«Я відмовляюся від своєї дитини»

До подібних ситуацій працівники пологових будинків звикли. Горе-батьки, що відмовляються від своїх дітей, були у всі часи, але останніми роками їх значно побільшало. Тільки в другому міському Київському пологовому будинку минулого року було залишено 32 дитини. За п’ять місяців поточного року — дванадцять.

«ГОДУВАТИ ГРУДЬМИ МАЛЮКА НЕБЕЗПЕЧНО — МОЖНА ПОЛЮБИТИ»

Матерів, які мають намір «подарувати» своїх дітей державі, лікарі і медсестри визначають, як правило, відразу. Перша і найвірніша ознака — породілля відмовляється годувати свого малюка грудьми: оскільки в народі існує повір’я, що материнська любов виникає саме тієї миті, коли дитина вперше торкається грудей. Часто наступного дня після пологів жінки «несподівано» згадують про те, що забули купити пелюшки, відпрошуються в лікаря до крамниці й більше вже не повертаються. Проте, більшість ще до пологів ставить лікарів перед фактом: «Я дитину забирати не буду». Після появи малюка на світ вони підписують у юриста відмову (процедура займає п’ять хвилин) і, задоволені собою й життям, йдуть додому.

Цікаво, що без сліз і мук розлучаються зі своїми дітьми не тільки жебрачки, наркоманки та алкоголічки, але й досить забезпечені жінки. Персонал другого міського Київського пологового будинку особливо добре запам’ятав молоду жінку, яка працювала юристом-консультантом у якомусь комерційному підприємстві і явно отримувала гарну заробітну платню, а також студентку інституту туризму, дочку багатих батьків і любительку золотих прикрас.

Здорові й гарненькі діти народжуються у 14—16-річних дівчат, багато з яких хотіли б забрати дитину з собою, але не наважуються не послухатися батьків, а новоспеченим діду і бабці зайві турботи й грошові витрати зовсім ні до чого.

Важко повірити, але «кидають» новонароджених і одружені жінки, у яких вже є дорослі діти. Свою відмову від дитини вони мотивують важким матеріальним становищем родини.

Частенько «залітають» в столицю матері-зозулі з Закарпаття. У тамтешніх пологових будинках необхідно заплатити за медичне обслуговування близько 100 грн., у Києві ж можна народити безкоштовно.

Лікарі вважають, що, коли жінка не хоче дитини, їй краще зробити аборт. Але за аборт треба платити. У столиці, наприклад, попередній медичний огляд, наркоз і сама операція коштують не менше 74 грн., тому багато хто вважає за краще народити дитину і залишити її потім напризволяще.

Матері-зозулі рідко шкодують про скоєне і ніколи не шукають своїх дітей. А ось діти... Вони приходять до пологових будинків, де з’явилися 15—20 років тому на світ, і просять дати їм інформацію про матір для того, щоб розшукати її.

«Зате завжди раді збільшенню родини цигани. За двадцять років моєї роботи в пологових будинках, — сказала кореспондентові «Дня» начмед другого пологового будинку Києва Ірина Писаренко, — жодна циганка не кинула своєї дитини. Навіть, якщо вона у неї одинадцята або дванадцята. Вся велика родина стоїть під вікнами пологового будинку і чекає на диво — прихід у світ нової людини».

«ЗДОРОВИХ ДІТЕЙ ІНОЗЕМЦЯМ ВІДДАВАТИ НЕ МОЖНА — ТІЛЬКИ ХВОРИХ»

Згідно із законодавством, в пологовому будинку дитина може знаходитися не більше семи днів. Після закінчення цього терміну, якщо малюк хворий, його відправляють до лікарні, якщо здоровий — до будинку малятка. Таких будинків всього в Україні сорок, два з них містяться в Києві.

Кореспондент «Дня» побувала в одному з них — Київському міському будинкові дитини «Берізка».

Зараз в «Берізці» живуть 135 малюків. За часів Союзу батьки 80% дітей, що потрапляли сюди, були позбавлені батьківських прав. Зараз з 135 вихованців лише один виявився у дитбудинку згідно з ухвалою суду. Інші — підкидьки.

Здорові діти тут практично не затримуються. У зв’язку зі зростаючою щороку смертністю новонароджених, тих, хто бажає взяти дитину на виховання — багато. Тільки минулого року з будинку дитини «Берізка» громадяни України забрали 98 дітей.

Цікаво, що серед усиновлювачів багато забезпечених матерів-одиначок. З однією з них вдалося поговорити прямо в приймальні головного лікаря будинку дитини.

Наталка, 34 роки, бізнесвумен:

— «Я давно думала про те, щоб взяти на виховання дитину. Я зможу дати дівчинці (я хочу тільки дівчинку) нормальне виховання. Звичайно, я не буду поспішати, походжу сюди якийсь час, познайомлюся з нею ближче. Можливо, колись я сама скажу своїй дочці про те, що народила її інша жінка, але до того часу рідніше і ближче за мене у неї нікого, я сподіваюся, не буде».

Приїжджають в Україну за малюками бездітні шведи, німці й американці. За законодавством, вони можуть взяти з собою лише хвору дитину. Незважаючи на це, тільки з «Берізки» 1997 р. поїхали за кордон дванадцять малюків.

Головний лікар будинку дитини «Берізка» Олександр Паволжан сказав кореспондентові «Дня»: «Держава не має права вводити такі закони, оскільки через свої матеріальні проблеми не може забезпечити дітям нормальні умови життя в Україні. До того ж, я упевнений, що з сотні дітей, що пройшли через дитячий будинок, злочинцями не стають, щонайбільше, п’ять.

Альтернативи усиновленню немає. Інша річ, якби в Україні, також, як і на Заході, були сімейні дитячі будинки, в яких дитина могла б нормально розвиватися як фізично, так і інтелектуально. До речі, гроші на створення родинних дитячих будинків є. Якщо поділити бюджет «Берізки» на кількість дітей, вийде, що на одну дитину потрібно витратити 4500 гривень на рік. Віддайте половину цієї суми сімейному будинку... Не в тому річ, що грошей немає, а в тому, що про дітей своїх ми не вміємо піклуватися. Зате за кордон віддати здорових дітей відмовляємося. До мене приходили представники Руху, вимагали, щоб я припинив розбазарювати генофонд нації. А тим часом, в ситуації, що склалася на Заході, ці діти могли б бути набагато щасливішими, аніж тут».

Проте, трапляється, що дорослі беруть дитину в сім’ю зовсім не для того, щоб виховувати її, а для своїх корисливих цілей. Наприклад, третя дитина в сім’ї дає право отримати трикімнатне помешкання, а потім її можна безперешкодно відправити до дитячого будинку.

Приходять до будинків малятка в пошуках клієнтів молоді жінки, готові за пристойну суму народити дитину бездітній сім’ї. Таких, як правило, працівники будинків негайно відправляють геть.

Коли матеріал вже був готовий, я випадково змогла поговорити з тією самою, вісімнадцятирічною мамою, що втекла з пологового будинку.

«Я думаю, — сказала вона, — хтось обов’язково забере мою дочку, і у неї все буде гаразд. Я чула, зараз багатьох дітей забирають у сім’ї. Навіть іноземці приїжджають.

А вона у мене здоровенька. Я спеціально лежала «на збереженні». Я їй все одно нічого не можу дати...».

Дійсно, дівчинка вже знайшла люблячих тата і маму.