«Я вже не «червоний директор», а менеджер, якого найняв народ», —

Майже шоста година вечора. Біля офісу Олександра КАЧУРИ — кандидата у народні депутати по одному з київських мажоритарних округів, генерального директора відомого не тільки у Києві та Україні, але також і у близькому та дуже далекому зарубіжжі заводу «Артем» — товпиться народ. Люди, які цього вечора, хвилюючись, а часто й плачучи, викладали кандидату свої вельми далекі від політики проблеми, просто живуть, а багато з них навіть виживають і, якщо хочете, борються з життям. Слухаючи їхні нарікання, мимоволі думаєш про те, що Президент, мабуть, знає життя аж ніяк не гірше тієї «більшості» у парламенті, яка голосувала за виключно пропорційну систему виборів, і саме тому він зберіг інститут парламентаріїв-мажоритарників — цю своєрідну носову хустинку для обліку та заспокоєння народних сліз.

Ось і перша відвідувачка. Скаржиться на погане житло. Скрізь ходила, всім, у тому числі й у міськадміністрацію, писала, але безрезультатно. А хата стоїть багато років без підмурівку і вже валиться у яр...

Наступна. Інвалід другої групи, двоє дітей, чоловік помер. Одна дитина обварилася окропом, у іншої після смерті чоловіка помутився розум. Показує довідки. Пенсія — 117 гривень. У дітей — одне взуття на двох. Куртки немає. Вже приходили, загрожували: відріжемо газ і світло. А за стіною — алкоголіки. Поки лежала з дитиною в лікарні, винесли з квартири все. Тепер нема на чому навіть спати.

Огрядна немолода жінка, працююча пенсіонерка. Безперервно кашляє. Також із заводського гуртожитку. Прожила там 33 роки. Якраз підійшла черга на отримання квартири, але житло завод тепер не будує. Не хоче померти у гуртожитку... А що коли завтра звільнять, де тоді жити?

Група жінок скаржиться на тяганину міської влади з видачею сертифіката на володіння землею, яку виділили колись у безстрокову оренду під будівництво будинків у приватному секторі. Тепер їхнє житло виявилося за червоною лінією, що невідомо звідки взялася. Чиновники кажуть: земля не ваша, якщо треба буде, ми вас посунемо. Люди побоюються, що їхню власність під час зносу будинків оцінять так, що за ці гроші не купиш і однокімнатної квартири...

Перепочинок. У жінки-інженера радісне обличчя. Старший син легко вступив до ВНЗ. Дочка, розумниця та відмінниця, також вступила, але один бал не добрала до безкоштовного навчання. Однак платити нема з чого. Просить виділити позику. З проханням про позику, але на будівництво житла, зверталися ще декілька працівників заводу з великим стажем...

Безліч інших прохань про допомогу. Вийшла з ладу газова колонка, а на нову у пенсіонерки грошей, звісно, немає. Людина сліпне — потрібна операція катаракти, і знову гроші. У кадрової робітниці заводу дочка без роботи, і їй терпляче розповідають, до кого звернутися.

Молодий дитячий лікар з онкогематології Лариса Пересада напружена, як струна, постійно налаштована на дитячий біль. Питає про наміри кандидата в галузі охорони здоров’я. Ратує за те, щоб підвищили зарплату дільничим лікарям. «Ми ховаємо людей тому, що дільничі не працюють. Я не хочу, щоб помирали люди». У «Охматдиті», де вона працює («ми для хворих та їхніх батьків — остання інстанція»), немає антибіотиків — діти гинуть від інфекційних ускладнень.

Коли зачинилися двері за останнім відвідувачем, Олександр Степанович сказав: «Ось так доводитися вислухувати близько ста чоловік щодня. Тепер ви бачите різницю між мажоритарником і кандидатом від партії. І річ зовсім не в тому, що не так вже й легко просто вислухати і пропустити весь цей біль через себе. Головне, що на кожне із прохань треба відреагувати. Як? Будемо думати, вирішувати. Де не зможу сам, піду, як кажуть, до інстанцій. Але одне — допомогти з черевиками, ліжком, ремонтом, а інше — квартирне питання. Все це треба знати і вирішувати у масштабі країни».

