«Я ненавиджу байдужих»

Наприкінці жовтня всім нам буде надано можливість впритул «поцікавитися» політикою. Суспільству поки дуже важко дається розуміння того, що між соціальною апатією, байдужістю та якістю життя, взагалі, й вмістом гаманця, зокрема, існує прямий зв'язок. Тому нижченаведені думки «з приводу» Антоніо Грамши (висловлені на початку століття в Італії) дуже актуальні стосовно до нинішньої ситуації в Україні.

Ненавиджу байдужих: як Фрідріх Геббель, вважаю, що «жити — значить займати певну позицію». Не можуть існувати просто люди, які стоять поза суспільством людей. Той, хто дійсно живе, не може не бути громадянином, не може не зайняти певну позицію. Байдужість — це не життя, а безвілля, паразитизм, боягузтво. Тому я ненавиджу байдужих.

Байдужість — баласт історії. Це свинцевий тягар новатора, це щось інертне й в'язке, що часто гасить найполум'яніший ентузіазм, це болото, що оточує фортецю старого суспільства й захищає його краще, ніж найміцніші стіни, ніж груди воїнів, бо вона затягує атакуючих у свою мулисту драговину, знекровлює й лякає їх, змушуючи іноді відмовитися від героїчного почину.

Байдужість — могутня сила, діюча в історії. Вона діє пасивно, але все ж діє. Це — покірність долі, те, на що не можна розраховувати, що зриває програми й ламає кращі плани; це груба матерія, що повстає проти розуму й губить його. Те, що відбувається, те зло, що обрушується на всіх, те можливе добро, яке може бути породжене героїчною дією (загальнолюдського значення), — результат не стільки ініціативи тих небагатьох, хто діє, скільки байдужості більшості. Те, що відбувається, здійснюється не стільки тому, що цього хоче дехто, скільки тому, що маса людей відмовляється виявити свою волю, надає свободу дії іншим, дозволяє зав'язуватися таким вузлам, що їх пізніше можна буде розрубати лише мечем, допускає прийняття таких законів, які згодом примусить скасувати лише повстання, дозволяє оволодіти владою таким людям, яких пізніше можна буде скинути лише шляхом заколоту. Фатальність, яка здається пануючою в історії, є не що інше, як обманлива зовнішня оболонка цієї байдужості, цього самоусунення. Приховано назрівають якісь події. Руками небагатьох людей, які перебувають поза всіляким контролем, тчеться тканина колективного життя, в той час, як маса перебуває в невіданні, оскільки все це її не хвилює. Долями епохи маніпулюють, виходячи з вузьких уявлень, найближчих цілей, особистих амбіцій та пристрастей маленьких груп активно діючих людей, у той час як маса людей перебуває в невіданні, оскільки все це її не хвилює. Її приховано назріваючі події здійснюються, тканину, що готувалася поволі, виткано, й тоді здається, що історія є не що інше, як гігантське явище природи, виверження, землетрус, жертвами його стають усі: й ті, хто цього хотів, і ті, хто не хотів, хто знав і хто не знав, хто виявив активність і хто залишився байдужим. У байдужих те, що відбулося, викликає роздратування, вони хотіли б уникнути наслідків, хотіли б, щоб стало ясним, що вони не бажали того, що сталося, що вони не відповідальні.

Одні жалібно скиглять, інші непристойно сваряться, однак ніхто або майже ніхто не ставить перед собою питання: а якби й я виконав свій обов'язок, якби я спробував наполягти на своєму, примусити прислухатися до моєї поради, то тоді чи сталося б те, що сталося? Ніхто або майже ніхто не ставить собі в провину власну байдужість, скептицизм, відмову простягнути руку допомоги й посприяти тим групам громадян, які боролися саме для того, щоб не дати здійснитися злу, прагнули саме до того, щоб добитися добра.

Більшість таких людей, коли все вже здійснилося, вважають за краще розмірковувати про загибель ідеалів, остаточний крах програм та інші такі ж приємні речі. Так вони знову починають ухилятися від будь-якої відповідальності. Й зовсім не тому, що вони не розбираються в тому, що відбувається, або неспроможні іноді висунути чудові вирішення найневідкладніших проблем або таких проблем, що хоч і вимагають для свого розв'язання серйозної підготовки й часу, проте також невідкладні. Однак ці рішення залишаються найпрекраснішим пустоцвітом, цей внесок у колективне життя не осяяний проблиском етичного світла — він усього лише продукт інтелектуальної цікавості, а не гострого почуття історичної відповідальності, яке вимагає від усіх бути активними в житті, не допускає будь-якого виду агностицизму й байдужості.

Я ненавиджу байдужих ще й тому, що мене дратує скімлення цих вічно невинних. Я запитую в них відповіді про те, як вони виконали те завдання, що їм поставило й продовжує щодня ставити перед ними життя, я запитую про те, що вони зробили, й особливо — чого не зробили. За цього я відчуваю, що можу бути непохитним, що я не повинен розтрачувати даремно на них свою жалість, не повинен проливати разом із ними сльози.

Я живу, я займаю певну позицію. Тому я ненавиджу тих, хто не прийняв певну сторону, ненавиджу байдужих.