"Я вам сонце, землю і вірші дарую"

Є люди, чиє життя проходить у надзвичайно прискореному темпі. Немов відчуваючи, що їм відпущено замало часу, вони встигають зробити те, на що в інших йдуть довгі й довгі роки життя. І згорають, як свічки. У віршах, малюнках Свєти Нестьоркіної і нині продовжує мерехтіти її добра дитяча душа - близькі й рідні досі відчувають її присутність.

Вона народилася здоровою. Однак невдовзі з'ясувалося, що Свєта ніколи не ходитиме. Інвалідний візок не завадив дівчинці (безумовно, за сприяння батьків) відвідувати початкові класи, дружити із ровесниками. Ні вона, ні її рідні не відчували, на щастя, стосовно себе тієї зверхньої жалості, що межує із презирством, і часом не дозволяє з'являтися на людях, тримає їх у ізоляції. Та й Свєта, хоча лікарі відміряли їй лише кілька років життя і дивувалися, що сумні прогнози не збуваються, не викликала такої жалості: книжок вона прочитала більше, ніж її ровесники, вчилася на "відмінно", її тонкі кволі рученята вміли, здається, усе. А хворобу із складною іноземною назвою, що поступово вела до атрофії м'язів, намагалася не помічати.

Вона любила природу. "Я вам сонце, землю і вірші дарую", - писала в одному з творів, присвяченому, як й інші вірші, малюнки і оповідання - тваринам, людям, рослинам... І навколишній світ був ласкавим до Світлани - її любили і дорослі, і діти. Лише раз образила її жорстока людина:

- Ми їхали на лікування до дитячого закладу в Євпаторії, - згадує мати дівчинки Надія Андріївна, - і там одна лікарка заявила: "Якби не Чорнобиль, ми таку дитину сюди і не взяли, бо толку з таких нема". Увесь залишок життя Свєта, згадуючи ці слова, казала: "Я доведу, що і ми на щось придатні".

Візок було важко затягувати на верхні поверхи школи, отже, вчителі старших класів навчали дівчину вдома. На той час Свєта вступила до товариства дітей-інвалідів "Церебрал" і разом з іншими юними талантами, активно взялася до випуску журналу "Джин" (дитячий журнал інвалідів) назву якого, до речі, вигадала сама. Нині цей журнал подорослішав, зветься "Каштан", і один випуск його був присвячений пам'яті Світлани Нестьоркіної...

Померла вона від набряку легенів, оскільки на пневмонії хворіла часто, як і її старша сестра Ірина. Вони і лежать поруч на Лісовому цвинтарі, хоча в житті дівчатка не були знайомі - мала Іра вмерла ще до народження Свєти.

Її кімнатка залишилася такою, як і раніше, - ті самі іграшки, книжки, малюнки, рукоділля... Надія Андріївна розповідає, що вже після смерті Свєти, вона бачили доньку уві сні, і та написала їй два останніх вірша, причому українською мовою, хоча в житті частіше писала російською. Частково мати їх запам'ятала. А ще Свєта показала їй свої нові малюнки - на них синє небо і білі хмари, хмари без кінця...