополіс», голова УТОС відкриває комп’ютерний клас для незрячих та цифрову бібліотеку. Сьогодні незрячі студенти мають у своїй диспозиції понад сотню озвучених книжок. На базі комп’ютерного класу працюють школи з вивчення англійської та польської мов. Нині Оксана добивається відкриття на базі цього закладу безкоштовної освіти для незрячих за спеціальністю «медсестра з масажу».

Далі Оксана Потимко опиняється в колі політиків та посадовців, і в тому середовищі починають уголос звучати проблеми незрячих. Її співпраця з Арсенієм Яценюком увінчалася цінним надбанням — двома новими автобусами для Товариства незрячих. Один з них отримало Сімферопольське правління УТОС, щоб довозити незрячих до моря, на іншому львівське УТОС влаштовує часті екскурсії куточками України.

«У школі я була тихою дитиною, яка, знаючи правильну відповідь на запитання вчителя, боялася підняти руку. Зараз я змінилася до невпізнання, але такою зробило мене життя з усіма його випробуваннями», — каже Оксана. Керівник львівського Товариства незрячих сміливо стукає у двері іноземних посольств в Україні й там теж знаходить підтримку для своїх підопічних. Одним із нещодавніх проектів, який триває досі, є «Школа Гомера». Після двотижневого стажування у Швеції керівники центрального управління УТОС узялися на регіональних рівнях розширювати соціальний ринок послуг для незрячих в Україні. Заплановано опублікувати шрифтом Брайля та озвучити державні нормативні акти, тематичний англо-український словник, інструкції до 100 медпрепаратів тощо. За підтримки посольства Канади в Україні Оксана Потимко друкує першу «Абетку» для незрячих.

Згодом Оксана Потимко взялася за іншу частину суспільства — ту, яка мала б інтегрувати в себе незрячих. Ідеєю світового масштабу став проект концертів «Відчинилося життя». «Наші концерти є унікальними не лише в Україні, а й у Європі, а може, й у світі, бо ніде такого нема, щоб один оркестр і 15 незрячих виконавців! — розповів диригент оркестру Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Мочурад. — Завдання такого концерту — не демонструвати якихось вокальних вершин. Люди відчувають, що для незрячих вийти перед оркестром і заспівати — це і їхній шанс у житті, і особистий подвиг. Не кожен фізично здоровий співак може співати з оркестром. Для нас це також свого роду привілей».

Оксана Потимко за підтримки львівського обласного управління освіти почала впроваджувати на теренах України методику інклюзивної освіти незрячих дітей у загальноосвітніх школах. Цього року вперше незряча дівчина Львівщини піде до масової школи в селі, де народилася. Для цього вчитель початкових класів пройшла спеціальну підготовку. Прийняти Ангеліну готуються всією шкільною родиною. Та, насамперед, Оксана Потимко пробуджує у фізично обмежених людей бажання вміти за себе постояти. Замість співчуття — повага, на цьому вибудуваний стержень її діяльності.

«На моє переконання, УТОС має бути привабливим для всіх громадян, які внаслідок повної або часткової втрати зору стають його потенційними членами, і задовольняти їхні найрізноманітніші вимоги, — каже Оксана Потимко. — Якщо це молода особа, вона може здобути знання, якщо це особа старшого віку, яка потребує лише спілкування, то до її послуг — гуртки, курси, екскурсії, театри й інші можливості. Якщо людина потребує допомоги на проведення операції — будь-ласка, ми спроможні допомогти їй і в цьому».

Оксану Потимко підтримують і ставлять собі за приклад керівники Товариств незрячих по всій Україні. Голова правління Мукачівської ВПО УТОС Василь Кондрич вважає, що Оксана могла б бути народним депутатом України, бо стільки, скільки зробила вона на посаді керівника УТОС, не зробив ніхто з високопосадовців для народу.

Нарешті заслуги керівника ЛОО УТОС Оксани Потимко були відзначені на всеукраїнському та міжнародному рівні. У жовтні 2010 року вона одержала відзнаку Пола Гарріса від Ротарі-клубу «Львів-Леополіс». Оксана — друга в Україні особа-«неротарієць», яка одержує таку нагороду. «Із львівським УТОС ми мали багато проектів, — зазначив президент РК «Львів-Леополіс» Тарас Баран. — Пригадую, допомагали організовувати турніри з шахів: спочатку між незрячими, а потім між незрячими та глухими. Я був вражений тим, що побачив: людина, яка не бачить, каже про свої дії іншій особі, та передає мовою жестів тим, хто не чує і не розмовляє. Останні в свою чергу передають свою інформацію зрячому, і той повинен шрифтом Брайля написати для незрячих. Мене вразили наполегливість і цілеспрямованість тих людей».

«У моєму житті ця нагорода перша, тому сприймаю її як глибинне визнання моєї праці на благо інших, — зізнається пані Оксана. — Я справді зворушена, що стільки доволі відомих в Україні людей, об’єднаних ротарійськими ідеями, поцінували внесок моєї незначної персони».

Тепер Оксана Потимко — ще й новоспечений радник губернатора Львівщини Михайла Цимбалюка. Перше, про що вона збирається поінформувати Колегію ЛОДА, — це реальний стан освіти і працевлаштування незрячих осіб на Львівщині та варіанти його покращення.

Відтоді, як Оксана Потимко втратила зір, вона так і не викинула зі свого лексикону слово «бачити». «Насправді я бачу багато речей, вони настільки реально заполонюють уяву, що я прокидаюсь посеред ночі з думкою: невже сталося диво? Інколи, сидячи на якійсь черговій нараді, малюю в уяві омріяні картини зі здорового життя. Наприклад, часто бачу себе на гірських схилах під час спуску на лижах, за кермом автомобіля, а ще частіше — за операційним столом. Усі образи, які проходять перед моїм внутрішнім зором, пов’язані з «вільним» життям, незалежним від сторонньої допомоги». Якщо попросити її заплющити очі та сказати перше, що постає перед ними, Оксана відповідає: «Я бачу обличчя рідних».