Качура розповів, що «Артем» ще два роки тому погасив усі борги із зарплати та платить її своїм працівникам регулярно. Немає боргів і перед бюджетом, куди тільки минулого року перераховано у загальному результаті 120 мільйонів гривень. Середня зарплата вже досягла 620 гривень. Крім житла і дитячих садків, які передали на баланс місцевої влади, колектив зберіг соціальні установи — поліклініку і лікарню, спортивний і дитячий комплекси. Допомогло в цьому те, що віджилу систему управління замінили новою. Тепер колишній лідер радянського ВПК, що озброював усі радянські МІГи та СУ, є акціонерною холдинговою компанією, яка активно працює на ринках багатьох країн і, зі слів генерального директора, поступово поновлює «свій потенціал зі спецпродукції», а також нарощує випуск товарів народного споживання. О. Качура відрекомендував артемівські пилососи як агрегати, що відповідають кращим світовим зразкам, але з ціною меншою у 2 – 2,5 рази. Користуються великим попитом сучасні електрозварювальні агрегати, розроблені спільно з Інститутом електрозварювання ім. Патона. Освоєно гаму колясок для інвалідів — дитячі, спортивні, дорожні, кімнатні. Минулого року випущено дослідну партію колясок з електроприводом, де за винятком коліс і акумуляторів все зробили артемівці. Вони не гірші за закордонні, але, як стверджує Качура, набагато дешевші.

І все ж обсяги виробництва одного з найбільших підприємств величезної радянської «оборонки» не могли не скоротитися. Але, зі слів директора, технологію, що дозволяє робити сучасні ракети, збережено, жодну ланку в технологічному ланцюжку не втрачено. Зараз люди потихеньку повертаються на завод, приходять нові фахівці. Ключем до успіху «Артема» слугує, на думку директора, структура холдингової компанії, що дозволила уникнути помилок і промахів, допущених іншими подібними компаніями та зазначених у рішенні РНБО і відповідному указі Президента. Артемівський холдинг складається з юридично самостійних акціонерних товариств, проте жорстко прив’язаних до холдингу належними йому контрольними пакетами їхніх акцій. Ці підприємства мають право приймати і виконувати сторонні замовлення, але вироби з артемівської програми виробляються ними насамперед навіть і в тому випадку, якщо вони не такі вигідні, як інші. «З одного боку, — говорить О. Качура, — ми дали їм свободу, а з другого, — тримаємо колишні свої підрозділи в економічних шорах. Без цього також не можна: інакше підприємство могло б просто розпастися і зникнути».

На думку О. Качури, країна зараз повинна докласти усіх зусиль для того, щоб повсюдно підняти виробництво, забезпечивши при цьому робочими місцями працездатне населення, а людей, які потребують соціальної допомоги, бюджетними відрахуваннями на ці цілі. Качура, звичайно, вважає, що для цього слід зменшити податковий прес на виробництво. Але він зовсім не впевнений, що тільки одне це вирішить всі проблеми. Щоб запрацювала промисловість, треба налагодити її кредитування, навчитися працювати з інвестиціями, створити в суспільстві такі правила гри, щоб всі підприємства змогли розвернутися так, як наше, — говорить головний артемівець. Треба підвищувати зарплати, щоб відроджувати і стимулювати внутрішній ринок. Одночасно він не вважає, що вже має рецепти на всі випадки життя. Принципи його роботи в парламенті прості: «Якщо у Верховній Раді збереться хороша команда, тобто тямущі і досвідчені люди, які не стануть перед телекамерами брати один одного «за барки», а будуть займатися справою і думати, як, якими законами підіймати країну, тоді їхня колективна думка зіграє свою роль».

Відповідаючи на останнє запитання «Дня» про те, чи відчуває він себе ще «червоним директором», О. Качура відповів, що вважає себе менеджером, якого найняв і якому довіряє народ. Але й на прізвисько «червоний директор» він не ображається, тому що досвід, набутий у ті часи, жодним чином не можна ігнорувати — це надбання нашої країни.